Мотря

Чого він стоїть перед ним, такий гарний собою і такий безталанний, і, ніби з докором, глядить на свого генерального писаря. «До жінки просишся, — каже, — до Корсуня, а я знаю, що покинути мене хочеш, бо бачиш, що мій день вечоріє».

Дорошенко вгадав. Мазепа таки покинув його, ніби не з власної волі, а перехоплений запорожцями і доставлений до Самойловича. А все ж таки покинув свого добродія.

І чи було би дивно, коли б так тепер покинули його ті, котрим він робив і робить добро?

І бачив гетьман цю нещасну годину, коли сонце Руїни заходило за хмари, надовго…

Борковський обложив Чигирин, та на важився брати приступом города, в котрім сидів Дорошенко. Аж надтягнули з великими потугами Самойлович і Ромодановський. Дорошенко не хотів бачити нової хатньої боротьби, не бажав собі нового розливу братньої крові. В повній величі своїй вийшов із чигиринського замку назустріч передовому полкові, переїхав Дніпро і зложив гетьманські клейноди, прощаючи Україну на все…

Які ж тії рубіни червоні, як кров, і як те золото руки палить! А все ж таки яка приваблива гетьманська булава!..

«Чого ж ти, гетьмане Іване Самойловичу, так сумно глядиш на мене з далеких сибірських снігів? Нарікаєш, що я перейняв із твоїх рук гетьманську булаву?

Зробив я з тобою те, що ти з Дорошенком зробив, що, може, хтось і зі мною зробить, може, вже й робить… (Яка ж приваблива та гетьманська булава!)… Слави хочеться і влади хочеться, на те ми й мужі. Хто каже, що він не амбітний, цей або брехун, або недолугий, або одно і друге. Поки життя, поти й боротьби за славу і за владу. Роками я старий, але духом ні. Мені ще хочеться жити, хочеться тую булаву отрясти з чужого пилу, ожемчужити її новими, від нікого не подарованими жемчугами. Чуєш, — хочеться!»

Він піднявся з крісла і став у повний ріст, ставний і стрункий, як козак.

«Я певний був, що у мене більше снаги поставити Україну на власні ноги, ніж у тебе, Іване Самойловичу, і більше, ніж у кого другого на світі, і тому я прийнявся за це діло. Воно важке, може, більше важке, ніж у Сибірі віку доживати, але я його не кину. А коли собі хто гадає, що в нього більше кебети, ніж у мене, нехай пробує, але я не вірю. Не вірю і не дозволю! От що!»

В цей мент хтось заскробав у двері, ніби кіт, і зареготався придавленим сміхом: «Хі-хі-хі!»

— Увійди! — гукнув гетьман.

Криті двері відчинилися, і в гетьманську спальню всунулася маленька персона в контушу, у високій соболиній шапці з чаплиним білим пером і з величезною карабелею. Був це маленький карлик, шляхтич, котрого Петро прислав Мазепі в дарунку, віддячуючись за цілу валку дичини, яку йому якось у М'ясниці післав був гетьман із своїх лісів.

Карлик досягав носом до стола.

— Стелюся до стіп вашої пресвітлості, пане герцогу цісарський, і б'ю покірно чолом!

— Ти, суслику, ще не в норі? — питався його гетьман.

— Моя нора край герцогського двора. В дворі не спиться, та й сон не сниться. Стережу вашої пресвітлості.

— Сідай! — казав гетьман, показуючи на крісло. Карлик сів. Тільки шапка сторчала йому понад стіл і двоє малих хитрих очей.

— Що нового скажеш?

— Те скажу, що добре розважу, як ялось, а не так, як хтось, що перше каже, а тоді слово важе.

— Ти дурний!

— Я малий, від мене нема що великого розуму чекати.

Є малі дурні, а є великі дурні.

— Ти про кого?

— От так собі.

— Скучний.

— Скучно тепер на світі. Та незабаром зробиться весело.

Ненецький карнавал: Чінгісхан, Тамерлан, Сарданапал! Схопляться за гичку, висмикають кичку, за дурничку, за дрібничку, без пардону за землі шматочок, від Збруча до Дону, як баби за огірочок. Na pal, na pal, maczuga wal, wal go w feb maczuga, niech sie nie meczy dtugo. Padam do nog waszej hercogskiej mosci [5]. — Нараз встаючи і прикладаючи вказуючий палець до носа, говорив смішно-поважно, ніби грозячи: — Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа! Ще й яка! Ага-га!

— Невже?

