Пригоди на Шостому континентi
Пригоди на Шостому континентi читать книгу онлайн
"Пригоди на Шостому континенті" — захоплююча повість про експедицію італійських вчених на дно Червоного моря. Про цю експедицію вже розповідалося в цікавому кінофільмі Голубий континент, який демонструвався і в Радянському Союзі. Вивчаючи життя моря, учасники експедиції розкривають різні таємниці, з ними трапляється багато несподіваних, часом дуже небезпечних пригод.
Повість документальна, автор книги сам брав участь в експедиції.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Поки ми поралися біля троса, вийшло повітря. Довелося підніматися на поверхню, щоб замінити балони. Потім від ліня відірвалося кілька коркових поплавців, довелося їх прив'язувати знову.
Коли спортсмен, рискуючи життям, прагне досягти світового рекорду, якась дрібничка може вибити його з рівноваги, деморалізувати і стати на перешкоді до мети.
А Букер, крім перешкод, яких вистачило б на десятьох чоловік, не таких впертих, як він, мав перед собою ще суто фізичні труднощі. Від холодної води заклякли м'язи, які повинні бути гнучкими, а бурхливі хвилі впливали на шлунок, викликаючи хоча й легке, зате настирливе почуття нудоти.
«Теначе» виловлює нас з води на короткий час, поки Букер, який не хоче здаватися, відпочиває перед другою спробою. Зараз він на маленькій яхті «Місячний промінь». Друзі дбайливо загорнули його в дві ковдри.
О 15-ій годині 15 хвилин він підводиться на ноги і подає знак. Ми знов надіваємо маски та ласти. «Готові!»
Підпливаємо до буя. Вайлаті пірнає на дно, на глибину сорок сім метрів, і приносить першу радісну звістку: досі мутну воду (це також заважало Букеру) якась підводна течія на глибині двадцять метрів зробила набагато прозорішою.
О 15-ій годині 25 хвилин кожен з нас — на своєму місці: Вайлаті пильнує на дні, Мерканте на глибині тридцять метрів і я з кінокамерою на глибині двадцять метрів. Я намагатимусь знімати Букера від самої поверхні, аж доки він щезне в глибині.
Нижче кольорового кордону знімати неможливо. Ми вмонтуємо у фільм фотокартку, яку зробить Вайлаті біля фінішу з допомогою «блискавки».
О 15-ій годині 28 хвилин неясна тінь розрізала поверхню моря і промайнула повз мене — це Букер. І коли я побачив, як він рішуче, з новою енергією кинувся в глибину, до мене повернулася впевненість, яка зникла за останні години.
Букер зник у темній пучині. Я випливаю на поверхню і нетерпляче чекаю його повернення. Команда буксира також не відриває очей від того місця, де повинен випірнути спортсмен. Настає рішучий момент.
Голос хронометриста, посилений гучномовцями, долинає здалеку: «Ще немає… Пройшла хвилина… Ще десять секунд… п'ятнадцять… Ось він!» Букер з'являється на поверхні і кидає угору маленький корковий поплавець. Хтось виловлює його з води. Нам кричать: «Тридцять дев'ять метрів! Світовий рекорд!»
Сталося! Букер випірнув на поверхню через одну хвилину шістнадцять секунд. Слідом за ним випливли Вайлаті та Мерканті. Усі кидаємося до чемпіона. Він, здається, знепритомнів на якусь мить. Нічого дивного: на великій глибині периферійний крозообіг майже припиняється, а під час швидкого підйому різко змінюється тиск, кров припливає до периферійних судин серця та мозку і викликає раптову слабість та запаморочення.
Але такий стан швидко минає. Коли Букер опритомнів, до нього долинають оплески з палуби «Теначе» і радісний крик Енци.
Рекорд встановлено. Преса захлинається, коментуючи цю чудову подію. Навіть журнал «Лайф» присвятив цілих дві сторінки людині, яка спустилася на глибину тридцять дев'ять метрів у самому тільки купальному костюмі. Ніхто, крім Вайлаті, не зміг би вигадати кращого засобу привернути увагу громадськості до нашої експедиції, і ніхто, крім Букера, не зумів би якнайкраще здійснити його дотепний план.
