Святослав

Через те й вийшло, що руські вої рушили від Білих берегів ранньої весни, але їхали повільніше, ніж ішла весна, і побачили вдалині острів Григорія тоді, коли все навкруг зеленіло, буяло, цвіло.

Передні лодії, на яких їхав і князь Святослав, зупинились біля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велів сховати лодії у березі між кущами й попід скелями, а сторожі велів піти й оглянути острів, бо печеніги могли там ховатись у густих гаях і ярах. Сторожі повернулись тоді, коли сонце стало зовсім низько на заході. На острові, розповідали вони, нікого немає, не видно кінського й людського сліду…

Тільки тоді князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечніше – над Дніпром снувались присмерки. Коли б на лівому березі десь і сидів печеніг, він нічого не побачив би на острові.

Вийшов на острів і князь Святослав. Він добре пам’ятав цей затишний куточок на ріжку острова. Тут, недалеко від того місця, де зупинились лодії, на великій галявині під скелями, так само стояв і бринів молодим листом віковий дуб, перед яким складали жертви всі, що щасливо минали пороги, і ті, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотів він принести жертву й тепер – щасливо закінчилась їхня путь від Білих берегів, нехай боги бережуть воїв і в порогах!

Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись півколом, у глибокому мовчанні стояла за князем його дружина. Сонце дійшло до обрію, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бік чорнів лівий берег.

На тлі багряного неба яскраво вирізьблювався могутній дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гілля було як простягнуті вперед руки, на гіллі висіли зотлілі ручники, пробиті шоломи, пощерблені мечі, іржаві списи…

З Дніпра війнув вечірній вітер – і заворушились, мов живі, ручники, забрязкотіли шоломи, мечі й списи, ніби хтось говорив до воїв.

– Боги вимагають жертви, – пролетіло між ними.

Князь Святослав сам приніс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши:

Усі вої повторювали слова князя Святослава.

А в цей час над лівим берегом Дніпра, все в одному місці, де серед густих кущів стояла стара верба із збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли дві лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорніло їхнє гніздо, сердито скреготали дзьобами, але, ніби злякавшись чогось, сполохано відскакували від гнізда й знову починали кружляти в небі.

Лелеки були сполошені немарно: на вершині верби, ховаючись у гіллі, сидів дозорець із луком і стрілами в руках. Під деревом у кущах сиділо на конях кілька вершників – чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках і таких самих куцих кожушках, підперезані ремінними поясами, на яких висіли криві шаблі.

Один вершник, правда, одягнутий був краще, ніж інші: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кількома великими самоцвітами, із дорогого соболя пошитий був і кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзі висіла тамга [211] із невідомим написом, шабля вершника обкована була золотом і цяткована перлами. Якби князь Святослав міг бачити вершника з тайгою, то пізнав би його – це був печенізький каган Куря, що колись під Києвом присягався йому в мирі й дружбі.

Але що важило слово печенізького розбійника? Ще минулої осені над Дністром знайшли його посли імператора Цимісхія. Тоді ж вони дали йому міх із золотом і пообіцяли дати ще стільки ж, аби тільки він наскочив у полі над Руським морем або десь на Дніпрі на князя київського Святослава і вбив його. Каган Куря, пам’ятаючи свій невдалий похід на Київ і образу від князя Святослава, згодився це зробити.

І коли князь Святослав плив із воями своїми Руським морем, то з суходолу – з ярів і лісів – за ним пильно стежив каган Куря з своїми вершниками. Ромеї нібито не воювали, але воювало їхнє золото. Князь Святослав плив морем – печеніги посувались суходолом, вої князя зазимували на Білих берегах – каган Куря став улусом вище над Дніпром. Ранньої ще весни печенізька орда вийшла на пониззя, каган Куря бачив, як лодії руських воїв почали одриватись від Білих берегів і попливли вгору проти швидкої течії.

Тоді каган зрозумів, що настав час помсти. Повернувшись до улусу, він велів своїй орді з кибитками, жонами, худобою рушати на схід, а сам із кількома тисячами вершників став посуватись вгору понад Дніпром. І скільки не пливли вої князя Святослава проти води, каган Куря, криючись у ярах і лісах, посувався з вершниками своїми вище й вище понад Дніпром. Ждав нагоди, коли зможе напасти на князя Святослава.

Тепер ця нагода трапилась. Каган Куря знав, що князь Святослав розбив свої лодії на три частини. Розвідники кагана потай підкрались уночі до самих лодій, коли вої зупинялись на ночівлю, і дізнались, що князь Святослав іде на чолі лодій. З лівого берега каган бачив, як передні лодії зупинились біля острова Григорія…

Лелеки довго кружляли над вербою. Почало темніти, й вони спустились до свого гнізда – певне, вирішили ночувати поруч із чорною людиною, може, вона не зачепить їх. Час від часу лелеки, правда, лякались і висували довгі шиї з гнізда – чорна людина, яка сиділа поруч, розмовляла з тими, що стояли внизу.

– Лодій не видно? – запитували з кущів.

– Ні, їх більше немає, – відповів дозорець з вершини.

– Що на острові?

– Там запалили вогник…

– Вони приносять жертву своїм богам, – засміявся один із тисяцьких, що оточували кагана. – Я знаю, жертви в них приносить князь… Святослав…

Каган Куря дивився на Дніпро, що швидко темнів і зливався з берегами. Там, на острові Григорія, в голубій імлі горів червонкуватий вогник. Там князь Святослав приносив жертву, навкруг стояли його вої…

Спершись на луку сідла, каган Куря замислився. Тоді, коли князь Святослав вирушав від Білих берегів, каган думав, що ітиме поруч із ним берегом Дніпра, але налетить на руських воїв у порогах, коли вони змушені будуть вийти на берег і волоком тягтимуть свої лодії. Там, на березі, над порогами, коли вої витратять усі сили, каган збирався вночі підкрастись до стану русів і поквитатись із Святославом…

Але зараз трапилась інша нагода. Князь Святослав зупинився на острові Григорія, з ним небагато воїв. Інші лодії ще далеко, вони будуть тут не раніше як уранці…

На острові ще раз блимнув червонкуватий вогник і згас. Каган Куря знав: руські вої вночі не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь і зараз перейдуть в інше місце. Проте куди вони перейдуть? Острів – не поле, нікуди не втечеш.

Темний вечір насував на Дніпро, чорним було обличчя в кагана Курі.

– Це буде остання його жертва, – процідив крізь зуби Куря. – Нехай тепер усі наші вої виходять до Дніпра.

І прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугілля, ніч, шатами своїми прикрила береги й острів, запалали вгорі зорі-самоцвіти, а відбитки їх, як теплий жар, заколихались на плесі.

Князь Святослав знав, що кожна ніч, а ця – темна, весняна – й поготів, має вуха, а ворог – ніж. Тому, як і скрізь на далекому шляху від Білих берегів, велів воям своїм лягати й спочивати, а сторожі – стати на кручах скрізь попід берегом і пильнувати.

На острові Григорія було тихо, спокійно. Стомившись після важкого шляху від Білих берегів, спали на лодіях і просто на піску й скелях вої князя Святослава. Снились їм, либонь, вогні рідних осель, жони, діти. То тут, то там над берегом і на скелях у ріжку острова сиділа сторожа.

Певні, що до острова цієї темної ночі ніхто не доб’ється, вої в сторожі часом також склеплювали повіки. Все, здавалося, спало на Дніпрі й у берегах, спала вся земля.