— Бігме! Кочубей птичка невеличка, високо літає, низенько сідає. Кочубей птичка невеличка, він навіть знає, що його чекає… Хі-хі-хі!

Гетьман ухопив карлика за вухо і притягнув його до себе:

— Chodz pan tu, panie taskawy! [6]

— Do ustug waszej hercogskiej mosci. [7]

— Кажи, але не бреши, знаєш що про Кочубея?

— Моя хата скраю, я нічого не знаю.

— А чому ж щось таке верзеш, ні в кут ні в двері?

— Ні в кут ні в двері, але саме там, де треба… Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа.

І хіхікаючи, вихопився з гетьманської руки, шульгнув під стіл, з-під стола поза велику кафлеву піч і в двері.

— Хі-хі-хі… — почулося з другої кімнати.

«Маленький, але важненький, аж диво, звідки в нім стільки розуму взялося, — говорив до себе гетьман. — А хитрий! Як він усе догляне, відгадає… Кочубей птичка невеличка, каже, і так воно є, Кочубей дійсно птичка невеличка, але Кочубеїха — велика і рідка птиця. Чорт сім пар постолів стоптав, поки їх докупи зібрав. Чого йому не достає, те вона додає. Кажуть, що жінка, як торба, що положиш, те й несе. Та не Кочубеїха. В Кочубеїв якраз навпаки, вона кладе, а він двигає. Колись вона на нього понад сили наложить, і він надсадиться. Боюся того, бо Кочубей чоловік не найгірший, жаль мені його. Але жінка, — що ти порадиш з такою жінкою, що в ній десятьох чортів сидить, а на дванадцятьох ще місця досить?.. Кочубеїха мене не любить… Мабуть, задовго жию, а її аж руки сверблять до булави. Вона її носила б, не він, він до того нездатний, а вона — го-го! Тож-то була би гетьманиха, не така, як моя покійниця. Другої такої, як Любов Федорівна, зо свічкою в літню днину не знайдеш. Люта баба!… Щоправда, Україна здавна славилась кріпкими жінками, хоч би такими, як Анна Реїна, Ярославова донька, що французьким королівством так славно заправляла, але такої, як Любов Федорівна, мабуть, ще в нашій історії не було. Чую, що її не зійти безслідно до могили».

Гетьман задумався, накрив очі повіками, але сон не брався. Забагато думок буяло в голові. Треба їх було позводити докупи і погодити, щоб не сварилися, як на ярмарку жінки.

«Бачу, як Любов Федорівна на свого Василя гукає, що він не такий, як другі мужі. «Коли ти муж, то будь мені дуж! — говорить. — Другий на твойому місці вже давно Мазепу за Самойловичем післав би, але невже ж тобі не дорога честь, коли вже не своя, так жінки і дітей?» О, мабуть, вона йому добре голову миє. Бідний Василь… А все ж таки треба тую Любов Федорівну якось зацитькати, щоб він через неї не накоїв мені якогось лиха. Але як?..»

І гетьман довго думав, як би це зробити, і нічого придумати не міг.

Кочубей займав найвище місце біля гетьмана, був генеральним суддею, — так на почесті його не візьмеш, а маєтків назбирав стільки, що й грішми його не вдобрухаєш, — що тут зробити?

Лишалося поїхати до Кочубеїв у гостину, і то не на годину-дві, а на два-три дні, нібито щоб відвідати його, бо нарікав, що нездужає, та привітати у новому дворі, а на ділі, щоб гарними словами прихилити Кочубеїв до себе. Гетьман знав силу свого слова і цілої своєї появи, котрій-то силі піддався навіть цар — Петро.

Невже ж Любов Федорівна сильніша від царя?.. В Ковалівці побачить свою хрещеницю Мотрю. Гарна дівчина, на диво гарна. Ні в батька, ні в матір не вдалася, така якась інша і з виду, і з вдачі. До нікого в світі не подібна. Княгиня Дольська яка красавиця, а біля Мотрі померкла би, як біля сонця зірниця.

«Молодосте, велика і непереможна твоя сила! Дивишся на молоду красу і сам неначе молодієш, неначе свіжа кров вливається у твої жили, хочеться жити, любити, творити.

Розумію тебе, докторе Фаусте, і тебе, і твого Мефіста.

Ще й як вас розумію, не тільки мозгом, але й серцем, цілим своїм єством. Літа йдуть, кождий день, ніби ступінь по сходах, у долину, в глибоку і темну криницю. А там, угорі, за тобою стільки цвітів, стільки сонця, така розкіш!.. Розумію тебе, докторе Фаусте…»