Острiв Робiнзона

Двері капітанської каюти раптом відчинились, і смуга світла розірвала темряву. Я, мов обпечений, відскочив убік. На жаль, з переляку я випустив кухоль, він з шумом упав і покотився по палубі. Не було часу бігти за ним. Капітан, високо тримаючи ліхтарик, ішов до мене. Мабуть, він щось запідозрив, бо, прискорюючи кроки, голосно лаявся і кликав вахту.

Недалеко від передньої щогли лежали згорнуті канати, якісь ящики і різний мотлох. Я шмигнув туди і, мов щур, сховався у темній дірці. За хвилину почулися люті вигуки капітана: певно, він знайшов кухоль і догадався, що сталося. Звелів матросам шукати винуватця, але користі з того було мало, бо всі ненавиділи мучителя і зовсім не поспішали виконувати його накази. Бризкаючи слиною, він кричав на все горло, а потім, грюкнувши дверима, зник у своїй каюті.

Ніким не помічений, я швиденько прослизнув у кубрик і ліг на свою постіль поряд з іншими матросами.

Я жорстоко помилявся, думаючи, що на тому справа й закінчиться. Наступного дня капітан скликав на палубу весь екіпаж і зажадав, щоб винуватець сам признався. Одночасно він наказав шмагати батогами обох матросів, які були вночі на вахті. Гидливо дивлячись на нас, процідив, що матросів битимуть, доки вони не сконають.

Я стояв серед екіпажу на палубі. Добре знав, що мерзотник виконає свою погрозу і накаже вбити двох ні в чому не винних людей. Усе це відбувалося поблизу передньої щогли, біля якої, дивлячись на нас палаючим поглядом, стояв зв'язаний індієць. Розумів, про що йдеться.

Здригнувшись, я ступив кілька кроків уперед і, сміливо дивлячись капітанові в очі, голосно заявив, що це зробив я.

— Ти-и-и? — зловісно засичав капітан. Його велика голова, з витріщеними очима і хижо роззявленим ротом, здалася мені в ту хвилину мордою якоїсь морської потвори. Капітан трохи наблизився, свердлячи мене твердим поглядом. Несподівано підняв праву руку і вдарив мене кулаком в обличчя. В очах у мене потемніло. Я хотів скочити і вчепитися йому в горло, але сильні руки матросів схопили мене, мов кліщі. Капітан вийняв пістолет. Я відчув гострий удар у скроню і в ту ж мить знепритомнів.

Опам'ятавшись, я побачив, що лежу в кубрику, на своїй підстилці. У вухах шуміло, страшенно боліла голова, очі застилав туман. Морозило. Хтось сидів біля мене. Минуло кілька хвилин, перш ніж я впізнав, що це Вільям.

— Ну, шибенику, прокинувся нарешті, — радісно шепнув він наді мною. — Страшенно довго це тривало.

— Він вистрелив у мене?

— Ні. Тільки вдарив рукояткою пістолета. — Он як…

Думки відлітали від мене, ніби сполохані птахи, я знову знепритомнів, але слабість швидко минула.

— Дарував мені життя! — пирхнув я з сарказмом.

— Ні, — відповів Вільям. — Старий думав, що вбив тебе. Ти лежав, як мертвий. А коли стемніло, я переніс тебе сюди.

— Дякую тобі, Віллі…

Потім мене почала тривожити думка про те, що буде далі. Я не приховував свого занепокоєння перед Вільямом. Знав мстивість капітана. Але приятель не дуже хвилювався.

— Лежи тихо, — казав він, — немовби ти все ще непритомний, умираєш… Поки що у капітана є інші турботи.

Я запитливо глянув на Вільяма: які ж то ще турботи у капітана?

— Невже ти не чуєш? — матрос рухом руки вказав на стіни кубрика.

Тільки тепер я зрозумів, що зовні сюди проривався гуркіт розбурханих хвиль, які навально били в борт корабля. Нас кидало на всі боки. Лампа, що висіла під стелею, танцювала направо і наліво, стіни страшенно тріщали.

— Шторм? — запитав я.

— Ще й який! — Вільям свиснув крізь зуби. — Пекло! Вже кільканадцять годин, як ми втратили управління. Частина щогл поламана. Судно наосліп мчить до землі.

— До якої землі? — біль у голові не давав мені як слід зрозуміти.

