Дикi банани

Ми зустріли кількох мандрівних мео. Їх легко було розпізнати по широких срібних кільцях, що їх носили всі мео. Молоді чоловіки здебільшого прикрашали себе кількома кільцями. Це, очевидно, було ознакою їхньої чоловічої гідності, так само, як у дівчат, — ознакою жіночності і їх успіхів у сердечних справах. Закоханий хлопець, якщо почуття було взаємним, дарував на пам’ять своїй коханій срібне кільце. У мео це вважалося ознакою хорошого тону. Дівчата, не соромлячись, з гордістю носили й по кілька таких кілець.

З першого ж погляду вражали обличчя мео. Приємні і непогані, вони були плоскими, з виразно монгольськими очима і носом. Це свідчило про те, що народ, мео ближчий до монголів, ніж до китайців. Такі ж риси вразили мене й тоді, коли я зустрів у китайському поїзді двох мео. В їхній поставі була приваблива щирість і простота. Вони дивилися у вічі з шляхетною гідністю людей, які на протязі тисячоліть вважали найбільшим і єдиним своїм багатством особисту свободу.

Коли мео частували їх цигарками, вони брали їх залюбки, але, мені здавалося, робили це для того, щоб не образити нас. Мео вірні друзі і союзники в’єтнамців ще з часів війни. У відношенні до іноземців, вони стримані й сповнені гідної скромності.

Там, де гори, які ми об’їжджали, розступалися, утворюючи долини, неодмінно траплялися поселення таї: у зручних місцях люди обробляли свої рисові поля, а поблизу на палях здіймалися їхні хати.

Яка релігія у таї? Охоче відповів би, та не знаю. Затиснуті з одного боку Лаосом, а з другого північнов’єтнамською Дельтою, отож поміж буддійських лаотянців і конфуціанських в’єтнамців, таї знаходилися наче в якійсь порожнечі між могутніми крилами двох азіатських центрів і релігійних осередків, якими були Індія і Китай. А втім, ні від одного, ні від другого сюди не дійшли хвилі нових вірувань. Таї й донині зберегли первісну релігію всіх східноазіатських народів — культ предків і досить примітивний анімізм. Таї — народ досить високої культури, у них завжди була непогана громадська організація. Тим більш дивно, що їх не торкнулися новітні релігійні впливи. Мабуть, неприступні гори відрізали таї від культурних течій з заходу і сходу.

В країні Сіп Сонг Чо Таї не було пагод, як у Лаосі і в Дельті. Не було також бонз, вуличних постатей у жовтих тогах, характерних для цих країв, які, щоправда, тепер зустрічаються рідше і в Дельті. Посередництво між людьми і невидимими силами здійснювали щодня батьки сімей, чаклуни, а під час важливих церемоній і свят — голови феодальних родів.

У релігійних справах Схід не знав того войовничого фанатизму, що існував на Заході. Вибачливе ставлення до інших культів тут було принципом. Навіть у відлюдних гірських місцевостях до всього, що десь-інде викликало побожну запопадливість, ставилися з поблажливою усмішкою. У таї дуже розвинена поетична жилка. Вони легко і спритно вкладали життєві факти у поетичні шати напівказок, напівмрій. Легенди для них мали таке ж значення, як і народні літописи, які вони глибоко цінували. Безтурботні філософи й охочі до незвичайного залюбки вбирали все, що їх оточувало, вводячи у сповнені пригод оповістки епічні образи, драматичні метафори і параболи.

Майже біля кожної хати таї за кільканадцять кроків стояла скромна маленька хатинка, точна мініатюрна подоба звичайної хати. Разом з палями вона була заввишки не більше як півтора метра. Спочатку я подумав, що це курник. Але то був вівтарчик, присвячений духам предків дружини господаря дому. Тільки тут жінка мала право поклонятися своїм дідам, а не в хаті, де на почесному місці стояв вівтарчик предків чоловіка. Жінки посідали в громадському житті другорядне місце, в усьому прислужували чоловікам. Маленькі розміри хатинки відповідали їхній незначній вартості на цьому світі.

А звідки палі? Чому таї завжди будували хати на палях? Може, для того, щоб уберегтися від вологи? Аж ніяк!

Давно колись Тао Кунг Тунг, вождь таї, полюючи на оленів, зустрів у гущавині молоду чаклунку, доньку короля драконів. Королі драконів славилися своїми прекрасними доньками. Вождь таї закохався у дівчину. У них народився син Тао Кінг Тінг, який згодом став знаменитим стрільцем і ставним королевичем. Замолоду хлопець частенько ходив з батьком на полювання.

