Ув'язнена скрипка

Концертували ми з панею Барвінською. Леся Деркач, доцент Львівської консерваторії, присилала мені ноти. З нею ми були давніми подругами. Вже, бувало, засинаю зі скрипкою, смичок раз по раз випадає з руки, а пані Барвінська невблаганна. «Галю! Працюй. Галю! Вийдеш на волю, як дітей прогодуєш?» На наших тренуваннях частенько було багато слухачів. Особливо любили скрипку естонки. Сиділи цілий вечір тихенько й лише сльози котилися дрібними пацьорками їхніми змарнілими обличчями. В таких випадках ми з панею Барвінською викладалися до останнього. Фортепіано й скрипка творили диво. Розсувалися закіптюжені барачні стіни, розступалася темінь тайги, яснішала полярна ніч, втрачалося гнітюче відчуття неволі. Була тільки музика. Опановувала всім живим, заповнювала весь безмір, несла на своїх крилах наші душі до Бога. Ми самозабутньо грали. Нас зачаровано слухали. Слухали подруги, слухали близькі й рідні. Весь світ потопав у райських мелодіях. Сила мистецтва незбагненна.

Пролітав у солодкому забутті вечір. Минала в напівкошмарах ніч. Наставав ранок. Невільницький ранок. Остогидла роба, пірвані бурки, пайка глевтяка навпіл із трачкою, смердюча баланда, гарчання псів, окрики конвою. І це життя? А десь там, у рідних краях, на незбагненно далекій волі, двійко синочків, старенька мати, могила чоловіка. А чи є та могила? Десь живуть люди. Працюють, творять, кохають, народжують… А мені зась. За які гріхи, які злодіяння?

Нестор, старшенький мій, жив в Омелянової сестри в Баворові на Тернопіллі. Бідував хлопчина. Красти в колгоспі дрова, сіно, картоплю і все таке інше — то було його «господарським обов'язком». Хворий був тяжко, проте спав у стайні. До школи ходив лише взимку. Довго відмивала я його після звільнення. Ще довше находилася з Нестором по лікарнях. Вилікував його лікар Осічний з Ворохти.

Любка прихистила моя сестра в Слободі на Коломийщині. Вчителювала в тому селі. Мала своїх діточок двоє. Мушу розповісти один епізод. У класі хлопці вилляли на журнал чорнило. Ніхто не признавався. Тому до вчительської взяли Любка, бо він «учительчин». Хлопчина не видав нікого, хоч учителі допитували досить суворо, навіть били. Не посіяно в його генах насіння зрадництва. В одному кролячому киптарику, без шапки Любко втік зі школи. Вчився він тоді, здається, в п'ятому класі. Кілька днів переховувався на оборозі аж під лісом. Зима була морозна. Вчителі переполошилися. Розшукувало малого втікача чи не все село. Хлопчаки знайшли його, але не виказали. Приносили до оборогу щось з'їсти. Видав хлопчину пес Мурцьо. Привів дорослих до сховку. Любко обморозив собі ноги, схопив запалення легенів…

Доктор Барвінський перебував у нестерпних навіть для табору умовах. Про це розповідали мені неодноразово знайомі, що каралися з ним в одному таборі. Але я нічого не казала його дружині. Не хотілося, щоб старенька переживала. Проте через якийсь час пані Барвінська довідалася про страждання свого чоловіка. Ще нестерпніше повелося старій жінці після того, як і їй заборонили грати на фортепіано. Концтабірні начальники були вельми витончені садисти. Знали, коли посолити, а коли поперчити. Бо як ще можна більше допекти невільникові, аніж обірвати єдину тонюсіньку ниточку, що зв'язує його зі свободою. Для Барвінських тією ниточкою була музика. Пані Барвінська свого часу закінчила Празьку консерваторію. Була блискуча піаністка. Довідавшись про заборону, я теж вирішила не торкатися більше скрипки в неволі. Умовляли мене дівчата безперервно, мало не з цілого табору збігалися. Проте на сцену я не пішла. Здавалося тоді, що такий мій вчинок полегшить страждання пані Барвінської. Можливо, так воно й було. Мучилися ми обидві. Але я мала нагоду неодноразово переконатися, що розділене горе — півгоря. Старенька лише й жила музикою. Для мене гра на скрипці теж була віддушиною.

