Бiла фортеця

Ту зиму, як, до речі, і всі попередні та й подальші, ми провели вдома, майже не витикаючи носа; життя збігало одноманітно. Холодними ночами ми сиділи на нижньому поверсі, куди через димар, а потім двері вривався пронизливий пойраз, і до ранку розмовляли. Він більше не принижував мене, не дорікав, ба, здавалося, не наважувався цього робити. Я пояснював це тим, що ні падишах, ні його оточення не цікавилися Ходжою, його ігнорували. Час від часу, як часто це траплялося зі мною, він помічав нашу схожість, дивлячись на мене, бачив себе, і мені було цікаво: які думки при цьому снують в його голові? Ми закінчили ще один довгий трактат, присвячений тваринам, але він залишався лежати на столі. Ходжа продовжував працювати, не йшов до палацу, бо паша був ще у засланні, а він не переносив нових радників при дворі, не хотів з ними зустрічатися й терпіти сморід із їхніх пельок. Інколи, якщо набридало цілісінький день бити байдики, я відкривав трактат, гортав його сторінки, розглядаючи намальованих мною ж пурпурових коників та летючих риб, і мені було цікаво, які думки навіюватимуть падишахові ці сторінки, коли книга потрапить до його рук.

Ходжу покликали до двору лише на початку весни. Малолітній падишах дуже зрадів, побачивши його. За словами Ходжі, з вогників в очах султанчика було зрозуміло, що він з нетерпінням чекав їхньої зустрічі і лише через дорослих телепнів, які його оточували, не мав змоги запросити мого двійника до двору раніше. Падишах відразу заговорив про змову Кьосем-султан, наголошуючи, що Ходжа передбачив цю небезпеку, власне, як і те, що падишах не постраждає від заколоту і вийде сухим із води. Тієї кривавої ночі хлопець аніскільки не злякався, бо згадав про зрадника-пса, що хотів загризти русака, та в нього нічого не вийшло. Падишах пишно славив здібності Ходжі й наказав винагородити його добрим наділом землі в гарній місцині. По цьому падишах змінив тему, і Ходжі не лишалось нічого, як залишити султанські покої. Настанок його сповістили, що грамота про земельний наділ буде готова на кінець літа.

Ходжа сподівався отримати гарні гроші, продавши обіцяну землю, і вже почав планувати будівництво невеличкої обсерваторії у себе в садку. Він навіть зробив необхідні розрахунки: розміри заглибин та вартість обсерваторних пристроїв, однак ці справи швидко йому набридли. В цей час йому поталанило придбати у букініста копію рукопису, у якому описувалися результати астрономічних спостережень Такієддіна. Два місяці Ходжа витратив на те, щоб перевірити правильність зазначених у рукописі спостережень, та з люттю облишив цю справу, оскільки не міг визначити, яких помилок припустився Такієддін, використовуючи дешеві, неточні прилади, а які сталися через неуважність поганого писаря, копіювальника рукописів, та найбільше його роздратувало, що один із попередніх власників книжки між тригонометричними таблицями на основі шістдесятирічної системи вписав римовані рядки вірша. Власник книги, звертаючись до методу ебдждет [25] та багатьох подібних, пророкував майбутнє. Так, Ходжа мав стати батьком чотирьох доньок, після чого б у нього народився син, у місті мала б спалахнути чума, яка відділить грішників від праведних, і насамкінець помре сусід Ходжі Бахаттін-ефенді. Спочатку ці пророцтва веселили Ходжу, та поступово почали навіювати смуток. Раптом він став порівнювати людські голови зі скринями чи шафами, в які можна легко зазирнути: відчинив і ознайомився з начинням — думками.

Про землю, яку пообіцяв падишах, не було чути, хоч минуло літо й була вже зима надворі. Наступної весни Ходжі повідомили, що проводиться новий опис земель, тому треба трохи почекати. Тим часом його стали потроху кликати до двору. Ходжа приходив і покірно відповідав на запитання султанчика, як-от: що може означати розколене люстерко та зелена блискавка, яка спалахнула над островом Ясси, або карафа крижано-холодного вишневого соку кольору крові, що ні з того ні з сього впала й розбилася ущент. Запитував падишах і про тварин з нашої нової книги. Ходжа повертався додому і казав, що хлопець перетворюється на юнака, а, як відомо, людина у цьому віці найбільш вразлива до впливів. Тому він, Ходжа, візьметься за його виховання.