Якось у лісі юнак постояв під деревом. Потім він пішов собі, а самиця мавпи гібона, Нанг Нхі, зіскочила з гілки і старанно обнюхала те місце, де стояв королевич. Від цього вона народила красеня сина, Ам Ка. Мавпи на Сході — дуже благородні і шановані істоти, і коли наступного року молодий королевич побачив мавпу Нанг Нхі з дитинкою і довідався, що це його син, він узяв маля на виховання. Ам Ка ріс добрим хлопцем і хорошим воїном. Виховуючись серед людей, люблячий син не міг забути свою матір, що жила в лісі, і тужив за нею. Він страждав від думки, що ніколи не зможе зустрітися з матір’ю, бо мавпи, як відомо, неохоче сходять на землю. Успадкувавши владу після діда і батька, Ам Ка став начальником таї і тоді вирішив зустрітися з матір’ю. Тому й побудував свою хату на палях: мати, не торкаючись землі, могла приходити до нього з верхівок дерев. Всі таї наслідували приклад улюбленого вождя і саме тому почали зводити свої житла на палях.

Таї — мешканці гірських долин і ніколи не живуть на схилах. Отож палі рятують їх від поводі. Життєва необхідність стала звичаєм, і народ дав йому зворушливе казкове пояснення, показавши цим свої поетичні почуття.

Таї дуже люблять життєві втіхи, не знають пекла, не мають чистилища. Їхні душі по смерті відлітають одразу на небо, де не володарює бог, і живуть так само, як жили на землі, тобто одні купаються в достатку, в розкошах, проводять час у блаженному неробстві, а інші мусять працювати, служити цим щасливим. І це вже навіки. А от куди потрапить душа, буде спочивати вона на трояндах чи працювати в поті чола, це залежить від земних заслуг людини. Які ж то заслуги? Річ проста, слід поводитися чесно і благородно, але передусім треба бути багатим. Хто заможніший, хто щедріше приносив духам жертви, того чекало на небі більше щастя, спокусливі розкоші, блаженство і насолоди. А оскільки частина жертв діставалася як данина феодальним панам, всі прекрасно розуміли, що той, хто найбільше догоджав панам, в першу чергу йшов до раю.

Хунг, який мав швидкий погляд орла, пильно вивчав околиці, які ми проїжджали. Він перший зауважив свіжу могилу. Кроків за сто від дороги в гущавині на пагорбі замайоріло щось кольорове. Це був біло-червоний прапор на високій щоглі. Ми зупинили машину і стежкою рушили на узгір’я. Водій поспішив у село покликати старосту. Незабаром з’явився старий таї у чорному каптані і такому ж завої на голові, що прикривав його вуха і шию начебто від злих духів.

Ми підійшли до могили. На ній було накидано стільки речей і всіляких дрібниць, що спочатку всі розгубилися. Чого там тільки не було: дві маленькі хатинки і невеличкий тин, різноколірні стрічки і дерев’яні скульптури, паперові вирізки, а на велетенській щоглі найрізноманітніше дрантя.

Старий таї ввічливо і терпеливо почав пояснювати, а Тунг перекладав його слова. У цей хаос поступово входив порядок. Кожний предмет набував якогось значення, кожна крихта — виразу, а ганчірка — незвичайної ваги. Ого, як розгулялася уява таї на цій могилі! Знову напівзачарований, я питав себе, хто ж вони, ці славетні таї, — діти чи мудреці? Напевно, і ті, й другі, а насамперед істоти, яких торкнулося буяння дивної поезії, сповненої прихованого гумору і, можливо, якоїсь затаєної великої насмішки.

Небіжчик походив із сусіднього села Пан Боонг. Він, очевидно, був досить заможним, бо з його господарства на поминки, чи то пак, пробачте, на жертву для його душі, — забили двох волів, три свині. М’ясо цих тварин з’їли. А крім того, з’їли ще двісті кілограмів рису і випили не одну сотню літрів горілки. Поки родичі, приятелі і всякі кумоньки з навколишніх сіл їли, пили й веселилися, труп кілька днів лежав у хаті, обкладений кусками срібла довкола шиї, щоб дух на тому світі міг цим сріблом покрити витрати на подорож. Чаклун, вимахуючи шаблями, які тримав у руках, закляттями полегшував відхід душі. Робив він це власне для особистого захисту, бо душа померлого відходила неохоче, а часом і скликала на допомогу інших духів, щоб пожартувати з добрими людьми.