Брати грому

«Буду гідним…»

Іспити складено. Чудовий недільний день. У старшинській школі «Ґрегіт» випускне свято. На торжество теренові провідники ОУН, які постійно опікувалися школою, запросили кількох священиків, вищих провідників. Зібрався люд з довколишніх сіл. Кільканадцять тисяч святково зодягнених горян заполонили величезну долину. По Службі Божій розпочалася врочиста церемонія. Кожен випускник підходив до престолу й складав присягу на вірність Україні. Знаю її й нині, як «Отченаш».

Клятву таку порушити міг тільки малодушний. Після присяги нам вручили дипломи про закінчення старшинського вишколу. В дипломі зазначувалася посада, яку може обіймати його власник: ройовий, чотовий, політвиховник, бунчужний. Крук і Скиба отримали право командувати сотнями. Ступенів-звань випускникам не давали, їх командування присвоювало нам пізніше.

Диплом нагадував свідоцтво про середню освіту, надрукований був на «цикльостилі». Акуратно виписані оцінки за кожен предмет, внизу підпис і штамп: число «578». Диплом я носив у кишені з рік, відтак віддав на збереження мамі. Вона зберігала вдома всі мої шкільні й інші документи. Мама склала всі ті папери акуратненько в череп’яний горщик, ретельно засмолила. Тихцем закопала під мостом, щоб не знайшли більшовики. Адже облави й розшуки проводилися ледь не щодня, москалі перевертали все догори дном, переривали в хаті й поза хатою. Горщик пролежав у землі, здавалося б, у безпечному місці, кілька років. Але надійшла велика повінь, забрала міст, вимила й горщик, і документи пропали. Я не мав жодного підтвердження про освіту. Атестат за середню школу здобув повторно аж після звільнення 1963 року з таборів. Склав у вечірній школі екстерном іспити за десятий клас, довчився рік в одинадцятому й отримав атестат. До того часу не мав навіть свідоцтва про початкову освіту.

Свято вдалося на славу. Настрій у випускників піднесений. Лагідне сонечко благословляло кожного в нелегку ратну дорогу. На поляні накрили довжелезний святковий стіл. Спиртного, звичайно, не було. Повсідалися викладачі на чолі з полковником Кропивою, курсанти. Зійшлося багато гостей з терену. Відразу ж після свята кожен випускник отримав скерування на подальшу службу.

Вишкіл у старшинській школі «Ґрегіт» закінчився 20 серпня 1944 року. Десь у тому часі розпочався загальний наступ Червоної армії в Карпатах, відомий під кодовою назвою «Жаркий август». Німці, що вже трохи присмирніли й менше шарпали нас, відступали. Сотня Скуби була добре вишколена й готова до переходу фронту, що обзивався артилерійськими громами зовсім поруч. Скуба і Недобитий зі своїми сотнями перші перейшли фронт. Опісля в більшовицьке запілля прорвалися курені Степового, Лісового, Буковинський. Сотні Скуби і Недобитого якийсь час рейдували Снятинщиною і Городенківщиною. На Дністрі, неподалік села Поточище, звели великий переможний бій з енкаведистами, звідти рівнинними районами повернулися в Карпати. У Березовах на той час формувалися сотні. Манів став сотенним, а Скубу призначили командиром куреня.

Але я в тих подіях участі не брав. Наступного після випуску дня старшинська школа «Ґрегіт» у повному складі відмарширувала зі Снідавки Косівського району на Жаб’ївщину, в село Голови. А вже там кожного випускника скерували до якоїсь конкретної сотні УПА.

Мені дорога стелилася на сусідню Буковину. Напередодні нам пояснили, що край цей в організаційному плані стоїть слабенько. На Буковині до того часу діяв, і доволі успішно, курінь Лугового. Сотник Луговий — Василь Шумка, за фахом учитель, до створення куреня командував сотнею. Буковинський курінь змушений був улітку 1944 року воювати на два фронти. З одного боку тиснули німецькі та мадярські війська, з другого підходили вже частини Червоної армії. Курінь, що перебував у червні в Долішньому Шепоті, зріс чисельно за рахунок кількох сотень стрільців-галичан. Повстанці героїчно боролись як з коричневим, так і з червоним окупантом. Запеклі бої на Путильщині тривали до кінця літа. А тоді дві сотні Буковинського куреня через Кирлибабу подалися на Словаччину. Провадив їх мельниківець Луговий.