Для здійснення своїх задумів він почав писати нову книжку. З моїх розповідей Ходжа чув про загибель ацтеків, я переказував йому спогади Кортеса, пам'ятав він також історію про малолітнього короля, якого посадили на палю, бо той нехтував наукою. Всі ці історії мали багато спільного, адже розповідали про безсоромних негідників, які знущалися з невинних і зброєю чи оманою підкорювали простий люд упродовж довгого часу. Ходжа працював за зачиненими дверима, ховаючи від мене написане. Я здогадувався, що він навмисне дратує мене, чекаючи, поки я, знеможений цікавістю, почну розпитувати. Та туга за батьківщиною, яка навалилася на мене в той час, знесилила мене настільки, що я не міг почувати нічого, окрім ненависті до свого двійника. Я легко міг заглушити ті свої зародки цікавості й виглядав незворушним до наслідків його наполегливої праці, його писанини, яка народжувалася з прочитаних вицвілих книг, придбаних за копійки, та моїх оповідей. Так, я з насолодою спостерігав, як Ходжа поступово, день у день втрачав певність у собі, а згодом і в написаному.

Він піднімався до своєї кімнати, що слугувала йому кабінетом, сідав за стіл, зроблений на моє замовлення, і намагався писати, однак спромагався лише на думки. Я здогадувався, що він не зможе писати, ні, я знав це. Я знав, що йому забракне сміливості писати, не поділившись зі мною своїми міркуваннями, ідеями. Насправді він прагнув вивідати не лише мої думки, які ніби й зневажав, а й міркування всіх тих, хто навчав мене, хто збагатив мене знаннями. Цікаво, якою б була їх реакція? Саме це питання непокоїло його, однак він не наважувався спитати. Скільки я чекав, поки він кине до ніг свою гординю й звернеться до мене. Та він уперто мовчав. Я не знав, чи закінчив Ходжа свою книжку, та через деякий час він знову заладив свою пісню про невігласів. Найперше, чим треба займатися, — це наукою, і він не розумів, чому навколо стільки дурнів, які не можуть цього осягнути! Мені здавалося, що це відчай навіює на нього такі думки, адже двір мовчав і не надходило жодних з очікуваних знаків уваги. Час збігав, падишах дорослішав, та від цього не було користі.

Нарешті, коли головним візиром став Кьопрюлю Мехмед-паша, Ходжа дістав обіцяний наділ землі, з правом вибору місця. Так він отримав можливість користуватися прибутком з двох млинів, які стояли неподалік від Гебзе, та двох недалеких селищ. Ми поїхали до Гезбе, як почався збір урожаю. Пощастило зняти той будинок, у якому раніше доводилося жити, проводячи тут літо. Ходжа, мабуть, забув дні минувшини, забув і про стіл, на який він дивився з неприхованою ненавистю, щойно я приніс його від столяра. Здавалося, що з будинком постаріли й стали нікчемними наші спогади, і вже не було сенсу звертатися до них. Крім того, Ходжа став ще дратівливішим, тож не мав і снаги зупинятися на них. Під час попередніх візитів до своїх селищ він дізнався, який прибуток за минулі роки отримував колишній господар, а провівши деякі математичні операції, заявив, що знайшов простіший та раціональніший спосіб ведення підрахунків прибутку від землі, ніж це робив його попередник Ахмет-паша.

Однак його чергові дослідження мало втішали, він розумів, що користі з них ніякої. У роздумах Ходжа проводив увесь свій час, до пізньої години засиджувався в садку, не відриваючи очей від зоряного неба, і в ньому з новою силою запалала пристрасть до астрономії. Цього разу я теж заохочував його, сподіваючись, що він досягне успіхів у своїх дослідженнях, одначе він не мав наміру вдосконалювати знання, здійснюючи спостереження. Ходжа зібрав у своєму будинку найкмітливіших хлопців села, через знайомих запросив перспективних та розумних юнаків з Гезбе, а мене відправив до Стамбула, щоб я привіз модель всесвіту. Він полагодив її: змастив частини, почистив дзвоники й поставив у садку, а одного вечора, окрилений надією та ентузіазмом, які черпав невідомо звідки, прочитав лекцію про будову всесвіту, точнісінько так, як робив це декілька років тому у присутності паші, а потім султанчика. Однак його інтерес до астрономії щез, коли слухачі розійшлися, не відчуваючи потреби запитати бодай щось після прослуханої лекції, щезла й остання надія, коли на ранок біля дверей свого дому ми знайшли обшіптане молитвами овече серце, з якого юшилась ще тепла кров.