Анна Киевская

Руки княжни відпустили шию літнього чоловіка. Свейнальдр розуміюче похитав головою.

— Гаразд, не хвилюйся, Анночко, все буде добре. Поглянь, я подумав про тебе. Те, що я зараз тобі дам, принесе тобі щастя й будитиме в тобі спогади про Новгород.

— Я ніколи не забуду Новгорода, мені для цього не потрібні ніякі подарунки!

— Я це добре знаю, та все ж таки поглянь.

Двоє служників піднесли їй скриню, на якій був зображений святий Георгій та переможений ним дракон перед кріпосними огорожами міста.

— Ой, яка вона гарна! — скрикнула Анна, піднявши віко.

Вирізьблена з моржового ікла Пречиста діва, тримаючи на одній руці маленького Ісуса, вільною рукою показувала їй на… Новгород! Нічого, анічогісінько не бракувало на цьому різьбленому образі — ні сорока двох сторожових веж, ні двадцяти шести церков, ні собору святої Софії, ні Ярославового палацу, ні перекинутого через річку моста, ні ровів, ні фортечних валів. Коли після тривалого мовчазного замилування Анна підвела голову, очі в неї блищали від сліз.

— Свейнальдре, це найкраща з речей, які ти зробив у своєму житті.

— Згоден з тобою, — просто відповів той, у кого сам візантійський імператор замовляв статуетки із слонової кістки для своїх покоїв.

— Дякую тобі. Я зроду не отримувала кращого подарунка й ніколи ще мене ніщо так не зворушувало. Знаючи, що матір Божа охороняє Новгород, мені легше буде покинути рідний край.

— Правду кажеш, дитино моя. Вирушай і нічого не бійся, наша люба вітчизна з Божою допомогою чи й без неї постоїть за себе й подолає всі небезпеки.

— Та хай це не присипляє нашу пильність, — озвався князь Володимир. — Адже нас оточують вороги, а їх ваблять багатства нашого міста.

— Володарю, хай вони тільки прийдуть, ми чекаємо на них! — закричав гурт юнаків, розмахуючи мечами.

— Знаю, воїни мої хоробрі, і покладаюсь на вас. Та тепер час не для битв і воєнних пісень, а для свята й танцю!

І тут радісно защебетала юрба дівчат у розкішному вбранні, вишитому золотом, сріблом та строкатим шовком.

Всеволод допоміг сестрі знову сісти в сідло й передав дорогоцінну скриню одному із своїх ватажків.

Перед третьою Огорожею простолюд зупинився. Тільки вельможі, князі та їхній почет попростували до собору святої Софії, перед брамою якого на них чекав в оточенні всього духівництва єпископ Лука Хідіата.

Князі вклонилися єпископові, той поблагословив їх і пішов до святилища, а вслід за ним рушили й вони.

Собор було опоряджено ще не до кінця, проте він уже вражав. Сотні миготливих вогнів наче оживляли персонажів на фресках, золото яких ще дужче підкреслювало свіжі барви. Усередині стояв запаморочливий дух фарб і воску. Щойно прибульці ввійшли до собору, під барвистим склепінням пролунали радісні співи. Запорошені в дорозі кияни вклякли на розкішні килими, якими були застелені кам’яні плити.

Анна не прислухалася до чудовних церковних гімнів, не видивлялася в прекрасні ікони та фрески; втомлена довгою дорогою, вона задрімала. Жінка з князівського почту, легенько штовхнувши дівчину ліктем, нагадала їй про її обов’язки. Нарешті відправа скінчилася. Поблагословивши востаннє паству, єпископ вийшов.

У жіночих покоях Анна, збадьорена запашним купелем, якого не міг уникнути жоден подорожній, дозволила улюбленому євнухові свого брата Володимира розтирати себе, а тим часом служниці діставали зі шкіряних сумок вбрання княжни, зачаровано милуючись витонченими тканинами, багатим гаптуванням, перлами й діамантами, а також м’якеньким шкіряним взуттям та ніжними хутрами.

— Яку ти сукню надягнеш, люба доню? — спитала міцна, гарна сорокарічна жінка з широким рум’яним обличчям, обрамленим м’яким білявим волоссям, під короткою вуаллю. Це була Олена, годувальниця дочки великого князя Київського, яка ніколи не полишала Анну. Цілком віддана дівчині, яку вона мала за рідну дитину, Олена збиралася теж покинути рідний край і поїхати з княжною до Франції. А в Новгороді, своєму рідному місті, Олена хотіла попрощатися з батьком та матір’ю, поважними торговцями.

