Святослав

Князь продовжував битись пішо. На землі опинився і вершник, з яким рубався Святослав. Біля нього було ще кілька ромеїв з списами і мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох боків. А князь спочатку був з двома мечоносцями і риндею, потім з одним мечоносцем і риндею, потім з одним тільки риндею, а далі залишився сам.

Коли Микула побачив це і кинувся стрімголов до князя, у нього стиснулось серце: він помітив, як один із ромеїв вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани…

– Княже! – крикнув Микула. – Іду-у-у!!!

Він не біг, а летів, піднявши свій меч. За одну мить опинився біля князя, і перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом він збив з ніг ще одного, третього вдарив у спину…

А тим часом біля князя Святослава вже було багато воїв. І хоч з плеча його ще цідила кров, князь знову сидів на коні, їхав вперед, а за ним крокували вої.

Уночі імператор біля свого шатра приймав полководців. Сам він сидів у позолоченому кріслі, перед ним на столі горів світильник.

– Проклятий бій, – лютував Іоанн, – скільки ми втратили вбитими?

– Початок бою був дуже важкий, імператоре. Ми втратили тисячі зо дві…

– Поховати з почестями, писарям записати імена, родичам їх дати землю в Болгарії…

– Добре, василевсе!

– А русів вбито скільки?

– Вони забирають трупи…

– Але скільки, скільки їх може бути?

– Тисячі дві, може, більше, – невиразно відповів хтось із полководців.

– Дві тисячі, а може, й більше, – сердито пробуркотів Цимісхій. – Повинно було бути десять тисяч, всі… Ви їх просто випустили сьогодні з поля бою.

– Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря… Ми переслідували їх до самої стіни, і там був жорстокий бій…

– «Жорстокий бій»! – з серцем засміявся імператор. – Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лівого боків, чому не оточили їх всіх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на білому коні йшов поперед нашого війська. Чому ж ви не пішли за ним?

Ніхто з полководців не відповів на слова імператора, і тоді він, не маючи змоги сховати своїх почуттів, схопився з крісла й забігав перед столом. Полководці бачили то його обличчя, то спину. Нарешті імператор зупинився і довго дивився на Доростол, стіни якого ледь окреслювались на тлі сірого неба.

– Прокляті руси! – викинувши вперед стиснуті кулаки, говорив імператор. – Чому ви навіть тоді, коли з нами все – бог, святі небесні, вітер, буря, – не можете розбити, знищити їх? Ви покоряли Кріт, Італію, Азію, ви хвалились, що немає сили, яка може проти вас вистояти… Чому ж ви не можете розбити цих варварів, що гризуть шкури, що вірять у бовванів, що не вміють тримати в руках списів? Які з вас полководці? Я – чуєте? – я сам поведу своє військо, я знайду Святослава, я залишу від нього тільки порох, тлін!..

Він був лютий і хижий у цю хвилину, вихвалявся своєю силою. Але це був не той Цимісхій, який гордо і впевнено вів своє військо сюди, до Дунаю. За крикливими словами імператора, за всіма його обіцянками було інше, і це розуміли полководці, що стояли перед ним. Вони, і він також, не знали, як розбити русів, що сиділи в Доростолі, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього.

Ще пізніше, коли імператор Іоанн був сам у наметі, туди зайшов проедр Василь. І з першого ж погляду імператор вгадав, що той має недобру звістку.

– Що трапилось, проедре? – запитав Іоанн.

– Друнгарій Лев із Константинополя повідомляє, що Вард Фока почав повстання в Азії, захопив багато кораблів у морі, не пускає нікого до Константинополя…

Іоанн Цимісхій довго сидів мовчки і безнадійним поглядом дивився на сіру полотнину намету.

– Я не можу більше воювати з Святославом, – хрипко сказав він. – Усе йде проти мене й імперії. – Проедре, ти завтра поїдеш василіком до Святослава. Мир! Мир! За всяку ціну, дай йому дань, заплати йому за живих і мертвих. Нехай він іде з Дунаю. І я ще одного хочу – покажіть його, який він, оцей князь Святослав?

Розділ дванадцятий

1

З великим і численним почтом приїхав на берег Дунаю Іоанн Цимісхій. Ще вночі, думаючи про наступну зустріч з руським князем, він велів, щоб з ним їхали всі полководці й присутні в стані високі особи і щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши ніколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду – схожу на нього самого – людину, Іоанн був певен, що Святослав приїде на зустріч з почтом, у найкращому своєму вбранні із знаменами, своїми знаками, і хотів перевершити Святослава.

Імператор Іоанн і весь його почет їхали до берега Дунаю на конях, під розгорнутими знаменами імперії, оточені безсмертними. Іоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангій, плечі його прикривала багряна хламида із золотими застібками, біля пояса був дорогоцінний меч, на грудях блищали перли й золото, на голові – шапка з камінням; червоні сандалії впирались у золоті стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководці й вищі сановники Іоанна – соцарствующий імператор Костянтин, патрикій і проедр Василь.

На березі Дунаю вони зупинились. Тут був нап’ятий намет, біля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стіл, а на ньому – корчаги з вином, келихи. Імператор зійшов з коня, ще раніше від нього спішились полководці. Імператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одійшли до кручі, щось між собою говорили. Полководці стояли мовчки, бачили, що Іоанн чимсь невдоволений.

А тоді на плесі, нижче від Доростола, з’явився човен. На березі було тихо, й усі чули, як над Дунаєм гримлять кочети в човні, б’ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човні сидить шість гребців, а сьомий стоїть на кермі. Біля самого берега човен круто завернув, і ніс його зарився в пісок.

Супутники імператора Іоанна кинулись до берега, щоб дізнатись, хто посмів поставити човен тут, де присутній імператор ромеїв. Але одразу й зупинились… Гребці на човні виймали з кочетів весла, опустив кермо стерновий, усі вони вийшли на берег. Хтось із них підтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що приїхали човном, вийшов чоловік, який тільки-но стояв позад гребців і керував човном.

Був він одягнений, як і гребці, може, хіба підперезана ремінним поясом біла сорочка й білі штани у нього були чистіші, ніж у інших, а біля пояса висів меч. Тільки тоді, коли він наблизився, імператор і його супутники побачили, що на поголеній голові цього чоловіка сивіє пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловік на імператора, і на губах його під довгими вусами грала посмішка.

– Здрав будь, імператоре ромеїв, і ви, полководці! – сказав князь Святослав і, взявшись правою рукою за криж меча, за звичаєм вклонився Іоанну і його полководцям. – Ти мене хотів бачити, от я і приїхав.

Іоанн зрозумів слова київського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати і зустрічатись у Константинополі. Довгу хвилину він дивився на князя, і в очах у нього було здивування й розгубленість. Не ждав він, що Святослав як гребець приїде на зустріч з ним – імператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний воїн, не думав, що Святослав так просто, як рівний до рівного, підійде до нього.

Було й інше в душі імператора. Побачивши Святослава, він зрозумів, що князь Русі інакше зробити й не міг. За простотою й звичайними вчинками руського князя імператор Іоанн побачив щось більше й важливіше, ніж думав його розгублений почет.

Логофет ждав слова Іоанна, щоб передати через товмачів це слово руському князю. Але імператор Іоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, і звернувся до нього:

– За вітання дякую, княже! Так, я хотів тебе бачити й говорити. Підемо, княже, до намету.

– А може, ми поговоримо на човні, – запропонував і засміявся Святослав. – Дуже любо тут, імператоре… Вода та небо…