Тисячолiтнiй Миколай

Таке трагічне ім’я, а сама — ніби спустилася з неба. Ступила на землю, Оксана — осанна, а замість хвали і слави, сліпа жостокість визирає з усіх нір, звивається гаддям, хапає тебе і тягне в чорні безодні, і коли з надією здіймаєш погляд до неба, то бачиш над собою безодню ще чорнішу. Де порятунок, де опертя? Чи позаду в мене тисяча літ наповнених, чи тільки безжальний простір, якого не охопиш ні поглядом, ні думкою, ні тугою?

Я лежав напівмертвий, а пам’ять у мені жила гостра і болісна, а може й не в мені, а десь ніби збоку, як наша агростанція в стороні від доріг. Я пробував утекти кудись убік, як Гоголь, і не втік, і згубив Оксану. «И грозно объемлет меня могучее пространство…». Гоголь утікав од зла, Чичиков утікав з города NN і — «…зеленые, желтые и свежеразрытые черные полосы мелькавшие по степям…». Ось де весь жах: «свежеразрытые черные полосы». Чорнозем розверзається — і могила, гробовище… Хтось сказав, що славетна шкатулка Чичикова — це замінник жони, недаремно ж так детально описані її нутрощі. Але можна зазирнути до шкатулки, а в душу не зазирнеш. Парадокс Лейбніца: душа не має вікон…

Ніч була страшна і не мала кінця. Я не бачив Ольки, не знав, де вона, чи послухалася мене і пішла на диван, чи кулиться на підлозі біля дверей, спить чи не спить, не знав, де кінець ночі і чи буде їй кінець коли-небудь, мені треба було мати біля себе живу душу, і я прошепотів у темряву:

— Олько, ти спиш?

Вона зродилася біля мене миттю, так ніби стояла ось тут — раз ступнути.

— Тобі щось дати? — стурбовано спитала. — Хочеш пити? Я тебе липовим цвітом відпоювала всі дні…

— Не треба нічого, спасибі. Ти мені скажи, знаєш що? Скажи, скільки бог відпустив Ноєві дощок на його ковчег?

— На ковчег? О, боже ж мій, Миколо! Ти, мабуть, повредився розумом!

Я зовсім не схожий був на шаленця, коли спокійно повідомив:

— Сто двадцять чотири тисячі. Чотирьох дощок не вистачило…

— Що тобі ці дошки посеред ночі? — ще дужче стривожилася вона.

— Для плавби, Олько, для вічної плавби. Ной і досі плаває в своєму ковчезі, а ми підпливаємо до нього… У що ви поклали Оксану?

— Оксану? Ой, боженьку милий! Та в труну ж, у труну! Директор ваш, такий же добрий чоловік, аж у город їздив і привіз, казав, там з такого тобі дерева…

— Де її поховали? — жорстко спитав я.

— Тут і поховали, в садку під грушами— Це вже я вибрала, а головний лікар поміг, бо тут у вас є такий, наче наолієний, так той все рвався заснувати кладовище, Оксаною йому, бач, захотілося заснувати…

— Щириця.

— А головний лікар Трохименко йому й каже… Та я ж дурна зовсім, розпатякалася! Тобі ж не можна… Бог мене покарає, як я тобі навредю…

Безсилість була, мов сп’яніння. Знов, як тисячу літ тому, плив я по теплому морю за чужим богом, супротивна хвиля била в ніс ладьї, і вибризки моря були гіркі, як його правічне лоно, що з нього, мабуть, зроджувалися всі ті понурі полчища, які знай наповзали на мою землю. А тоді непомітно, не знати як опинився я вже в степу, і степ був, як море, він переходив у море непомітно, природно, закономірно і, сказати б, по принуці. Йому набридло твердо лежати під вітрами і закортіло, бодай на короткий час порушивши рівновагу сущого, погойдатися на хвилях, разом з хвилями, стаючи ними. Степ був морем, і море було степом. Хіба ж то не воно гриміло ударами своїх валів, коли ми з Оксаною сиділи в садку під грушами, посадженими нею з привезених Паталашкою мліївських саджанців, а на столі перед нами вареники з вишнями і з медом, а перед тим — борщ з голуб’ятами і молода картопля в сметані з смаженими коропами, і знов на ній було синє плаття без рукавів, легеньке, все у вирізах, її улюблений синій колір, барва богородиці, і очі в Оксани були, немов у богородиці — безмежні й бездонні, і її голі руки — мов сама ніжність, і кожен її порух, кожен жест, кожне скинення брови, і тисячі подробиць її тіла, і того вечора, і всього життя, якого не розіб’ють ніколи ніякі гримлячі вали… Толстой казав: «Нельзя жить подробно». А Пастернак: «Не знаю, решена ль загадка зги загробной, но жизнь, как тишина осенняя — подробна». Ціле, хоч яке велике, можна звалити. Упав навіть колос Родоський, що був одним з чудес світу. Але подробиці завжди лишаються цілими. І мені від Оксани тепер лишаться тільки подробиці. Який жах!

Вранці приїхав Трохименко.

Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. «Пиши! — кричав йому Трохименко. — Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати — однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг…»

Трохименко був безумний і безстрашний.

З четвертого курсу медінституту він пішов на фронт, різав руки й ноги, пошматовані фашистськими осколками, під Корсунь-Шевченківським, оперував у селянських хатах, в медсанбатівських наметах при світлі звичайних ґасових ламп або зроблених із снарядних гільз «катюш», тоді з диких завірюх Корсуня, мов бог на хмарі, переплив у бездонну багнюку під Тернополем, де потопали люди, коні, гармати, машини, танки, здавалося, потопає у вселенській грязюці сама війна і де тільки смерть не потопала і косила людей, як перед кінцем світу, і Трохименко стояв за саморобними хірургічними столами до оніміння рук, і спини, і всього тіла, а тоді в медсанбатівський намет, де стогнали й кричали на хірургічних столах поранені, влучила п’ятдесятикілограмова німецька бомба, і Трохименка врятував стіл, який злетів у повітря і накрив хірурга, щоправда, не всього, а тільки його ліву половину, а права половина… Трохименку відірвало праву руку, вибило праве око, відрізало ступню правої ноги, але він зостався живий, ще й рвався після госпіталя на фронт, хоч книжки Бориса Полєвого про Маресьєва тоді ще й не було.

Жити доводилося й не по книжках…

З хірурга Трохименко перекваліфікувався на терапевта, і за великі фронтові заслуги був загнаний у глухий степовий район, де став головним лікарем районної лікарні.

Він сам водив свого спеціально переобладнаного «Москвича» — це викликало подив і захоплення, але полювати, маючи тільки ліву руку і ліве око, та ще з такою несамовитістю, як це робив Трохименко, — цього я не міг ні зрозуміти, ні пояснити. Якось я спитав його:

— Невже вам подобається вбивати? Уявляю, яке нелюдське терпіння було потрібне, щоб навчитися володіти рушницею так, я б сказав, артистично, і навіщо ж? Щоб убивати невинні створіння?

— Помста, — сказав Трохименко. — Помста за все!

— Не птахи ж вам заподіяли зло.

— А може, й не помста, — роздумливо промовив він, — може, це щось інше. Мабуть, ми створені так, що в нас урівноважується людське й звіряче, принаймні під дією виховання, освіченості, оточення, іноді одне з цих начал набирає переваги — і тоді або щастя, або лихо. Могло таке статися, що бомба відірвала в мені половину людського, а звіряче вціліло і тепер час од часу заволодіває мною, і що я можу вдіяти? Кожен з нас годує в собі звіра, а в мене, виходить, звір подвійний, дві сили на одну.

Я зітхнув.

— Ви мене не переконали. Агрономія не знає пролиття крові і не може цього виправдати.

— А ваш Лисенко? — вигукнув лікар. — Він же агроном, а скількох своїх колег — як оце я куріпок! Без крові на землі нічого не відбувається! Повірте колишньому хірургу.

Олька ввела Трохименка, йшла поперед нього, мовби відгороджуючи від мене своїм теплом морозяний дух, принесений лікарем з степу.

— Ну, — невесело мовив Трохименко, проводячи ребром долоні по своїй шиї,— приніс голову на усікновення!

Я мовчав. Звинувачення марні, але й прощення вже не буде довіку. Тільки кому? Може, мені найперше?

— Дозволите послухати себе моїм єдиним вухом? — видобув з кишені білого халата дерев’яну трубочку Трохименко. — Хоч, казати правду, за ці дні наслухався я у ваших грудях такого, що й у два вуха не вміститься. Замерзнути, вмерти, а тоді ожити — це вже щось з сфери ірреального.