Гiлея

— Що ж сталося в тебе? — Дівчина мовчала. — Твій батько — Ілько Сторожук?

— Так.

— Ми знайомі... Що ж сталося? — запитав ще раз. — Як тебе звуть?

— Настуня, — назвала своє звичне ймення.

— Ти справді взяла пшеницю, Настуню?

— Ні.

— Тоді чому ж тебе... везуть?

Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.

— Ми з мамою працювали на складі, зерно чистили, — дивлячись кудись у степ, розповідала Настуня. — І мама взяла в торбинку пшениці... Я тільки вдома побачила... Хотіла віднести, але прийшов Кирило Швайка з комірником і написали акта... Вони забрала пшеницю, а потім прийшли знову і сказали, що маму будуть судити. Потім прийшов батько і вдарив маму батогом... за те, що вона його зганьбила... Коли прислали виконавця по маму, то я сказала в сільраді, що то я взяла пшеницю, і Швайка переписав акта... Тепер мене везуть...

— Навіщо ж ти на себе наговорила?

— А хто ж дасть раду дітям, як маму заберуть? — розважливо сказала Настуня.

— Скільки ж у вас дітей?

— Зі мною шестеро...

Милентій був украй здивований, коли побачив, що секретар райкому допоміг дівчині сісти в машину, а йому сказав:

— Це непорозуміння, товаришу міліціонер. Я сам розберуся, а ви можете бути вільні.

Машина рушила. Милентій вмостився на сидінні бідарки, знизав плечима і сказав коневі:

— Додому.

5

Нарешті пальто було пошите. Ольвіопільський кравець божився, що такого пальта нема ні в кого в усьому районі. А як пошите? Хоч на виставку. Данило стояв перед кравцем і слухняно повертався на всі боки. А з дзеркала дивився якийсь незнайомий парубок і щасливо усміхався Данилові. На радощах Данило дав кравцеві зверх плати кілька карбованців, літр горілки і добрячий шматок сала. Зворушений такою щедрістю клієнта, кравець віддав решту сукна, що лишилося після розкрою, і два запасних гудзики.

Всю дорогу додому Данило тримав руку на рядні, в яке було загорнуте пальто, і думав про те, як появиться він у клубі в своїй обнові і що скаже Яринка. Уже вдома Данило надивився на пальто досхочу. Разів шість приміряв його перед матір’ю, походжаючи по кімнаті. Явдошині очі світилися щастям.

— Хай тепер бачать, що й ми люди, — невідомо до кого зверталася мати. — Ото вдягни, сину, та йди...

— Ще ж тепло, — з жалем промовив Данило. — Хай уже, мамо, приморозки візьмуть.

Ходить по хаті в пальті Данило, і, як на зло, ніхто й порога не переступить, а так хочеться Явдосі, щоб сусіди побачили. Сукно аж лиснить, а смушок на комірі наче шовковий. А як же славно шиють в Ольвіополі! Плечі ж на ваті рівненькі, як під аршин строчені, поли довгі й гудзики блищать в два рядочки.

— Сховайте, мамо, — Данило роздягнувся і подав матері пальто.

— Я його, сину, надвір винесу, хай провітриться, — вирішила Явдоха з потаємною надією, що хтось побачить синову обнову.

— Виносьте, — розгадав материн задум Данило. — А я до Яринки сходжу.

— Іди, сину, — Явдоха всунула в кишеню Данилового піджака півлітру, взяла пальто і вийшла з хати.

— Добридень! — привітався Милентій Магур, проїжджаючи на своїй синій бідарці повз хату Прахів. Побачивши пляшку, що стирчала з Данилового піджака, Милентій зупинив коня. — Порушуєте, тітко Явдохо? Попереджаю.

— Та що ти, Милентію! — Явдоха ретельно розвішувала пальто на вірьовці, що була протягнула від причілка до хліва.

— Новеньке? — звернув увагу Милентій.

— Ще тепле, — відказала Явдоха.

— Може, зайдеш, Милентію? Щоб не розповзалося, — натякнув Данило, але Магур відмовився.

Уже за ворітьми Данило ще раз подивився на пальто, яке чорніло й сивіло між хатою і хлівом. Вірьовки не було видно, і здавалося, що воно летіло, розгойдане вітром, над землею.

