Я, Богдан

Розум мій був приспаний горем, я полинув до своєї туги, мене вже не було, але ніхто у війську не знав того, військо ждало свого гетьмана, сподівалося на його мудрість, полковники підпускали до себе королівське військо, не чинили йому ніяких перешкод, не завдаючи ударів там, де треба було їх завдати, покладалися тільки на мене, зверталися до мене, добиралися до моєї свідомості наввипередки один перед одним, штовхалися, товпилися, сварилися, я б сміявся з них, коли б не був такий зрозпачений і коли б не був там, під Берестечком.

Я ж став менший чорного мураха на чорному пні серед чорної ночі.

Вмерши для світу й для самої себе, Мотрона жила в мені далі, але голосу не подавала і не подала, я ждав, аж поки переконався, що ждати нічого, треба жити далі без неї і не для неї, а для справи свободи. Горе старого чоловіка тяжче за кам’яні кряжі. Горе придавило мене під Берестечком, і я не міг поворухнутися. Лежав без змислів і без життя. П’яний од горя. Зобов’язання перед народом, наміри його ощасливити щоразу наштовхуються на зло, мрію вбиває жорстока правда життя, і все кінчається поразкою. Я зазнав поразки під Берестечком, перш ніж було розбите моє військо. Не була то слабість, а тільки відчуття, що все скінчилося насправді, аж до глибин відчаю. І надлюдська сила, якою примусив себе жити далі, не давала мені ніякого вдоволення, навпаки, принижувала мене у власних очах, і чи надовго вистачить мені тої сили, я не знав. Міг усправедливити подальше життя тільки нечуваним вичином. Для такого життя, мабуть, треба поразки ще більшої, ніж я зазнав, тільки тоді можна перетривати. І я зазнав тієї поразки сповна.

Берестечко!

Україна лягла під Берестечком. А коли встала, то була вже не та молода й свавільна, а постаріла на тисячу літ і з пустим серцем.

Ні, то не Україна, а я, гетьман, я, Богдан.

Я ще спробував був стрепенутися. Навіть програна битва — ще не програна доля. Для тих, хто лишився живий. Бо ж мертвим однаково.

Про сю битву страшну немає наших описів. Хто вмів би і міг описати, був убитий, а вцілілі не мали до того ні охоти, ні спонукань. І я, гетьман, не бачив її, єдину битву програв і єдиної не бачив, осліплий од горя. В години відчаю я кликав до себе Самійла з Орка, та він не йшов, навіть він одступився од мене, лякаючись отхлані мого розпачу. А тоді прийшов і став промовляти до мене словами невластивими, суворими й тяжкими, і я не міг відповісти.

— Казав ти, гетьмане, — мовив дух Самійлів, — чистий ти з народження твого із лона матері від усякого гріха і донині не маєш за собою вини ніякої. І повсюди ти, гетьмане, виправдуєш, і возносиш, і хвалиш себе, не визнаючи за собою жодного гріха з народження свого, а гріх твій — у кожній смерті людській і в кожній стоптаній билинці. Бо ти ж гетьман.

…І ти ж, гетьмане, хвалився цільністю своєю і відданістю великою народові, а тоді позоставив народ гинути, а сам занурився в отхлані душі власної, забувши, що не може душа двом силам і двом стихіям, служити, то тільки одним оком можна обіймати землю і висоту небесну.

…І ще ти казав, гетьмане, що не був ні гонителем, ні мучителем нечестивим ніколи, і світлість у серці мав завжди від діл своїх, а сам же піддався темнощам у найтяжчу хвилю для народу твого, і був ти за се, гетьмане, покинутий і зоставлений…

Що я міг відмовити на ті гіркі слова?

А військо ж моє під Берестечком мало всього в достатку. Може, не перевищувало королівських сил лічбою, та зате переважало одностайністю, якої так бракувало в панському обозі, де великопольська шляхта неприязним оком позирала на короля і магнатів українських, а численна челядь то й геть не рвалася туди, де в панів чуби тріщатимуть.

Козацький табір був дуже великий, може й на дві милі завдовжки і завширшки, так що з кінця в кінець незмога охопити й оком, багатолюдний, огнистий. Вали, гнізда для гармат, шанці для захисту людей, коней і живності, пороху і припасів хоч і на чверть року. Я поставив своє військо вище села Солонева на західному березі Пляшівки, що впадала в Стир, через Пляшівку невигідна переправа, бо довкруж болота, приступу до нашого табору не було ніякого. Ханові я віддав горби лівобіч од себе, а королеві зосталося невигідне місце над Стиром під самим Берестечком. Поле затісне, та ще й погорблене посередині, так що довелося виставляти шляхетське військо півмісяцем, мовби за татарським звичаєм. За звичаєм, король розділив своє військо на три частини. Правим крилом орудував Потоцький, маючи під своєю рукою Конецпольського, Лянцкоронського, Любомирського, братів Собеських. Над лівим крилом поставлено Калиновського, у якого був лютий ворог народу нашого Вишневецький, тут же до кварцяного війська додано шляхту з посполитого рушення, здебільша нащадки православних предків, правнуки погані з воєводств Судомирського, Краківського, Белзького, Любельського, Волинського, Руського і Серадзького. Середину взяв собі сам король. Попереду мав Пшиємського з гарматами, за ним лави найманців, захищені з крил ватагами кінноти, ще далі півколом залізні гусари з списами й червоними ратищами, а вже тоді король з півтисячею найзнатніших вершників. За королем піша гвардія, полки з воєводств, драгуни бранденбурзького курфюрста, а вже за ними табір, оточений скованими возами. Таке велетенське військо чи й виставляла будь — коли Річ Посполита і проти найпотужнішого ворога, тепер же вся шляхта піднялася проти козака простого і, мовби виглядом самим бажаючи затьмарити козацькі свитки — куцини, яскріла вбраннями і пишнотою. Королівські гвардійці мали на плечах тигрові й леопардові шкури, а гусари зодягнені в залізні панцирі з золотими оздобами, з срібними крилами на плечах, в шишаках з страусовим пір’ям, породисті коні їхні повкривано розкішно гаптованими чепраками, багатими кульбаками, вуздечки в них поцяцьковані золотими бляхами, самоцвітним камінням. Навіть крізь густий туман над Стиром проблискувало королівське військо своїми кольорами, ряхгінням, сяянням: улани — п’ятигірці, в сітчаних кольчугах, з довгими списами при кульбаці; піхота в різнобарвних колетах; чужоземні рейтари в брилях з високими гребенями; посполите рушення, де кожне Воєводство, кожна земля і повіт різнилися барвою строїв і мастю коней, своїми хоругвами і образами на них.

На козацькій раді вночі всі мої старшини і полковники заприсяглися лицарськи битися й померти за віру свою грецьку і вольності народу українського. Велика сила постала проти нас, та дух наш був незмірно більший, знали ми, що похилиться той огром, щойно буде попхнутий, бо про розлад у шляхетському обозі відомо було нам вельми добре, стояли вони між двома вогнями — козацьким і власного хлопства, в їхніх землях уже загорілися серця в простого люду, десь за Краковом Костка Наперський колошкав шляхту незгірше козацтва, в обозі ще до стрічі зі мною вже не стачало харчів, коні шляхетські хилилися від вітру. Недарма ж панство в такій пишноті вирядилося на битву з козацтвом: везло й несло з собою все, що мало, ніде нічого не полишаючи, сподіваючись у одній битві знов здобути все втрачене.

Так і виходило, що кожен воював за те, чого не мав: шляхта за вітчину, орда — за славу і здобич, козацтво — за волю.

Я здолав свою душевну скорботу, струсив з плечей незносний тягар горя, знов з’явився перед своїм військом у горностаєвій киреї, обперезаний мечем, освяченим митрополитом корінфським Іосаафом, з булавою гетьманською, на неоціненному своєму румакові, гострий, гучний мій голос літав у просторі, нагадував козацтву, що настав день на все утвердити свободу віри й батьківщини, вселяв трепет у душі ворогів.