Небезпечна подорож
и відчалюємо від головної пристані Неаполя на світанку 27 грудня замість початку вересня, бо нам неодноразово ставали на перешкоді організаційні та фінансові труднощі. Отже, ми запізнилися на дев'яносто два дні.ПЕРЕШКОДИ ПІД ЧАС ПІДГОТОВКИ
Найважче, як завжди, було дістати кошти. Вайлаті складав кошторис, розраховуючи на громадські та приватні внески.
Експедицію фінансував міланський «Гоглер-клуб» — найбільше італійське підводно-спортивне товариство. Крім запланованих коштів, «Гоглер-клуб» передав нам усю виручку від демонстрування підводних фільмів різних країн, які з великим успіхом показувалися влітку цього року на багатьох пляжах Італії. Через спортивне об'єднання рибалок ми одержали гроші від Національного олімпійського комітету. Національна науково-дослідницька рада також обіцяла грошову допомогу. Деякі приватні особи, установи і фабрики безкоштовно дали нам необхідне спорядження. Римський університет забезпечив професора Баск'єрі науковим обладнанням.
Деякі продовольчі фірми забезпечили нас високоякісними продуктами та великою кількістю мінеральної води. І нарешті римська фірма «Сальвас» наділила нашу експедицію комплектами автоматичних респіраторів, ластів та масок, які ми відібрали під час випробування на острові Понца.
Здійснити експедицію без цієї допомоги було б неможливо. Але так чи інакше Вайлаті багато потрудився, спочатку добиваючись субсидій, а потім реалізуючи їх практично.
Слід додати, що все технічне обладнання (підводні освітлювальні прилади, спеціально пристосовані для майбутньої роботи, футляри для фотокамер, отруйні та реактивні гарпуни тощо) особисто сконструював та виготовив Джорджо Равеллі. Він працював з ранку до ночі, ще і ще перевіряючи зроблені власними руками точні інструменти. Вони повинні довгі місяці безвідказно діяти в глибинах Червоного моря.
КОРАБЕЛЬ «ФОРМІКА», НА ЯКОМУ ПЛИВУТЬ ЛЮДИНОРИБИ
Та найголовніше для нас, це знайти корабель, який не тільки доправить нас до берегів Африки, але й стане плавучою базою експедиції. Невгаваючи деренчали телефони, приносячи повідомлення про обіцянки і відмовлення військово-морського міністерства та цілу зливу пропозицій окремих судновласників. Кінець кінцем, вирішили, що краще самим пошукати відповідний корабель. І от Вайлаті, Мазіно та Баск'єрі вже їдуть малолітражкою від одного порту до другого.
Після тривалих розшуків у порту Санто-Стефано вони натрапляють на «Форміку». Навіть навмисне важко вигадати більш доречне ім'я! «Форміка» [2] — маленьке судно (водотоннажність 135 тонн, ширина 7 метрів, довжина 28 метрів, швидкість 7 миль на годину), але воно надзвичайно зручне і легке, має чудовий екіпаж. Місця на ньому для всіх, правда, не вистачає, — треба побудувати ще один кубрик на вісім койок.
Нарешті ми маємо усе необхідне. Але скільки витрачено часу і зусиль, скільки біганини та хвилювань! Для багатьох з нас, і в першу чергу для Вайлаті, все найважче вже позаду… Що там акули! Для Вайлаті неприємності з акулами — це справжнісінька насолода у порівнянні з організаційною колотнечею, яка затримала нас аж на цілих дев'яносто два дні — до 26 грудня 1952 року.
ВІДПЛИТТЯ
Ми в Неаполі на «Форміці». Наше суденце стоїть на якорі біля корми величезного трансатлантичного лайнера «Сатурнія» і здається крихітною шкаралупкою поруч з цим велетнем.
«Форміка» має глибоку стійку осадку, красивий ніс. Додатково побудована на ній рубка скидається трохи на альпійську хатину. Всередині вона поділена на дві чотиримісні каютки. Койки поставлені в два яруси. Дуже тісно.
Ми оглядаємо судно буквально від «кіля до клотика». Особливу цікавість викликають у нас невеличке машинне приміщення та рульова рубка. Тут нам доведеться працювати з першого ж дня подорожі. Справа в тому, що з метою економії екіпаж скорочено до мінімуму, і нам треба навчитися тримати в руках штурвал, стояти на вахті, керувати машиною, одне слово — допомагати екіпажу під час переходу аж до Массауа.