Я, Богдан

Можна б укласти хроніку пересилки листами, обміну послами, назвати імена, полічити події.

Розповісти, як Мужиловський з патріархом Паїсієм на царських санях їхали до Кремля і вся Москва вийшла їм навстрічу.

Як Вешняк, коли його під Москвою зустрів дяк з приказу і спробував їхати правобіч, сказав, що він посол і не поїде далі, хоч би довелося стояти вік цілий на снігу й на морозі, бо послові негоже триматися сторони лівої. Згодився їхати далі тільки тоді, як покликано ще одного дяка і вони стали обабіч.

Як Грицько Гуляницький зрадив мене після посольства до Москви, куди я посилав його, перескочив до панів, виказав те, що тримав я в таємниці найсуворішій.

Як Тетеря випрохував собі царські грамоти на маєтки, а тоді лякаючись мого гніву і люті козаків, закопав ті грамоти в землю, де вони так і зогнили неявлені.

Як Виговський знайшов пройдисвіта Анкудінова, що видавав себе за сина царя Шуйського (хоч у того ніколи не було синів), дратував ним Москву, виторговував у бояр прихильність для себе, а діло наше знов на рік цілий через се пішло в пролонгацію. Казав я тоді царському посланцеві:

«Як государ нам ту милость покаже, прийме нас в соединение і поміч дасть, тоді все ніщо! Хоч би таких ворів десять було, не зможуть вони государеві нічого зробити, і не буде що государеві їх стерегтися. Не тільки що таким ворам буде він страшний, але й найбільшим царям».

Як після Берестечка мав я знов доводити свою силу, розбивши Калиновського під Батогом, а тоді вже й самого короля замкнувши в голодному обозі під Жванцем так, що шляхта самі вуха відти винесла.

Як втратив я сина Тимоша і не міг втішитися й тим, що вже Бог забрав на той час найтяжчих моїх ворогів Вишневецького, Потоцького і найбільшою крутія і недруга народу нашого пана Киселя.

Хіба можна переліком подій замінити волання сердець народів цілих, їхній голос могутній, якому лунати віки цілі?

Був я нетерплячий і несамовитий, як і мій народ, та мав терпіти. Треба було дожити, доборотися, домогтися, досягти. Берестечко — хоч і розгром, та не вмерло серце. Як писатиме наш дієписець отчинний: «Як бы ни убыло ничего под Берестечком, так их зараз многоплодная зродила козацкая матка».

I Москва не відступилася в годину нашого горя. Цар уже в липні послав приграничним воеводам таку грамоту: «Ведомо нам учинилось, что поляки черкас побили, и черкасские таборы рушились, и черкасы все пошли розно. А которые черкасы учнут приходить на царское имя с женами й з детьми от гонения поляков, а ты, воевода, б тех черкас велел принимать и велел им итти на Коротояк, и на Воронеж, и в Козлов и велел с ними до тех мест посылать провожатых людей добрых, чтоб их допровадить со всеми их животы бережно. А ково с ними провожатых учнешь посылать, и ты б им приказал накрепко, чтоб они от тех черкас не корыстовались и животов их, едучи дорогою, не розтеряли. А будет кто чем покорыстуетца, а мы на тех людей за один алтын велим доправити по рублю, да сверх того велим тем людям учинить наказанье безо всякие пощады».

Пан Кисіль нюхом своїм лисячим одразу вичув у тому ексодусі на Донець, Удай, Коломак, Харків початок союзу вічного нашого і з тривогою відписував королеві: «Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому — небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм природженим, — хоч поганству, а поготів там, де один народ і одна віра (єдна gens, єдна religio). Тому я завсіди більше боявся сеї ліш московської, ніж татарської».

А цар Олексій Михайлович ще тоді, коли тільки зважувано всіляко, як доконати великий акт возз’єднання народів наших, приймаючи в Золотій палаті мого посла Федора Вешняка у червні року 1649–го, мовив: «А будет вам в чем учинится теснота и гонение, которые в нашу царского величества сторону переходить учнут, и мы потому ж тех принята велимо.»