— До якої? Ну, звичайно, до Південної Америки. Шторм несе нас на південний захід, аж у голові паморочиться. Якщо незабаром не втихомириться, то нас викине на якісь скелі або зажене в лапи до іспанців, а це ще гірше… Краще не думати про те, як вони нас зустрінуть…

Вільям дав мені напитися. Питво нагадувало своїм смаком бульйон з м'яса. Я чудово підкріпився, але потім найшла на мене непереборна сонливість. Я хотів запитати приятеля про долю індійця, прив'язаного до щогли, але вже не зміг: мене огорнув глибокий міцний сон.

Відпочинок непогано вплинув на моє здоров'я. Коли я прокинувся, в голові вже не паморочилось, а скроня боліла лише тоді, коли я доторкувався до неї. Все тіло проймав дошкульний холод, хоч я лежав одягнений. Хотів устати з своєї підстилки, але, згадавши перестороги Вільяма, лишився.

Буря лютувала, як і раніше. З палуби долітав оглушливий гуркіт, наче там били з гармат. Всередині корабля тріщало так страшно, що я чекав хвилини, коли розвалиться все наше старе корито і вода заллє мене в кубрику.

У сутінках хтось наближався до мене. Це був Вільям.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він пошепки.

— Краще. Тільки мені холодно.

— Дивно. Надворі спека, парить, незважаючи на шторм. Їж і пий, тобі буде тепліше… Погано з нами…

— З ким?

— З кораблем.

Вільям знову приніс мені попоїсти. Почуття палкої вдячності за незвичне піклування, яким оточувала мене ця все ж таки чужа людина, сповнило моє серце.

— О Віллі, Віллі! — шепнув я.

Але він махнув рукою, немовби хотів одігнати від себе всяку розчуленість, і буркнув: — Та йди ти до дідька!

— Не викрутишся! — сказав я, рішуче підводячись на підстилці. — Слухай мене! Там, у Пенсільванії, чекає нас пуща. Викорчуємо разом ліс у родючій долині. Я навчу тебе обробляти землю і полювати… Побачиш, яке то чудове життя…

— А бодай тобі! Чудове, — передражнюючи мене, пирхнув Вільям з іронічною посмішкою, яку я більше відчував у його голосі, ніж бачив. — Чудове! Але спочатку треба дожити до твоєї Пенсільванії, а з цим у нас кепська справа… Чуєш, як б'є?

— Чую.

— На палубі Содом і Гомора. Вода зірвала вже велику рятувальну шлюпку, тепер нам залишився тільки другий човен… Такого шторму я ще не пам'ятаю…

Я переносив непогоду і качку значно гірше, ніж Вільям. Після їди мене починало нудити, але, незважаючи на це, я не втрачав ясного погляду на справи і на своє становище. Дедалі настирливіше в моїй голові виникав одчайдушний задум. Поки що, не розповідаючи про нього приятелеві, я хотів одначе впевнитись, чи слушне і необхідне те, що я збирався зробити.

— Віллі, — запитав я приятеля, — чи ти добре знаєш нашого старого?

— Цю заразу? Як власну руку. Я вже три роки з ним плаваю.

— То скажи мені, що буде, коли шторм стихне? Адже ж, біс його батькові, настане знову колись хороша погода…

Мої слова трохи стурбували Вільяма. Він намагався зрозуміти, що саме не дає мені спокою, і зволікав з відповіддю.

— Ну, кажи ж, — заохочував я його, — не будь боягузом, друже! Капітан певен, що відправив мене на той світ. Що буде, коли він побачить мене живим?

Моряк знизав плечима:

— Не знаю, їй-богу, не знаю, що тоді буде.

— Чи не вихопить він пістолета і не вліпить мені кулю в лоб, цього разу вже насправді?

За хвилину Вільям підтвердив:

— Від такого негідника всього можна чекати. То мстивий мерзотник.

— Значить, мушу боронитись! Ти, звичайно, згоден зі мною! — крикнув я.

— Боронитись — це дуже добре, але як же ти хочеш боронитися, небораче? — зітхнув стурбований приятель.

— Знаю, — буркнув я, — як боронитися!

— У старого тут необмежена влада. Кожного з нас він може забити до смерті, мов цуценя. Серед екіпажу у нього є кілька посіпак, — тільки пальцем кивне, і вони готові на будь-який злочин. Де тобі, Джонні, проти нього?

Я лежав у кубрику одягнений, так, як мене непритомного притягнув сюди Вільям. Намацав пояс. З лівого боку на ньому висів мій мисливський ніж, який протягом років був моїм вірним товаришем у мандрівках по віргінській пущі. Тепер я витягнув його з шкіряних піхов і показав Вільяму, але саме в цей час кілька моряків з екіпажу ввійшли у кубрик, і я, сповнений завзяття, швидко ховаючи ніж, процідив другові на вухо: