Вогнем i мечем. Том другий

— Що за часи настали! — буркнув він. — Хами такий мед п’ють! Господи, і ти це бачиш і не гніваєшся?

Сказавши так, він нахилив кварту і спорожнив її до дна.

Тим часом весільні гості, посміливішавши, підійшли усією юрбою просити, не вчинивши зла, відпустити їх із миром, була серед них і молода, Ксеня, — боязка, тремтлива, зі сльозами в очах, рум’янощока і гожа, як зоря. Наблизившись, вона побожно склала руки і, мовивши: «Помилуйте, пане!» — поцілувала жовтий чобіт пана Заглоби. Серце у шляхтича вмить розтануло як віск.

Розстебнувши шкіряний ремінь, він почав порпатися в ньому і, вигребши останні золоті червінці, які свого часу дав йому князь, сказав Ксені:

— Тримай! І нехай благословить тебе Бог, як і всяку невинну душу!

Хвилювання не дало йому змоги говорити далі, бо ця струнка чорнобрива Ксеня нагадала шляхтичеві князівну, котру пан Заглоба по-своєму кохав. «Де вона тепер, сердешна, чи пильнують її там святі янголи?» — подумав він і, геть розчулившись, ладен був уже з кожним обійматися і брататися.

Весільні гості ж, бачачи його великодушність, заходилися на радощах кричати й співати і, обступивши шляхтича, цілували йому поли. «Він добрий!» — повторювали у юрбі. — Золотий лях! Червінці дає, зла не робить, добрий пан! На славу, на щастя!» Скрипаль так утинав, що його аж трясло, у волинника очі вилазили, а в довбишів відпадали руки. Старий бондар був, напевно, боягузливий, бо й досі тримався позаду, тепер же, вийшовши вперед, укупі зі своєю бондарихою і старою ковалихою, матір’ю молодого, почав доземно кланятися й на хутір на весілля запрошувати, кажучи, що мати такого гостя — велика для них честь і для молодят добрий знак: інакше не буде їм щастя. За ними вклонилися молодий із молодою; чорнобрива Ксеня хоч і проста була дівка, а відразу збагнула, що від її прохання буде найбільше пуття. А дружби кричали, що хутір неподалік і з дороги не треба звертати, а старий бондар багатий, не такого ще вточить меду. Пан Заглоба поглянув на жовнірів: усі вони, як зайці, ворушили вусами, думаючи про розкішну пиятику і танці, й тому — хоч ніхто із них не смів просити, щоб їхати — зжалився над ними пан Заглоба. За хвилю він, дружби, дівчата й жовніри рушили до хутора при повній згоді.

Хутір і справді був неподалік, а старий бондар багатий, отож і весілля було бучне. І напилися усі добряче, а пан Заглоба так розохотився, що до всього був перший.

Невдовзі почалися дивні обряди. Старенькі бабусі повели Ксеню у бокову кімнату й там зачинилися із нею. Пробули вони там довгенько, а коли вийшли, то оголосили, що дівчина чиста, як голубка, як лелія. Тоді всі радісно загомоніли, почали кричати: «На славу! На щастя!» Жінки заходилися плескати в долоні й вигукувати: «А що? Не казали?!», а парубки — ногами притупувати, і кожен по черзі пускався у танок із квартою в руці, яку перед дверима бокової кімнати випивав «на славу» Станцював так і Заглоба, тим тільки шляхетність свого походження підкресливши, що не кварту, а півгарнець осушив перед дверима. Потім бондар із бондарихою й ковалихою повели у кімнату молодого, а позаяк у Дмитра не було батька, вклонилися панові Заглобі, щоб його замінив, — Заглоба згодився й пішов із ними.