Ранньої осені сорок четвертого в лісах Вижниччини та Путильщини знову розпочалося формування Буковинського куреня. Деяких його організаторів я знав особисто. Часто зустрічався з господарським провідником Весною — Михайлом Тодорюком. Повстанські справи зводили мене і з надрайонним провідником Черемшиною — Миколою Кричуном. Ці та інші провідники ОУН, а також обласний військовик Федір — Мирослав Гайдук, і доклали зусиль до створення куреня. Кістяком куреня послужила сотня Криги — Олекси Додяка. Крига був досвідченим підпільником і загартованим бійцем. Чотових підібрав у сотню теж несогірших. Першою чотою командував Наливайко. Високий, худорлявий, з широким відкритим чолом. Носив німецьку уніформу. Прізвище чотового, здається, Труфин. Друга чота дісталася Березі — Василеві Монахові з села Глибока. Запам’ятався Береза років на п’ять старшим за мене. Високий, стрункий блондин з подовгуватим обличчям. Розумний і відважний чотовий загинув у бою в листопаді 1944 року. Командиром третьої чоти перебував якийсь час випускник старшинської школи «Ґрегіт» Сокіл — Микола Григорчук. Опісля його замінив буковинець Хміль. Четверту чоту очолював теж випускник нашої школи, мій приятель, Шугай — Василь Баб’як. Чумак, що перейшов з Галичини із сотні Боєвіра або Недобитого, прийняв п’яту чоту. З ним на Буковину із сотні Скуби перейшов і Ложка — Іван Шутак. Сотня Криги вишкіл проходила оподаль від села Констянтина, що в Путильському районі Буковини. На озброєнні стрільці мали з десяток ручних кулеметів, двадцять автоматів, чотири міномети п’ятдесят п’ятого калібру, гвинтівки.

Почалось активне формування сотень. Провід ОУН скеровував на Буковину старшинські кадри з Галичини. Функції політвиховників мали виконувати на Чернівеччині закарпатець Говерла та Ярошенко з Городенківщини. Сокіл, Левко і я, Кривоніс, мали займатися військовою справою. Наша п’ятірка направлялась до помочі сотенному Кризі.

Надрайонний провідник Черемшина провів активно мобілізацію новобранців до УПА в гірських районах Буковини. Хлопців зібралось на кілька куренів, тисячі три, либонь. Але озброїти могли тоді лише дві сотні. Наступного дня сотенний зібрав мене, Левка і Ярошенка в своєму штабі й запропонував визначитись поміж собою, хто займатиметься вишколом новобранців. Адже нас він ще не знав. Обидва хлопці в один голос запропонували мене. Того ж дня я був призначений вишкільником. Але перед тим, як вишколювати, треба було відібрати хлопців. Не гаючи часу, розпочав відбір. Приступає до мене кандидат в УПА, а я цікавлюся в нього елементарними на перший погляд речами. «Парубочив?» — «Так» — «За дівчат бився з хлопцями?» — «Аякже». Або: «Румунам терпів?» — «Не дуже». «В криміналі сидів?» — «Три місяці»… Таких охітників я брав до сотні. Бо ці люди здатні на вчинок. А якщо хлопець щось мимрить нерозбірливе, такий собі стулько, ні риба ні м’ясо, то таких відправляв додому. З м’якотілого і м’якодухого бійця не вийде. Якщо він боявся всіх і всього, то й у «партизанці» страждатиме на «заячу хворобу». Тим більше, на моє переконання, слабакам давати в руки зброю не можна, бо вони злобливі й мстиві. Намагався вибрати хлопців дужих тілом і твердих духом. Випробування їх чекали в повстанській армії ой які серйозні. Майже в жодному з підібраних молодих вояків не розчарувався в процесі подальшого вишколу. Завданням моїм, як вишкільника, було спрямувати буйну енергію кожного в потрібне річище, об’єднати їх спільною ідеєю боротьби за Україну. Тоді таке військо непереможне.