Гетьман, син гетьмана

— Тітко Параско, куди ви так біжите? — запитала Килинка.

— Кладинога приїхав до зборні з-під Чуднова. Там, кажуть, набито наших козаків. — І побігла.

Килинка вже чула про побоїсько під Чудновом. Її поривало й собі побігти до зборні, але зупиняв сором: жінки біжать запитати про своїх чоловіків, синів, а вона?.. Вона тільки двічі постояла з Олельком під вербами. Щоправда, коли Олелько від’їжджав, то запитав, чи Килинка сумуватиме за ним. Не стямилася, як ноги самі понесли до зборні. У дворі — юрмовисько, жінки щільно оточили осавула Кладиногу, кожна запитувала про свого чоловіка. Він щось відказував, та врешті виліз чи на бочку, чи на пеньок і гукнув голосно:

— Молодиці, заспокойтеся, наша сотня не билася під Чудновом. Усі живі, в сутичці з татарами загинули тільки Дереза та Петренко.

— Ой божечки, божечки! — пролунало з натовпу — то голосила Дерезиха.

Кладинога скочив на землю, рішуче розштовхав жінок і пішов до зборні. Він ішов мимо Килинки, суворий, грізний, вона аж відступила на крок. Але коли порівнявся з нею, раптом затримав ходу. Мовив тихо, не дивлячись у її бік:

— Живий Олелько, кланявся тобі. — Останнє Кладинога придумав, але чому б не порадувати дівчину. Вона така гарна, така працьовита. У Килинки серце застрибало горобчиком, і аж сльози набігли на очі. Їй нічого не треба, аби тільки Олелько був живий.

Юрій приїхав у Чигирин, а звідти в Суботів, на батьківський хутір. Ходив по хутору, все тут було знайоме з дитинства, все нагадувало про батька. З оцієї криниці, з оцього жолоба вони напували коней, під оцією повіткою батько вчив його теслярства.

…Про що він думав, молодий хлопець з доброю душею, на якого впала така відповідальність, не випадково прирівнював себе до батька, шукав у нього відповіді, підтримки.

Батько був не тільки відважним вояком, мудрим керманичем полків, а й дбайливим, кукібним господарем. Юрій не міг не зізнатись собі, що просто заздрить батькові. Він умів усе додбати, вмів поводитися з людьми. Тобто поводився так, як лягало йому на серце. Міг на високій старшинській раді оскаженіти, вихопити шаблю й рубонути по неслухняній руці, вмів присоромити крутим словом, вмів і вмовкнути, втишитися, а ось він, Юрій, торопіє перед власними старшинами, запобігає перед ними, корить себе, а інакше не може.

…Різали курей, патрали рибу — приїхав поважний гість дядько Яким, Яким Сомко — переяславський полковник, батьків шурин. Яків Сомко — ставний, плечистий козак, кругловидий, з рум’янцями на щоках, темно-русий, а брови та вуса чорні — красень-чоловік. Він ходив у походи з Богданом Хмельницьким, зажив доброї слави, був татковим побратимом. А те ще, що дядько Яким — веселий, дотепний, товариський чоловік, він розкутурхав усіх, попліскував Юрія по плечах, хапав за стан не тільки челядниць, а й чужих молодиць, пригощав турецьким тютюном конюхів та пастухів. Увечері вони довго розмовляли в малій вітальні. У кутку мовчки сидів Іванець Брюховецький, довголітній батьків слуга («подай чоботи», «викреши вогню»), батько йому довіряв, і він був присутнім на найтаємничіших бесідах. Слугував Мартинець, як його називали, і Юрієві, Юрій його виділяв з іншої челяді, купував одяг старшинський, садовив з собою за стіл.

Говорили-таки все про те: що воно буде, що діяти. Юрій розповів про останню раду, про те, що трохи були не обрали на гетьмана Виговського. Сомко похитав головою:

— Дуже він верткий. Хоч і не дурний чоловік. Хотів козацької України окремої, але те нині неможливе: і Москва, і Польща, і турки, і татари не дадуть дихати. Треба триматися когось одного. Але так, щоб він поважав наші закони, наші вольності — триматися за них.

— Найпевніше — триматися царя московського, — прорік він.

Юрій на те не зреагував. Він почав умовляти Сомка прилучитися з своїм полком до нього, адже він є гетьманом обох берегів Дніпра. Сомко похитав головою, погладив половіючі вуса.

— На царя треба покладатися. Віра одна. І цар приступніший, добріший…

— Ну, а як вас шпетив воєвода? — не стримався Юрась. — За те, що холопом і підніжкою не назвались.

Сомко почервонів.