На цей час у світлиці трохи стихло, тільки жовніри, що пили на майдані перед хатою, горланили, вигукували на радощах по-татарському «алла!» і палили з пищалей. Але справжнє гуляння і весілля почалися тільки тоді, коли до світлиці повернулися батьки. Старий бондар від радощів обіймав ковалиху, парубки підходили до бондарихи і, беручи низько попід ноги, високо її підіймали, а жінки славили її за те, що берегла доньку, як зіницю ока, і зберегла як голубку, як лілею [10], потім із нею пустився у танок пан Заглоба. Спершу вони потупцювалися на місці одне навпроти одного, а потім він як ударив у долоні та як пішов навприсядки, і так підскакував, і так бив закаблуками об підлогу, аж тріски з дощок летіли і піт у три ручаї лився з чола. За ними пішли у танок і інші: хто міг — у світлиці, хто не міг — на подвір'ї, дівчата з парубками і жовнірами. Бондар велів викочувати нові й нові бочки. Нарешті усе весілля висипало з хати на майдан — запалили багаття із сухих будяків і трісок, бо вже залягла глибока ніч, і гулянка стала пиятикою на змор; жовніри палили з пищалей і мушкетів, ніби під час битви.

Пан Заглоба, червоний, спітнілий, хитаючись на ногах, забув, що з ним діється і де він; крізь густий дим він бачив обличчя співбесідників, та, хоч на палю його сади, не міг сказати, що це за люди. Він пам'ятав, що гуляє на весіллі, — але на чиєму? Га? Напевно, пана Скшетуського з князівною! Ця думка здалася йому найправдоподібнішою, засіла цвяшком у голові й наповнила такою радістю, що він почав верещати, мов навіжений: «На здоров'я! Панове браття, любімося! — вихиляючи один за одним півгарнці. — За тебе, пане брате! За здоров’я нашого князя! Щоб нам добре велося!.. Дай Боже, щоб обминула ця лиха година вітчизну нашу!» Тут він залився сльозами і, йдучи до бочки, спіткнувся — і спотикався дедалі більше, бо на землі, як на бойовищі, лежала безліч нерухомих тіл. «Боже! — заволав пан Заглоба. — Не лишилося вже геть рицарів у Речі Посполитій. Перший Лащ пити вміє, другий Заглоба, а решта!.. О Боже! О Боже!» І жалібно звернув очі до неба — аж тут побачив, що тіла небесні не тримають уже міцно небозводу, як золоті цвяшки, що одні із них тремтять, ніби хочуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка утинають одне навпроти одного, — що страшенно вразило пана Заглобу, і він сказав своїй здивованій душі:

— Невже один тільки я не п’яний in universo [11]?

Але враз і земля, так само як і зорі, заходила ходором, і пан Заглоба навзнак гепнувся на землю.

Невдовзі він заснув, і йому почали снитися страшні сни. Здавалося, якісь почвари всілися йому на груди, притискують своєю вагою до землі, обплутують йому руки і ноги. Водночас у вухах лунали зойки і ніби гуркіт пострілів. Яскраве світло, проникаючи крізь заплющені повіки, різало очі нестерпним блиском. Він хотів прокинутися, розплющити очі й не міг. Відчував, що з ним діється щось незвичайне, голова відкидається назад, ніби його за руки й за ноги кудись несуть… Потім його пойняв якийся страх; кепсько йому було, дуже кепсько і тяжко. До нього поволеньки верталася притомність, але дивна річ: він відчував таку неміч, якої у нього зроду не було в житті. Він іще раз спробував ворухнутися, а коли це не вдалося, остаточно прокинувся — і розплющив повіки.

І враз погляд його зустрівся з парою очей, котрі пожадливо у нього впилися; зіниці ті були чорні як вугілля і такі зловісні, що вже зовсім розбуджений пан Заглоба першої миті подумав, ніби на нього витріщився диявол, — і знов заплющив повіки, і враз їх розплющив. Ці очі дивилися так само вперто, і обличчя здавалося знайомим. Зненацька пан Заглоба затремтів аж до кісток, його кинуло в холодний піт, а по спині, аж до п’ят, забігали тисячі мурашок.

Він упізнав Богунове обличчя.

РОЗДІЛ VII

— Добрий вечір, ваша милость! — мовив він, помітивши, що жертва розплющила повіки.

Пан Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів так, ніби й краплі вина у рот не брав, тільки мурашки, добігши йому до п'ят, кинулися поворітьма, аж до голови, і лютий холод пройняв аж до кісток. Кажуть, чоловік, конаючи, в останню мить бачить наяву усе минуле життя, усе пригадує, усвідомлюючи при цьому, що з ним діється; у пана Заглоби тої миті так само проясніли пам’ять і свідомість, а останнє, що народилося у його прояснілій свідомості, був тихий окрик, що так і не зірвався з уст: «Зараз він мені дасть прочухана!»