Служниці сперечалися між собою за честь подавати княжій сестрі сукні, більшість з яких були завезені з Візантії. Анна вибрала ту, що нагадувала їй зоряне новгородське небо, коли воно мерехтить на початку літа, ще до білих ночей, у які дівчата насилу відбиваються від хлопців. А втім, декотрі з них і не відбиваються — до цього їх, як вони самі кажуть, уже призвичаїли русалки під час літніх свят, що їх іще святкують старі люди, незважаючи на заборони Володимира Великого й прилучення народу Русі до християнства.

— Годі! Облиш мене, — мовила Анна, відштовхнувши євнухову руку.

Здоровань, відсапуючись, підвівся, але від княжни він відходив, як здалося Олені, надто повільно, і вона нетерплячим рухом прогнала його.

Дві юні служниці, майже дівчатка, загорнули княжну в довге тонке полотно й допомогли їй сісти на вкритий хутром ослінчик. Легкими рученятами вони гладили її густі руді коси й замилувано ойкали. І справді, донька Ярославова була гарна, її палахкі коси, коли їх розчісували, спадали майже до землі. Полотно, в яке була загорнена княжна, сповзло, оголивши біле тіло з бездоганними лініями Діани-мисливиці, високі перса, пахви, порослий густим ясно-каштановим руном лобок. Анна підвелася, змахнула гривою, аж вона шмагонула по обличчю двох маленьких служниць, що поприсідали біля її ніг, тримаючи важке дзеркало. Одна з них нахилилася до подруги й щось прошепотіла їй на вухо.

— Що ти їй сказала? — спитала Анна.

Служниця почервоніла й опустила голову.

— Признайся негайно, а то відшмагаю!

— О ні, ви цього не зробите! — відповіла за дівчинку подруга. — Вона сказала, що ви схожі на русалку.

— Красно дякую, але в русалки коси зелені. То, може, ти хочеш сказати, що вони такі й у мене?

— Звісно, ні, княжно, але ви гарна, як русалка, і, як русалка, зовсім…

— Кажи далі, чого шкіришся?!

Друга служниця прийшла на допомогу подрузі.

— Вона хотіла сказати — зовсім… гола.

Анна з Оленою розсміялися. Витираючи краєм сукні очі, годувальниця спитала:

— Ви, мабуть, як я здогадуюсь, бачили русалку?

— Ага, і дуже її злякались! Ми сховалися в очерет… Вона була з болотяним дідьком…

— Вони з водяником гралися в піжмури…

— І вам не соромно розповідати ці казочки? — гримнула Олена. — Хіба ви не християнки?

— Облиш їх і поможи мені вдягтися. Ти теж християнка, і це не заважає тобі поклонятися нашим давнім богам.

— Неправда, я тільки розповідаю наші давні легенди.

— А ти можеш заприсягти на образі Пречистої діви Марії, пресвятої матері Божої, що ніколи не приносила нічого в жертву богові любові? — спитала пошепки Анна.

Олена знизала плечима.

— Я зробила це задля твого майбутнього щастя.

Ясні зелено-блакитні очі в Анни стали майже чорні, усміхнені вуста стислися, й гарне дівоче обличчя зашарілося.

— Не говори мені такого! Я забороняю тобі навіть згадувати про це!

Всі замовкли, побачивши, як Анна розгнівалася. Служниці мовчки вдягали її, силкуючись не виказувати хвилювання. Олена теж намагалася не смикнути ненароком кіс, у які вплітала стрічки й перли — подарунок княгині Індігерди. Розчесавши й заплівши Анну, вона увінчала її гарну голову високою короною руських княгинь.

— Усміхнися, доню моя, тобі негоже так сумувати. Тремтливі вуста ледь помітно всміхнулись, але очі налилися слізьми. — Ох, Олено!..

— Знаю, дитино, знаю… Татові й мамі сумно розлучатися з тобою, але ти повинна скоритися їм. Кажуть, Франція гарна країна, а король Генріх добрий чоловік…

— Але ж вона так далеко…

— На жаль, — зітхнула Олена.

— Ой, даруй, я забула, що ти теж покинеш рідний край і поїдеш зі мною.

— Годі про це, прошу тебе! Не може бути й мови, щоб ти вирушила туди без мене. А моя рідна дочка теж не залишиться без матері.

— У винагороду я попрошу короля, свого чоловіка, щоб він дав їй багатий посаг і знайшов гарного жениха.