Ще Данило бачив, як з городу, брикаючи, вибіг бичок і, наче вкопаний, зупинився перед чорним дивом...

...Одарка Павлівна привітно зустріла Данила:

— Заходь та почекай, ще не прийшла Яринка зі школи. А ти ж де це був, Даниле, уже два дні не приходив.

— У районі.

— По запасні частини їздив?

— Та ні, Одарко Павлівно, там пошив дещо, то до кравця їздив, — між іншим повідомив Данило.

— Що ж ти шиєш? — поцікавилася Одарка.

— Та пальто... Поки сукно дістав та сірого коміра...

— Ого! Мабуть, з тисячу дав?

— У дві з половиною не вберете, Одарко Павлівно...

— А куди ж тобі гроші дівати? — розсміялася Одарка. — Одинак у матері, та й заробляєш добре.

— Заробляю, — погодився Данило. — Ось хату нову хочу поставити.

— Бачила, уже лісу навіз повен двір. Мабуть, женитися будеш? — запитала Одарка.

— Воно й пора, Одарко Павлівно, — зітхнув Данило, — так не хочуть...

— Хто?

— Дівчата.

— Такі прошені всі? — підкидає Одарка.

— Не всі, але одна прошена.

— Хто ж це така? — здивувалася Одарка. — Щоб за такого хлопця та не піти?

— Яринка ваша, — промовив, — хіба не знаєте?

— Що ходиш, то знаю, а сватів не бачила, — чортики так і стрибають в Одарчиних очах.

— Казав Яринці, так вона чекає... того...

— Це чекання, Даниле, довге буде... Як поїхав, то паче в воду... Навіть листа не прислав жодного... Такий гордий. А вона що, хутора того не бачила?

— То, може, ви сказали б за мене слово, Одарко Павлівно, — осмілів Данило.

— Вже говорено, — махнула рукою Одарка, — так хіба їй втолкуєш? О, йде вже моє нещастя.

Увійшла Яринка з купою зошитів.

— А ти ж чого не на роботі? — запитала Данила.

— Оце з району недавно, відпустив голова.

— Будеш, Яринко, обідати? — заходилася Одарка біли ночі.

— Не хочу, мамо.

— То я до Серафими перейду на хвилину, — сказала Одарка. — Якщо гостя частуватимеш, то в печі все.

Після того випадку в курені Яринка не дуже охоче сприймала Данилові одвідини, навіть сказала якось йому:

— Ти ж знаєш, що я Івана жду.

А Данило приходив. Зустрічав її, коли вечорами поверталася з батьківських зборів чи педнаради, приносив квитки, коли приїздила кінопересувка. Не дозволяв собі Данило ніяких вільностей, тільки на прощання інколи затримував на якусь мить її гарячу тонку руку.

— Що ж ти мені скажеш, Яринко? — після довгого мовчання озвався Данило.

— Я тобі вже сказала. — Яринка розклала зошити, даючи зрозуміти, що нема про що зараз розмовляти.

— Я буду чекати, Яринко, — Данило прикрив кашкетом пляшку, що так недоречно виглядала з піджака.

— Яринко-о! — стукала в шибку гостроносенька дівчинка. — Там Іван твій на пристані!

— Іван?! — Яринка схопила хустку і вибігла на подвір’я. За нею вийшов і Данило.

— Люди наші бачили, — швидко говорила дівчина. — На пристані якусь землю розвантажують.

Яринка, навіть не зачинивши хати, вибігла на вулицю.

* * *

Велика баржа похитувалася біля старого дніпровського причалу. Зо два десятки чоловіків та жінок з носилками снували по хиткому дощаному трапу, навантажуючи торфом підводи, що стояли біля пристані. Інколи під’їжджала якась машина, і її навантажували без черги. Іван з Парамоном, теж без спочинку, курсували з баржі на берег. Траплялося, що на трапі вони зустрічалися з Мартою, яка носила торф з Максимом, але говорити було ніколи.

Лаялися тихо дядьки біля возів, коли, на їх думку, забагато насипали їм торфу, але при появі Запорожного змовкали.