Острiв Робiнзона

Я на острові

Як учора на вечерю, так і сьогодні на сніданок я збирав молюсків. На жаль, я з прикрістю переконався, що їх залишилось на піску значно менше, до того ж багато з них були вже трохи зіпсовані і непридатні для їди. Але, незважаючи на це, я наївся їх досхочу, а крім того, навіть збагатив сніданок новою стравою: поблизу, під пальмами, біля зірваних вихром гілок знайшов кілька кокосових горіхів, які впали на землю під час бурі. Зчистивши ножем зелену шкіру, я розбив горіхи на камені, напився смачного кокосового молока і з'їв поживну м'якоть.

При повному шлунку в мене з'явилися свіжі сили і немовби нова винахідливість. Я бачив, як швидко молюски псуються, лежачи без води на сонці, і тому вирішив зробити собі запас із тих, які ще збереглися. За допомогою великої черепашки я викопав у піску яму такої глибини, що на її дні виступила морська вода, і вкинув туди понад двісті молюсків — запас, якого вистачило б на кілька днів, якщо навіть у мене більш нічого не було б їсти. Щоб захистити сажалку від проміння сонця, прикрив її гілками кокосових пальм.

Увагу мою привернула до себе не дуже висока гора — місцями скеляста, місцями заросла колючими кущами — яка здіймалася за кількасот кроків од узбережжя. А що якби видряпатись на її вершину і побачити, що то за край мене оточує? Може, з гори побачу моряків, що врятувалися, або помічу якісь ознаки людських осель? Це завжди краще — заздалегідь знати, з якої сторони може прийти небезпека чи допомога.

Дорога на гору була легша, ніж я думав, і за півгодини я вже стояв на вершині. Напружено оглядав усе довкола. Чудовий вид широко відкрився переді мною.

І раптом… О жах! З усіх боків мене оточує океан. Я був на острові. На заході і півночі земля в туманній далечині майже зливалася з морем та небом, але, навіть незважаючи на віддаль у кілька миль, [4]навкруги видно було всюди темно-синю морську пучину. З усіх боків мене оточувала нещадна, мов грати в'язниці, вода. Я був у пастці. Не маючи ні човна, ні будь-яких знарядь, щоб його побудувати, я не міг вибратися звідси. В цих місцях були величезні смуги моря, куди не заходили ніякі європейські судна; отже, острів — хто знає, чи не проклятий для мене, — міг на довгі роки стати моєю в'язницею.

Вперте з того часу, коли розбився піратський корабель, мені пригадався Робінзон Крузо, і подібність моїх пригод до його долі вразила мене. Я теж зазнав аварії корабля, і хвилі викинули мене так само, як і його, на безлюдний острів.

«Прожив двадцять вісім років на безлюдному острові», згадав я слова, що були в заголовку книжки. Невже ж і мені загрожувало таке лихо?

— Ні! Безумовно ні! — відповів я собі твердо; уважніше роздивившись, я починав вірити в це.

В прозорому повітрі зір сягав далеко в море. Мій острів не був самотнім серед безкрайого морського простору. В північному напрямку на горизонті виразно виступали з моря контури іншого острова, значно більшого, ніж той, на якому був я, і гористого в західній частині. З протилежного боку, на півдні, не далі, мабуть, як за сім-вісім миль, простяглася широка плоска земля. Це могла бути частина континенту, а може, якийсь великий острів. Близькість цієї землі підбадьорювала мене.

Роздивившись краще, я переконався, що високий ліс зеленів тільки в одному місці, посеред острова. В інших же місцях росли всюди кущі, утворюючи більш чи менш суцільну гущавину, яку то тут, то там розривали білясті лисини поля з неродючим грунтом. Клімат на острові був помітно сухий, це видно було і з того, що на острові текло мало річок, і з того, що тут росло багато вкритих колючками кущів різних агав та кактусів. Струмочок, відкритий мною напередодні поблизу нічлігу, витікав з лісу посередині острова, це було єдине джерело прісної води, яке я міг помітити з гори. Море місцями клином врізувалось в глиб острова, утворюючи приємні для ока затоки, особливо привабливі там, де вгору здіймалися китиці кокосових пальм. Якби не усвідомлення свого сумного становища, я, напевне, замилувався б чарівним видом. Як не напружував я зору, оглядаючи всі близькі закутки острова, ніяких слідів присутності індійців не помітив. Це мене втішило.