Земля розорена шестилітньою війною так, що й не чувано ніколи, а що попереду, того й не знати. Ян Казимир, які перед Берестечком, знов скупчив усю силу свого королівства проти козацтва, сподіваючись, що вже тепер не зродиться знов, як тоді, народна повстанська армія; сам рушив на Поділля під Жванець, а литовським магнатам звелів ударити на нас по Дніпру і зайняти Київ.

Де взяти сили, щоб стати супроти всіх ворогів одразу? Як розполовинитися, стати сторуким і тисячосилим, затулити землю всю тілом своїм, оборонити ціною якою? Хто поможе, хто порятує?

У липні стольник московський Лодижинський привіз мені в Чигирин царську Грамоту, якої ждали ми вже стільки літ: «И мы, великий Государь, изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко де не будете врагом креста Христова в притчю и поношение». Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам — пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим.

Кінчалося наше сирітство! В найтяжчу, може, годину для долі народу мого знесиленого першого жовтня в Москві земський собор прийняв ухвалу «гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и с землями принять», королеві ж оголосили війну, «не щадя голов своих».

Воля двох народів промовила нарешті свое велике слово!

Народ завжди шукає, де ліпше, і треба слухати голос його чи то мовлений, чи й мовчазний. Мій народ творив себе і на полях битовних, і в замилуванні свободою, та й у несвідомому прагненні уникнути упокорень, поразок, шибениць і даремного страждання. Я знав волю народу свого та знай звертався до нього за підтвердженнями, хотів ще й ще раз почути голос його, бажання найсокровенніше.

Вороги не простять нам нашого возз’єднання, всіляко пробуватимуть розірвати його, коли ж пересвідчаться, що судилася цьому возз’єднанню вічність, то спробують споганити і зганьбити мою пам’ять, сплюгавити найвище діло мого життя. Я хотів би поглянути на тих правнуків поганих, які будь — що домагатимуться моїх виправдань перед історією. Чому вважають, ніби історія належить тільки їм і їхнім часам, а нам не належить зовсім? Звідки таке право і хто його дав? Посилатимуться на те й на се, козирятимуть своєю вірністю національним ідеалам, вигаданим ними самими для власного втішання.

Хіба од тої чи іншої вірності залежить істина?

Виграєш битву, а треба вигравати майбуття… Я питав про майбуття народу свого вже по перших перемогах своїх під Жовтими Водами і Корсунем, питав своїх побратимів, старшин і простих козаків, священиків і високих ієреїв київських, пастухів і орачів, броварників і будників, питав удовицю і сироту бездомного, питав у гетьманських покоях і в простій хаті, на шляхах безкінечних і в церквах, у книгах і в посланнях. Єдине, чого мені не стачало, чого я не зміг породити, — це великих імен, які ствердили б сотворене мною. Думи були безіменні, пісні безіменні, як і плачі, зойки, та й мужність. Одна лиш Маруся Чураївна, та й та, мовляв, співала не про Хмеля, а про свого Гриця. Легендарна Маруся, і легендарне моє помилування її од смерті. Нащадки ніяк не можуть втямити, що в мій час весь народ злився в єдиному імені. Відсутність імен не завжди свідчить про відсутність таланту. Талановитістю дихав увесь народ, молодий, завзятий, повний сил і великих сподівань. Греки колись теж були такі. Коли ж почали занепадати, тоді народили Гомера. Народ, лякаючись, що згине пам’ять його, мерщій виставляє наперед великого співця. Може, так стається, що вмираючі суспільства останнім зусиллям народжують геніїв, бо геніальності для всіх уже не отачає?

В мій час геніальністю дихав увесь народ український. Він скріпив і збільшив російське царство своєю добровільною злукою в такім часі, коли в нім самім ще все було молоде й виходило з сумних часів, коли дух його був у многоликості, яку мав призбирувати дбайливо і чесно хтось один, уповноважений тим народом, і був то гетьман Богдан Хмельницький.

Вже коли отримав од царя московського лист про згоду прийняти народ мій під свою руку і мчав з — під самого Жванця через засніжену Україну до Чигирина, щоб зустріти урочисте царське посольство, знов питав народ свій, і лицарям його найчеснішим, запорожцям на Січ послав з нарочним своїм посланцем на розстайних конях листа, в такий сенс писаного: