Єрусалим на горах

З того дня й почалося; ґазда Захарко навів мене на думку, що тутешня земля уздовж Дністра повна золота, срібла, дріб'язку ружного, що походить з правіку… з первовіку бо, прецінь, на цих масних грунтах сиділи людове, які сіяли пшеницю, воювали, багатіли, вмирали покоління за поколінням і забирали з собою в гроби те, що любили за життя. А ще до того, поки Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсіяні на полях мідні стріли, уламки мечів і списів, черепки, про людські кістки, що часто трапляються в борознах. Приїжджий пан із Кракова, такий собі Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво, нашептав мені, що сьогодні у світі… десь там у Кракові, у Відні чи в Берліні, прошу вас, висока ціна на викопне… ну, не лише на викопне злото, на всі стародавні речі, що з могил та з руїн. Якийсь там, чуєте, задимлений горнець музей купує за грубі гроші.

Ну-ну, чи моя була вина, що я піддався спокусі, найняв Захарка, який тепер у мене мало не щодня попивав оковиту, та ще кількох хлопів і розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келішок горілки, а на панському грунті — за майбутню виручену пайку розкопувати могили, гробовиська, городища, місця людьми знані й незнані; ми розкопували ретельно, урочище за урочищем, щоб не дай Бог чогось не обминути; з хлопами я був кожний день, передавши шинкування жінці своїй Сарі з дітьми; я, прошу вас, пантрував кожний рискаль… щоб чогось недобачив. Гробовиська розкривали свої тайни неохоче, вони западалися в глибини, прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочувані горілкою, не жаліли поту, рискалі як вовки, вгризалися в білі кістки, а біля кісток вилущували з тисячолітньої глини золоті діадеми й чаші, срібні пугарі й глиняні статуетки, схожі на ту першу, золоту, що мені приніс ґазда Захарко; а ще брали ми з могил ціле й надщерблене череп'я… а ще збирали пригорщі стріл, а ще були кістяні гребені й бронзові свічада… а брали ми у мертвих миски із скаменілою кутею, плящини зі шкла, що були величиною з палець… а ще мечі траплялися й наконечники списів, ковані цв'яхи й сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого почорнілого воску, в прадавніх пожежах. Одного дня ми викопали статую кам'яного божка, що споглядав на світ на всі чотири боки.

„І хлопцем був Бог“, — говориться в Книзі Буття; зі мною теж був мій Бог, кожна річ, більша й менша, мала свою ціну й свого покупця; приїжджали до мене панове в цвікерах з бозна-звідки, тисли запопадливо Жельманові руки… йо, руки часом були у глині… цмокали панове язиками й платили грубі гроші. Я хіба винен, паничу, що зі мною, як із тим хлопцем із Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився… то є хвороба робити гроші, все тобі їх мало й мало, все тобі снилися та снилися нерозкопані гробовиська; ну так, вночі вони мені снилися, а вдень я сідлав коня і тюпав у поле, самостійно вишукуючи найменші підозрілі гробики або ж за злотий випитував у дурних гоїв, у хлопів, де ще є в окрузі гробовиська. Так тривало аж до моєї смерті. Дурна річ, прошу вас, вмирати, коли чоловік став нарешті на ноги, а сусідські дідичі, пся крев, гонорова шляхта, знімають перед тобою капелюхи… дурна річ вмирати, коли розкопані поля, грунти стали належати мені, а вздовж Дністра я наказав вкопати таблиці, що хлопам рибу у ріці ловити заборонено, бо й ріка, чуєте, належить Жельманові Штудеру.

Але хіба смерть розуміється, що чоловікові якраз треба пожити серед набутого маєтку і покаятися в гріхах. Йо, і покаятися… А смерть махнула косою — і фертик.

Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене найтяжча пора: душа моя, як належиться, стреміла до Авраама і до всіх праотців, які мене очікували з простягнутими руками, бо я ніколи нашого Бога не огнівив й сповняв всі обов'язки супроти нього, але сталося непередбачуване й нечуване: тисячі отих… отих гоїв, що покоїлися в могилах, кістки яких я порозкидував, а скарби їхні позабирав й перепродав музеям чи просто багачам, котрі кохалися в старожитностях, оточили, облягли, обступили моє дворище ордами, вибудували мури й частоколи такі високі, що не можу їх ні перескочити, ні перелетіти, простір навколо засипали закляттями, до яких не можу навіть наблизитися, бо опалюють мене вогнем; і дарма я, паничу, волаю про милосердя, і дарма молюся… молитви мої, як мотилі, згорають в ненависті тих, що встали з могил. У голові моїй не вкладується, навіщо мертвим срібло й злото, всі оті мечі й потріскані горшки, мертвим нічого не може належати, я всі свої статки, прецінь, теж заповів дітям. Вони ж бо, ті, що встали з могил, кажуть: „Ти нас, Жельмане, порабував… хто є підлійший із злодіїв, ніж той, що грабує покійників? Крім того, Жельмане, невже тобі не відомий правічний закон, освячений усіма народами, що все заховане в землі, чи то буде горнець, чи меч, з'їджений іржею, чи корона царів, які сиділи на престолі тисячу років тому, належать цій же землі й насінню, котре з цієї землі виростає, тобто — людові?“ Я боронюся, як можу: „Ну-ну, — кажу, — ви, ті що встали з могил, геть чисто мішігіні. Бо ніби гоям, котрі орють землю і випасають худобу, потрібні якісь там черепки, якісь там — корони? Злото й так принесуть до моєї корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо їм того скарбу, що в землі… нащо їм пам'яті, свідків, коріння, все це, добродзеї мої, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурної голови, для нього призначені робота, віл і горівка — і досить йому. З пам'яттю, про яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночі не прийде до нього сон… при пам'яті будучи, світ йому стане немилим“. „Навпаки, Жельмане, — відштовхують мене ті, які встали з могил, — пам'ять робить орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем… щедріше бо жито кільчиться і колоситься, що впало в ріллю з долоні господаря, ніж із жмені раба; нема ж бо різниці між рабом і волом. Ми це добре знаємо, бо сидимо на цій землі зправіку… І закон уставлений із правіку: створене предками — належить нащадкам. І ти закон цей не обійдеш, не обминеш його ні нині, ні завтра, ніколи, ти вже сто років скнієш у клітці, посеред якої росте столітня груша, і ще призначено тобі тисячу літ скніти, ми, ті, що повставали з могил, не поступимося ні кроку, поки не повернеш землі те, що в неї порабував“. „Ну-ну, — відмолююся я від тих упертих, які повставали з могил, мною розкопаних, — як можу повернути продане в музеї, в графські палаци… розповзлася ваша пам'ять, добродзєї, по світу, і Жельман не має сили її зібрати докупи. Я можу хіба що відкупитися… маю трохи злота прихованого й срібла: цілий баняк закопаний. Візьміть його, добродзеї, посипте гоям на дорозі, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний гріш“. Але ті, котрі встали з могил, чути не хочуть про відкуп, пам'ять нібито не продається, так вони собі думають, йо… вони у цьому переконані. Я їм якось запропонував:

„Слухайте-но, добродзеї, а якщо я знайду котрогось з тих, який є на цій землі господарем, і він згодиться взяти моє злото взамін речей, що я їх розкопав у гробовиськах, і підпишеться відповідно під контрактом, то чи буде нарешті моя душа вільною? Чекають на мене Авраам із Саррою, чекає мій тато з мамою, жона моя, діти, всі вони вкупі, лише я тут товчуся“.

І знаєте, паничу, вони, ті, котрі встали з могил, погодилися; може, їм набридло тримати мою душу в облозі… і може, час навчив їх мудрості, що все на світі продається і купується, і нема в цьому нічого злого. Тільки ніхто не повертає до мого дворища, нема кому підписати контракт. Ви перший, паничу». І він простягнув мені цупкий й зжовтілий, як пергамент, згорнутий у трубку папір. «Треба тільки підписати… ніхто не довідається… тихоша… а я вже вас, паничу, винагороджу по-цісарському», — солодко щебетав Жельман. Йому хотілося обняти мене, він був готовий почистити мої черевики; кістлява його постать гнулася догідливе; з уст, з бороди, з очей стікав мед; він хапав мої руки й тицяв у пальці перо… і цілував при цьому мої руки, слинив їх бридко. «Але чому на мене випало, що маю папір підписати?» — Я відбивався від нього, відхрещувався, а він, мов змій, уповзав мені в душу. «Бо ви відважний, мій паничу, — лебедів солодко Жельман. — Бо ви перший переступили браму мого обійстя. Бо ви, нарешті, єстесьте нібито поет, пишете вершики, а мудрі люди кажуть, десь я таке вичитав, що поети говорять від імені народу. Чи не так? Якщо, прошу вас, вони мають право говорити, то й мають право підписувати».