IX. «Жалобні» веселощі

Березень 1953 року. Наша бригада працювала на торфовищі. Наглядав за всіма роботами такий собі Тазін. Лайдак неперевершений. За найменшу провину кидав ув'язнених до буру. Не давав жодного послаблення невільницям. Ми з дівчатами відкидали сніг біля штабелів торфу, досить далеченько від бригади. Торфовище величезне, без кінця-краю. Дівчата мурашниками снують поміж штабелями з ношами та лопатами. Аж дивимося, покидали все з рук, перестали працювати. Розмахують руками, підстрибом перебігають від групки до групки. Голосів не чутно — далечінь. Гей, що трапилося? Не втрималися. Вистрибом до них. Ледь із валянків не вискакуємо. Цікавість підганяє: швидше, швидше… Назустріч мчить одна росіянка. Весела й моторна, виспівує на ходу щось дике й несамовите. «Бабоньки! Наш батька подох!» — видихає з себе ще здаля.

Веселощі на торфорозробках виливалися то в пісні, то в танці. Про роботу, зрозуміло, ніхто й думати не хотів, і Тазін того дня кудись запропастився. Носа не потикав до бригад. Оплакував десь, видно, свого кумира.

Зона зустріла нас жалобною музикою із «капелюхів»-гучномовців. У кутку барака непорушно сидить пані Барвінська. Руки схрестила на грудях. Очі заплющені. «Боже, як добре, що той Сталін помер, нарешті наслухаюся порядної музики», — блаженствує. Веселощі під звуки тужливих мелодій — то щось таке, що може зрозуміти лише людина, яка на день смерті сатрапа всіх часів була в більшовицькій неволі. Кожній із нас тоді думалося, що завтра — воля. Та де там. Сталін помер, але залишилася створена ним система, яка з тупою настирливістю вихолощувала все прогресивне, все національне, все людське. Неволя видавалася тоді нескінченною.

Самодіяльність у таборі з'їхала на пси. Дівчата бігають за ногами, просять, щоб я за скрипку бралася. Пані Барвінська теж проходу не дає, вмовляє. Але я твердо собі поставила, що гратиму лише тоді, коли знімуть заборону з пані Барвінської. До табору завітав старший над начальниками КВЧ — офіцер Богатирьов. Я попросила його, щоб перевів нас обидвох куди інде. Так ми опинилися з таборі число чотирнадцять. З панею Барвінською я не хотіла розлучатися, бо за спільні дні неволі близько зійшлися і встигли полюбити одна одну. Найдужче єднала нас, звичайно, музика, а ще… — неволя. Лихо здружує добрих людей.

У чотирнадцятому мене дали на роботу до інтрулігаторні. Виготовляли палітурки до різних книг. Працювало в майстерні мало людей і жили на диво недружно. Дівчата якісь бундючні, недоброзичливі. Вважали себе винятковою кастою в таборі, бо працювали неважко, в чистоті й теплі. Я вже звикла була до загальних робіт з бригадою та великого гурту. Там хоч працювалося набагато важче, але й малося веселіше. Попросилася до бригади, яка працювала за зоною. Начальник КВЧ відмовляв, лякав труднощами. Не послухала. На той час я вже дивилася на життя трохи оптимістичніше. Після смерті Сталіна зняли мені п'ятнадцять років. З'явилася надія на волю. Прокинувся інтерес до життя. Хотілося бути повсякчас серед людей. Працювали в лісі. Робота хоч досить важка, але не порівняти її з шостим табором, де я зіпсувала собі й нирки, й шлунок, і ноги на вантажних роботах.

Були в нас у таборах і світлі хвилини. Для мене, як не дивно, таким видався день, коли потурили з посади Нєпринцева. Залишив негідник чорний слід у моїй душі на все життя.

Того дня хтось мені розповів про Нєпринцева. Поперли його з теплого місця за зловживання, злодійство, співжиття з в'язнями. Із грізного начальника він перетворився в якогось маленького бухгалтерика. Боже, я гадала, що помру від радості. І ось настав день мого тріумфу. Було то на шостому лагпункті. Випадково зустрівши Нєпринцева в новій уже іпостасі, я наче здуріла. Біжу за ним, такими словами обсипаю, аж згодом самій соромно було. Блатних переплюнула. Він від мене бігом, а я за ним. Такого перцю йому всипала! Довго згадуватиме. Забула тоді й про своє інтелігентне походження, й про становище в'язня. Відвела душу за всі роки рабського існування. Тішилася більше, ніж у день смерті Сталіна. Той був десь далеко, а цей тут і збиткувався над нами повсякчас.