Орiноко
Орiноко читать книгу онлайн
Ця книжка визначного сучасного польського письменника і мандрівника Аркадія Фідлера є продовженням уже відомої читачам повісті того ж автора «Острів Робінзона».
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Ледве вони минули нас, як один з моїх воїнів вискочив на берег, щоб побігти в Кумаку і повідомити про небезпеку.
За якісь півгодини в селищі почулися вигуки: викрито злодіїв.
— Усе йде як по маслу, — засміявся я до товаришів. — За розрахунком вони повинні зараз з'явитися тут, швидко веслуючи.
Я не помилився. Вони наближалися, з усіх сил працюючи веслами. Вони дуже поспішали, мабуть, боячись погоні. Ось вони увійшли в протоку. Коли віддалилися
від нас на шістдесят-сімдесят кроків і майже зникли з очей, ми вирушили в погоню.
— Тепер покажіть, чого варті ваші очі! — прошепотів я до екіпажу свого човна.
Незабаром перед нами виникло гирло протоки, що впадало в річку. Човен акавоїв вийшов на світлішу поверхню широкої води, і в цей же час праворуч з'явився човен Арнака.
— Близько не підпливати! — попередив я моїх гребців. — Якщо нас помітять — буде погано!
Залишивши протоку, акавої поспішили на середину річки. Ми за ними. Наш човен тримався на такій відстані, щоб ледве було видно силует човна акавоїв; гребці добре справлялися з цим завданням.
Акавої впевнено пливли серединою річки добру милю вверх по Ітамаці, потім наблизилися до протилежного берега. Там виступала коса. До кінця цієї коси і підпливали акавої. Опинившись на її рівні, вони раптом повернули праворуч, щоб досягти берега.
— Хочуть вийти на сушу, — сказав Фуюді.
— Там, за тим мисом — лагуна, — пояснив один з наших гребців. — Таке озеро, як наше Потаро…
Випливши за мис, ми справді побачили трохи яснішу прогалину в чорній стіні прибережної пущі. Там річка утворювала малу затоку, за якою простягалося озеро. В цю затоку акавої і направили свій човен.
Вони були від неї ще за кілька десятків кроків, коли у них раптом сталося щось непередбачене. Човен уповільнив свій хід, зворотними ударами весел акавої почали навіть рухатися назад. Ми помітили це досить пізно: наша ітауба, що пливла все ще в одному напрямку, наблизилась до них на небезпечну відстань, майже на кільканадцять кроків.
Я зрозумів, що трапилося: вони наскочили на великий стовбур дерева, що плив за течією. Щоб позбутися біди, акавої повинні були від'їхати назад.
Попереду почувся приглушений застережливий вигук: нас помітили. В цю хвилину щось ударило по нашому човну, і мій сусід зойкнув, пробитий списом.
До такої сутички ми були готові. Передні і задні гребці продовжували веслувати, решта ж, облишивши весла, схопилася за зброю. Засвистіли стріли. Наші стріли добре влучали в ціль, там заметушилися. Ми вже допливли до них. Списи вгрузали в людські тіла. Я дістав сильний удар у ліве плече, на щастя, палиця лише сковзнула по тілу. Я встромив списа у ворога. Запеклий опір одразу ж зламався. Один акавой хотів утекти і скочив у воду. Палиця дістала його й розбила йому голову.
Ми подолали всіх. Того, що був у воді, вкинули в їх човен, потім узяли човен на буксир і попливли на середину річки. Там, де течія була найшвидша, ми вкинули труп у воду, щоб його понесло вниз по Оріноко.
Один акавой ще жив. Фуюді намагався добути від нього які-небудь відомості, але даремно. Полонений втратив притомність і згасав. І він вслід за іншими пішов у річкову безодню.
На нашому човні було двоє вбитих і один поранений. Усі інші відбулися легкими ранами. Ворог був запеклий і хоробрий і, незважаючи на наш раптовий напад і свою малочисельність, завдав нам відчутних втрат. Бій закінчився так швидко, що човен Арнака не встиг і доплисти.
Ми поверталися мовчки, один човен майже біля другого, третій, захоплений у ворогів, — на буксирі. Всі ми глибоко замислились.
— Арнак, — промовив я приглушено, коли ми входили в наше озеро. — Ти розумієш, що війна почалася? Вона буде кривавою. Ми вбили шістьох. Я тільки тепер побачив, що таке акавої — або ми їх знищимо дотла, або вони нас!