Гора, на якій я стояв, була поблизу східного узбережжя. З її вершини я досить виразно бачив на півночі дюни, де напередодні знайшов рештки рятувального човна. Я не знав ще околиць острова з протилежного, південного боку і тому спрямував туди погляд, сподіваючись побачити щось таке, що свідчило б про присутність моїх товаришів по нещастю. Зір був у мене мисливський, орлиний, але довгий час я нічого не міг побачити, принаймні нічого вартого уваги. Ділянку за ділянкою оглядав я приморські нетрі, які дихали одноманітною пустотою.

Раптом погляд мій зупинився. Я напружив зір, аж заболіли очі. Там далеко, з південного боку, щось лежало на піску. Чи то кусок стовбура, чи, може, частина корабля: якась невиразна річ, ненатуральна, немов недоречна в цьому краєвиді. А може, то людина? Ще більш напруживши зір, я помітив біля незвичайного предмета незрозумілий рух: там підстрибували якісь темпі крапочки. За хвилину я вже не сумнівався, що то великі чорні птахи, які збираються біля корму. «Яструби», подумав я. А якщо ця догадка правильна, то, певно, яструби зібралися навколо якоїсь вмираючої тварини, а може навіть людини?

Я схопився і стрімголов, мов олень, побіг униз. Продершись крізь кущі до самого моря, мчав уздовж берега. І ось я побачив, що птахи — то справді яструби, а за хвилину переконався, що на піску нерухомо лежала людина, яку з усіх боків обсіли ненажерливі птахи. Серце в мене калатало, як молот, немов збиралося лопнути, але я біг не спиняючись: по одягу впізнав, що то моряк з нашого корабля.

Лежав горілиць. Був неживий — це я побачив ще здалеку. Впізнавши його лице, я мало не скрикнув від жаху: це був наш капітан. Яструби ще не чіпали його. Очі у нього були страшно вирячені, наче не могли поміститися в орбітах. Мабуть, в них відбивалися передсмертні судороги, бо ще й зараз, хоч і неживі, вони дивилися на мене з жахливою мстивістю, майже так само, як тоді, коли цей тиран хотів мене вбити. Я спробував закрити його повіки, але вони були надто тверді і не подалися.

В лівій руці труна був пістолет, судорожно стиснутий задубілими пальцями так міцно, що мені довелося докласти чимало сил, щоб вирвати зброю.

Радість, яка пройняла мене в ту мить, коли я побачив пістолет, тривала недовго. Дуло було до половини забите мокрим піском, а порох зіпсований морською водою. Чудова зброя, але тепер, коли у мене не було жодної зернини доброго пороху, вона не могла мені придатися.

— Ось тобі, Яне, те, про що мріяв! — бурчав я сам до себе з в'їдливою насмішкою. — У тебе є зброя, але без пороху.

Я був так обманутий у своїх мріях, що хотів закинути пістолет у кущі, але не зробив цього — сховав його, бо звик шанувати будь-яку, навіть непридатну зброю.

Придивився уважніше до трупа. На голові виднілася рана, яка, напевне, й була причиною смерті капітана. Череп було розбито чимсь твердим.

— Сто чортів! — вигукнув я, оглядаючись навкруги. — Об що він так сильно вдарився?

У цьому місці берег моря був піщаний, поблизу не було жодної скелі, лише то тут, то там лежало невелике каміння.

«Невже він розбив голову об якийсь із цих каменів?» охопили мене сумніви.

Навкруги біля трупа я помітив багато невиразних слідів, схожих на сліди людини. В усякому разі мені здавалося, що то сліди людини, хоч я й не був певен цього, бо на сипкому піску вони вже стерлись. Як видно, капітан перед смертю крутився туди й сюди, доки не впав мертвий.

«Дивно все це! — замислився я. — Загадкова рана на голові і цей пістолет, затиснутий у лівій руці!.. Дивно!»

В той час, коли я оглядав труп, яструби, які одлетіли від мене тільки на кільканадцять кроків, чекали терпляче, щоб після мого відходу накинутись на труп. Я, цілком зрозуміло, не дуже-то молився на капітана, а проте подумав: не годиться, щоб огидні хижаки об'їдалися людським м'ясом. Затягнувши тіло в зарості, я руками закопав його в піску.