Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

Цих гімназистів Козубенко добре знав. Сербин — це той, що весь час носиться з тою буржуйською спілкою середньошкільників. Макар — непоганий хлопець, але безповоротно зачитаний в Кантах і Гегелях. Туровський — ну, що з того, що знає всіх пісень, які тільки є на світі? А он і Кульчицький — цікаво, коли ж це він устиг знову зробитися гімназистом, як ще чотири дні тому Козубенко зустрічав його в формі з червоною зіркою на кашкеті. Значить, так само, як ото зимою ходив з шликом у «вільних козаках» [303]? Дезертир, перевертень, покруч! А брат його, слюсар Стаська, побіг он разом з цепом червоногвардійців. Чи не перейняли і його отам, коло містка? Адже Стаху прострелено ногу, і він шкандибає. Бідний Стах…

Лють знову зіжмакала Козубенкове серце. Скільки є сволоти, навіть поміж своїх. Він пішов прямо на гімназистів, і австрійці ледве встигали за ним.

— Гей! — закричав він, змахнувши кулаком. — Чого ж ви стоїте? Ваша бере! Біжіть ведіть по хатах австріяків — виказуйте, продавайте народ німцям і вашій Центральній зраді!

— Гальт! [304] — заспішили австрійці. — Гальт! Цурюк! — Вони заклацали затворами. — Гальт!

Гімназисти збилися тісно. Полохливо вони притулилися один до одного.

— Ми не ябеди! — мало не плачучи, гукнув Сербин.

— Дурак! — аж зблід і замахав руками Макар. Він ладний був кинутися на Козубенка з кулаками за таке зухвальство й образу.

Але в цю мить вже інше відвернуло увагу австрійців. В кінці вулиці — там, коло проїзного під насипом тунелю, — враз затріщали безладні й сквапні постріли. Тоді залящали вигуки і зринув прудкий тупіт кінських копит. Секунда — і просто з тунелю, просто сюди вискочило двоє верхівців. Вони припали за кінськими шиями і гнали з усіх сил. Злива пострілів перестріла їх.

Козубенкові конвоїри не встигли прикласти гвинтівок до плечей, вони тільки вперли їх в боки — і випал за випалом вдарив назустріч втікачам.

— Гальт! Гальт! Гальт!

Передній кінь зметнувся і кинувся вбік, на Гімназичну вулицю. Але саме на розі він зразу ж і впав. Їздець перелетів через голову і схопився на рівні за три кроки попереду. Він шарпнувся геть — бігти вздовж високих парканів. Та кулі наздогнали його, і він простелився ниць — здригнувся, перевернувся горілиць і закляк.

Це врятувало другого верхівця. Він проскочив у цю мить далі по Шуазелівській, до міста на Станіславчик. То був Шумейко, Олександр Іванович. Козубенко радісно закричав — верхівець уже був за садами й будівлями, — але три багнети вперлися Козубенкові в груди. Четвертий австрієць підійшов до забитого і копнув його чоботом під ребро.

То був голова ревкому — слюсар Буцький. Козубенко затремтів дрібно і тоскно. Голова ревкому, слюсар Буцький, вже на світі не жив…

В цей час по цепу австрійців передано якийсь наказ. Австрійці спинилися, взяли гвинтівки до ноги і вийняли цигарки.

— Гімназисти? — запитав котрийсь з них.

— Йя! Йяволь!

— Пан з котрої класи?

— Аус дер лецтеи клясс… [305]

— Ми також. Тільки он Юзек, — австрієць кивнув на того, що зостався біля Козубеика, — з передостанньої. Мали сі дипльомувати сей рік. Пан палить? Перепрошую. Прошу пана…

Це не були, власне, австрійці. Це були стрільці так званої Української галицької армії [306], що її сформовано в Австрії з галицької молоді — «рятували соборну Україну від більшовиків».