— Ми їх, — відповів він спокійно, але твердо. Потім додав немовби для пояснення: — Тепер ми знаємо, де їх схованка…
Більшість жителів Кумаки не спала, очікуючи нашого повернення. Всі раділи, що ми здобули перемогу. Але було чого і сумувати: не всі повернулися живими.
Я наказав для більшої безпеки подвоїти варту довкола хат з акавоями, потім викликав старшин і найголовніших воїнів на другий кінець селища, щоб доповісти їм про все.
— Більш-менш точно ми знаємо, де стоять табором акавої: на другому боці Ітамаки, над лагуною, за піщаною косою. Ще цієї ночі туди попливуть наші розвідники і ранком визначать точно місце їх табору. Потім вирішимо, як їх знищити.
— Хто поведе розвідників? — запитав Манаурі.
— Хто? І справді, — сказав я, — це дуже важливе завдання. Може, я…
Почулися заперечливі вигуки, що я вночі не спав, що у мене болить ліве плече, що мушу зберегти сили для майбутнього, і ця турбота щиро розвеселила мене.
— Так хто ж піде, до біса? — вигукнув я.
— Я! — сказав Арнак.
22
Прибуття англійського брига
На світанку пройшла велика злива — провісниця близького вже періоду дощів — і після цього в кривавій заграві зійшло сонце. Це явище більшість жителів у Кумаці розцінювали як знамення близького бою. Я прокинувся бадьорим, ліве плече все ще було темносинє, але боліло менше.
Після сходу сонця акавої знову розклали на землі свої товари, яких ще не встигли продати. Арасибо, з віддалі близько ста кроків злісно напускав на них свої чари з-під черепа ягуара і заклинаннями намагався позбавити акавоїв волі. Підійшовши до індійців, я кивком голови привітався з ними і спитав співчутливо:
— Сьогодні вночі вам, мабуть, перебили сон?
Дабаро уважно глянув мені в очі:
— Справді, ми прокидалися. Вночі хтось кричав.
— І що ви подумали?
— Що це напад іспанців, яких ви чекаєте! — відповів він, не запнувшись.
— А це були індійці, а не іспанці.
— Індійці? — повторив акавой з удаваним недовір'ям і справжнім занепокоєнням.
— Індійці. Вони хотіли покрасти човни. Це ті пройдисвіти з Серіми, з якими ми живемо, як собака з котом.
Ледве помітна усмішка поворухнула його губи.
— Справді? — здивувався він. — Ви зловили їх?
— Ні.
— То звідки ж ти знаєш, що вони з Серіми?
— А хто ж би то міг бути інший, якщо не вони?
— Так, це правда, хто? — немовби замислився він, а за хвилину додав: — Послухай, Білий Ягуаре, ми третій день тут гостюємо. Час нам залишати ваше село.
— Ви вже не хочете танцювати для нас? Шкода.
— Можемо затанцювати, навіть з великою охотою, але ми хотіли б уже сьогодні опівдні відплисти.
— Відплисти? Ви ж сюди прибули пішки!
Дабаро навіть не збентежився.
— Так, ми прибули пішки, але хочемо відплисти човном за всі ці товари, які у нас залишилися. Хіба вони не варті цього?
Там було шість сокир, чотири чи п'ять ножів, кілька глиняних глечиків з отрутою кураре і трохи різних дрібничок.
— Добре, Дабаро, я запитаю старшин, чи дадуть вони човен.
Я відразу пішов до Манаурі, і ми скликали нараду. Коли я розповів вождям і деяким батькам родин про просьбу акавоїв, Мабукулі перший попросив слова:
— Я раджу припинити з ними гру в гостинність. Їх треба схопити і тримати в кайданах як заложників, а товари забрати. А якщо вони упиратимуться, повбивати їх.
— А якщо вони не впиратимуться, то що тоді зробимо з полоненими? — запитав я.
— Це грізні вороги: все одно вб'ємо їх!
— Не думаю, що я на це погоджусь! Адже вони нічого поганого нам досі не зробили.
— Але можуть нашкодити. Буде на вісім ворогів менше, — опирався Мабукулі. Більшість присутніх, зокрема воїнів, приєдналися до його думки.
Тоді заговорив Манаурі:
— Білий Ягуар хоче, щоб ми робили все, як належить племені чесних воїнів, а не як віроломні дикуни. Те, що Білий Ягуар нам досі радив, завжди виявлялося правильним. Отже, у неволю ми їх не візьмемо, а відпустимо додому. Тільки як бути з їх просьбою? Чи дати їм човен?
— Я не дав би! — вигукнув ображений Мабукулі. — Навіщо їм полегшувати майбутню боротьбу з нами?