Гiлея

— Нічого ти не бачиш, Яринко... Я все ще чекаю тебе...

— Довго будеш чекати?

— Не знаю.

— Спасибі за відвертість.

— Я мушу йти, Яринко, — сказав Іван, — треба допомогти навантажити машину.

— Йди... йди до своєї туркені! — крізь плач вирвалося в Яринки, і вона пішла, не оглядаючись.

На березі Яринку чекав Данило Прах.

* * *

Марта відмовилася сідати в кабіну, і тому це почесне місце зайняв Парамон. Шофер кинув Іванові в кузов шмат старого брезенту, на ньому і вмостилися Максим, Марта й Іван. Дівчина демонстративно відсунулася від Запорожного, притулившись до Максима, щоб не було так холодно, і хлопець боявся вже й поворухнутися. Наздогнали довгу валку підвід з торфом.

Жаль було Івану, що так і не домовився ні про що з Яринкою. Якби ж не підійшла Марта, то все було б інакше... Туркенею назвала... Справді, Марта схожа на туркеню... Іван пригадував злі Яринчині слова, породжені ревністю, і вперше подумав, що Яринка мала право на цю ревність. Хіба ж не правда, що він не раз ловив себе на бажанні підхопити Марту на руки, понести її по безмовному степу, цілувати... Але поміж ними завжди ставала Яринка. Думав про неї, любив її і чекав, усе сподіваючись, що колись вона появиться на Овечому хуторі...

Марта заплющила очі і вдавала, що спить. Хоч як вона горнулася до Максима, але відчувала поруч Івана. Найкраще було б зіскочити зараз з машини і піти кудись у степ... Хай потім шукають... Ніхто не знайде Марти. І він буде винен у її смерті... Навіщо жити, коли її перше кохання відкинуте, коли воно не потрібне йому?.. А може, вона умовить його, розкаже йому про свою любов, і він... повірить їй і забуде оту... Та не приїде до нього, вона побоїться Овечого хутора, заметілей і піщаних бур. А Марті нічого не страшно, аби лиш бути поруч з ним. Вона згодна переносити для нього гори чорної землі і засадити лісами весь степ... Вона може вмерти заради нього, як вмерла колись за свого коханого Бранка... Не в книжках, не в казках померла за свою любов Бранка, а тут, в їхньому степу, на Овечому хуторі... Невже люди не чули про Бранку?

— Максиме, — прошепотіла Марта, — люди знають про нашу Бранку?

— Може, й чули, — Максим боявся й поворухнутися, щоб Марта, бува, не подумала, що йому незручно сидіти. — Ти, Іване, чув про Бранку?

— А хто це? — запитав Іван. — Де вона?

— На нашому хуторі жила, ще коли дід Опанас маленький був, — пояснив Максим.

— Ні, не чув.

— Ніхто не чув про таку жінку, — промовила Марта з докором усьому світу.

— Що ж вона таке зробила? — Іван подивився на Марту.

— Нічого... вона просто вірно кохала... Я тобі розкажу, — Марта хотіла, щоб зараз її почули всі люди на землі...

* * *

Після Кримської війни на Овечому хуторі поселився відважний бомбардир Сава Ківш. Мав від самого губернатора дозвіл на володіння землями й водами. Тоді ще біля хутора річечка текла до самого Дніпра. Великі отари овець мав Сава, і знали його по всій Таврії. Коли помирав Ківш, то все добро своє залишив синові Тимошеві. Жив Тиміш зі старою матір’ю, дні і ночі гасав верхи по степах, милуючись своїми отарами та кінськими табунами. Міг до смерті забити нагаями чабана, якщо не вберіг отару від вовків. Після смерті матері щез із хутора на два тижні Тиміш і повернувся з такою красунею, що ніколи й не бачили такої люди.

Ніхто не знав, звідки вона і де її рід, бо не випускав її Тиміш і за ворота саму. Одні казали, що з Київщини привіз, інші запевняли, що вкрав дівчину Ківш на Дону. Прозвали її люди Бранкою. Так і прожила вона два роки за високими Тимошевими парканами. А потім не стало Бранки на хуторі. Втекла. Розіслав по всьому степу своїх гінців Тиміш. Сам, шукаючи, загнав найкращих жеребців, але Бранку знайшли. І не саму. Привели з нею до Тимоша зв’язаного і посіченого молодого хлопця. Четверо посіпак Тимошевих тримали його.

— Хто ти? — запитав Ківш хлопця.

Два дні питав, не давав ні їсти, ні пити, але так нічого її не почув. Тоді Тиміш привів Бранку і сказав, що уб’є її, якщо той не розкаже, хто він.

Хлопець сказав, що Бранка була його нареченою і він два роки шукав, поки натрапив на її слід.

— Якщо ти вб’єш його, — сказала Бранка Тимошеві, — то я уб’ю тебе. Ти спатимеш за залізними замками, будеш боятися їсти, щоб не отруїтися, але тебе ніщо не врятує.

Звелів Тиміш запрягти коней, кинув зв’язаних Бранку її хлопця на воза і вивіз їх у дикий степ, в піски. Кінськими залізними путами прикував їх одне до одного Тиміш і залишив у степу.

Через два дні він наздогнав їх. Хлопець, з закривавленими від спраги губами, ніс Бранку.

Ківш напоїв Бранку і сказав:

— Якщо поклянешся, що будеш вірною мені, я заберу тебе і відпущу його. Ось хай бере бурдюк з водою, хліб і бринзу і йде куди хоче... Клянешся?

— Ні, — сказала Бранка. — Я не хочу жити без нього... Краще смерть.

— Ідіть! — наказав Ківш. Він сів зі своїми посіпаками на розстелені килими і почав бенкетувати.

Хлопець з Бранкою відійшли уже далеченьку. Тоді Тиміш звелів їх привезти назад.

— Ще раз питаю, клянешся?

— Ні, — відповіла Бранка. — Я люблю його...

Коли стемніло, втретє привезли до Ковша Бранку і хлопця. І знову Бранка сказала «ні».

— Ідіть назавжди! — сказав Тиміш.

І Бранка пішла зі своїм коханим. Було темно, бо не світили холодні зорі. І тільки дзвеніли в степу залізні кінські пута, наче тронки.

Кажуть, що й тепер можна почути вночі, як дзвенять у степу Бранчині пута. А може, то тронки?..

* * *

Шофер відчинив дверцята кабіни і сказав Івану:

— Бензин кінчається, до Овечого не доїду. Може, завернемо на аеродром, там хлопці хороші, дадуть.

— Завертай!

Машина круто повернула до вогників, що мерехтіли в степу.

6

Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.

Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:

— Здравія желаю, товаришу капітан!

Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:

— Цивільним суворо заборонено!

І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім’ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф’яного пилу.

— Поклич начальника караулу! — впевнено наказав шофер. — Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...

Сержант уже не слухав — крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:

— Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.

До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов’язка. Над кишенєю — три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.

— Товаришу майор! — сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.