— Ну, у них так прийнято підписуватись: вашої царської милості холоп і підніжка. Й бояри так підписуються. А я підписався власним іменем. Бо й батько твій, і Виговський холопами не писалися.

— А яку угоду нав’язали нам москалі, — знову мовив Юрій.

— Ну… її згодом вдасться перев’язати.

— Чи вдасться…

Запала ніякова мовчанка.

— Я поміняв і писаря Голуховського, — мовив Юрій. — Я правильно зробив? — звернувся до Брюховецького.

— Старого пса не гоже вмішувати в нашу бесіду, — прикро мовив Сомко. Брюховецький підвівся, вийшов, ні слова не мовивши. Вони не помітили, як по-зміїному блиснули його очі. А вночі, коли Сомко спав у кутовій опочивальні, він не знати чого раптом прокинувся — сон у бувалого воїна чутливий, — різко сів на ліжку і встиг вхопити Мартинця за занесену з ножем руку, скрутити його, був бо вельми дужий.

Наступного дня за велінням Сомка Брюховецькому зголили чуприну, провезли на свині через все місто й три дні тримали прикутим до стовпа. Коли розкували — ранком його не стало. Небавом довідалися, що Мартинець подався на Січ.

Юрію було шкода Брюховецького, той був вірним слугою, був з ним під Чудновом, і в Корсуні, Юрій і почував себе якось безпечніше, коли Мартинець перебував поруч. Він просто не знав, що коли з-під Чуднова посилав Брюховецького з листом до Сомка, Мартинець чимось вельми не сподобався тому й той трохи не вбив його.

Увесь цей час Юрій думав про поляків, про москалів, згадував батька, хотів відгадати, як би чинив батько, й не міг. Пам’ятав, як батько йому перед смертю сказав: «Я присягнув московському цареві і буду вже до кінця йому вірним. А ти — як хочеш». Він хотів ще щось сказати, на щось натякав? Батько починав із Запорожжя, думку запорожців вельми шанував. І захотілося йому поїхати на Січ. Далебі, звідси до неї зовсім близько. Там і Мартинця побачить. І кошового Сірка.

На Січі його зустріли привітно, шанобливо. І Юрко розумів, що найперше те в честь його батька, запорожці завжди вважали Хмеля своїм.

Ходив по Січі, розглядався, дослухався до розмов, він здогадувався, що вони неприхильні до того, що він піддався полякам, але самі вони з делікатності про те йому не казали. Тільки осавул, який його супроводив по Січі, якось мовив: «Поляки — то не нашого Бога люди, з ними ми каші не зваримо». Обідати ходили в козацькі курені, курінний садовив Юрія біля себе, в голові столу, кухар найперше ставив перед ними вагани з вареною рибою. Запорожці тричі на день їли рибу. Курінний вибирав з ваганів найкращого судака або стерлядь і клав перед гетьманом. Він возив його й по Великому Лузі. Юрій побачив, що Великий Луг справді великий — верст на сімдесят чи й більше в довжину й верст двадцять п’ять в ширину. Його творить сітка проток. Протоки, затоки, прогної, річки й зарічки, озера, болота, острови й півострови, а на них дуби, осокори, явори, вільхи, верболози, очерети — ціла зелена держава, тут не в диво було заблукати й досвідченим козакам, турки ж, які іноді на галерах в погоні за козаками запливали сюди, вже не могли виплутатися, тут їх і громили, й топили запорожці.

А на островах, на луках, в хащах гибіль всілякого птаства, звіра: он, порохкуючи й повискуючи, поспішає в кущі, підганяючи смугастих поросят, дика свиня, а вепр не втікає, нахилив величезну голову, наставив ікла проти човна, поблискує злими очицями. Юрій невільно потягнувся до рушниці, але осавул зупинив його:

— І картеч не візьме. Вона від лоба ковзає, наче від броні. Хіба що попадеш у вухо. Але це важко.

Вибухнув табун пеліканів, баклани шугали у воду, як чорні блискавиці, качки майже не втікали з плес, запливали в чаполоть.

— А ось тут ми притоплюємо думбаси і стерни, — розповідав осавул, погладжуючи руді вуса. — На яких через море ходимо. І гармати в кущах на березі ховаємо.

Ночував Юрій у хаті багатого козака, яка стояла за Крим-Базаром, деякі багаті козаки мали свої хати, які здебільшого стояли порожні. Він зустрів на Січі Брюховецького й забрав до себе. Мартинець засяг у запорожців ласки. По тому Юрій хотів ще побувати в запорозькій паланці, поїхав у Самарську. З ним поїхали осавул і Брюховецький.