І враз запанувала незручна мовчанка. Гімназистів було четверо і четверо. Четверо російських і четверо австрійських. Про Австро-Угорщину російські гімназисти з підручника Іванова [307] знали: це «лоскутна» імперія Франца-Йосифа Габсбурга [308] — країна переважно гірська, клімат у різних частинах не однаковий, флора середземноморська, чорноморська й балтійська, фауна палеарктична [309], населення вісімдесят дві і три чверті людини на квадратний кілометр. Про російських гімназистів австрійським гімназистам було відомо: вони також навчаються закону божого, історії, географії, чотирьох мов, математики, ба й філософської пропедевтики теж. Вони складають іспити, провалюються на переекзаменовках, дістають одиниці й сідають у карцер.

Розмова не зав'язувалася. Чотири гімназисти стояли з книжками під пахвами — вони йшли собі до гімназії, і, коли б не цей переворот, вони б зараз сиділи над латинським екстемпорале. Це було, безперечно, соромно, і вони почували себе пігмеями. Четверо інших гімназистів стояли в сталевих касках з гвинтівками в руках: вони ввійшли до міста з боєм і щойно забили голову ревкому, слюсаря Буцького, — он він лежить горілиць. І вони почували себе переможцями-завойовниками.

Один з австрійців поправив німецьку каску на голові і неголосно заспівав: «Не пора, не пора, не пора…» [310]

Туровський знав і цю пісню. Він же був перший співака на цілу гімназію, в церковному хорі перший бас.

— За що ви його?.. — насмілився Сербин, кивнувши на Козубенка.

Другий австрієць взяв у Макара з рук книжку і спробував прочитати перші рядки. Але по-російському язик йому не ламався. Він засміявся і віддав книжку Макарові назад.

— По-кацапський, — сердито сказав він, — тепера най пан забуває. Ниньки по-український студіюватимете!

— Більшовик! — знехотя відказав на Сербинове запитання третій австрієць. — Сі переховував, сі хоронив…

— «Довершилась Україні кривда стара…» — підтяг і Туровський.

Тоді наперед висунувся Макар. Його бліде, веснянкувате обличчя було зовсім біле, і ластовиння тепер виступало, як намальоване навмисне. Він аж зіп'явся навшпиньки і притис руки до грудей чимдуж. Та Сербин мерщій відсунув його назад і заступив. Макар міг зіпсувати все — адже він заговорить зараз по-російському, і ще не відомо, як галичани-легіонери реагуватимуть на це. При владі червоних Макар вільно розмовляв по-українському, але при Центральній раді він висловлювався принципіально тільки по-російському. За це його двічі побили сотники і хорунжі.

— Це помилка! — скрикнув Сербин.

— Дер іртум! — прохопився-таки Макар. — Ер іст кайн більшовик! [311]

Бронька Кульчицький сіпнув Сербина за рукав.

— Але ж…

— Мовчи! — прошипів Сербин. — Він же з нашого міста… він залізничник… свій… Це помилка! — гукнув він до австрійців. — Він українець!

— «Най пропаде незгоди та тяжка мара…» — наспівував далі Туровський.

Козубенко випростався, губи його затремтіли. Він знову обтер чоло рукавом і зробив чорний чубик на своїй русявій голові. В грудях заскиміло тоскно і млосно. Це ж зрада! Так рятуються боягузи! То ж не він сказав, що він не більшовик.

— Доправди? — нерішуче перепитали австрійці. — Пан є українець?

Серце гупало і завмирало. Ні! Козубенко не може прийняти заступництво в такій формі. Ні, ні! Нехай розстріляють зразу ж тут, під цією стінкою бакалійної крамнички! Кров ударила в голову, і він уже розтулив уста.

Та зненацька — ніяк неждано саме тут і тепер — зовсім близько, на початку вулиці, де звертала дорога на Ставіславчик, раптом гучно сплеснули звуки духового військового оркестру. Гармати ще гупали раз у раз на київській лінії, кулемети ще гуркотіли за вокзалом, гвинтівки ще били пачками з Нового Плану [312], а несподіваний оркестр вже виконував «Ще не вмерла» [313]. Музики наближалися, мов напливали, і неквапний, але рясний тупіт сотень кінських копит линув густо сюди вслід за гучною мелодією.

Хвилина — і з-за рогу виїхали лави кіннотників. Гімназисти і всі озирнулися туди.