Секретний фарватер

— Буду говорити!

І його ніби прорвало! Стенографістка не встигала записувати, тільки те й робила, що міняла гострі заточені олівці.

Навіщо йому, справді, опинатись, мучити себе? Бара вже не буде, це ясно. Обіцяну винагороду втрачено. Честь? Обов’язок? Це для нього давно пустопорожні слова. Батьківщина? Але в нього немає і не було батьківщини.

І він втомився прикидатись. Останню роль зіграно, більше йому не грати. Можна дати собі волю, послабити натягнуті нерви. Все кінчено. І в цьому є якась полегкість.

Проте чим довше говорить порушник, кваплячись, пояснюючи, уточнюючи, тим стурбованішим стає обличчя полковника, що провадить допит…

Через кілька годин він прибув з рапортом до генерала.

— Ага! — задоволено каже генерал. — Ви мали рацію. Це пов’язано з торішнім порушенням.

— Але сам він клянеться-божиться, що нічого не знає про ту першу спробу порушення.

— Крутить, як ви гадаєте?

— А навіщо йому крутити? Він дуже охочий до слова. Справа ж минула. Він нічого не приховав від нас щодо майбутнього, щодо свого напарника, якого поки що притримують в резерві на тому березі. Ви знаєте, в мене промайнула догадка: чи не маємо ми цього разу справу з двома розвідками?

— Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?

— Так.

— Цікаво!

— Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.

— Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?

— Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, — сказав він. — До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.

— Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?

— Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.

Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.

— Розповідайте далі, — вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. — Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?

— Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи — зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.

— Але він накидав на папері план?

— Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.

— Ну що ж! Основне — це план. Адже лейтенант Ластиков аквалангіст?

— Так точно. Але в мене є варіант операції.

Полковник коротко доповідає свій варіант. Кілька хвилин генерал у роздумі тарабанить пальцями по столу.

— Ризиковано, ви не думаєте? Ми ставимо Ластикова під удар.

— Я міркував над цим. Його страхуватимуть запасні аквалангісти і Ривчун. Зате ефект подвійний.

— Маю сумнів у тому, щоб цей так званий шеф зважився на нову спробу. З протилежного берега було чути шум, видно спалахи пострілів. Логічний висновок: порушника схоплено, можливо, він зізнався.

— А ми вдамося до хитрощів, товаришу генерал. Уявіть собі: до цього шефа — не уточнюю, якими шляхами, певно, обхідними — доходить вістка: порушник, коли його затримали, проковтнув отруту. До — речі, в нього була капсула з отрутою.

— Так. Далі!

— Тоді вплав прямує до острова другий порушник. Але Ластиков напоготові і…

— Згоден! — Генерал вдарив долонею по листках протоколу допиту. — Хоп, майлі!

У молоді роки він служив у Середній Азії і, за старою звичкою, любив іноді вживати місцевих висловів.

Розділ сьомий

Засідка на острові Зміїний

Командир корабля похмуро зустрів Олександра після його повернення, із застави, де було схоплено порушника, що прикинувся утопленим.

— Не щастить мені з вами, лейтенанте!

Олександр здивувався. В чому його провина?

— Та ні! Штурман ви добрий. Але комдив тільки те й робить, що забирає вас у мене. Ось тепер ідеї є до Ленінграда на додаткове тренування перед змаганнями. Уже наказ друкують.

— На тренування — зараз? То це ж безглуздо! Уся дільниця кордону напружена через нахабну спробу її — порушити, а він, лейтенант, штурман корабля, прохолоджуватиметься, хлюпатиметься в басейні під світлом рефлектора, як на кінозйомці!

— Прошу дозволу ввійти!

З-за дверей долинуло: “Так!” Комдив розмовляв по телефону, певне, з округом. Не відводячи трубки од вуха, він махнув рукою на крісло: запросив сісти.

— Ясно, товаришу генерал, — повторив комдив. — Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

— Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху — на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, — тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу:

— Виходите біля вокзалу? Вибачте!.. А ви виходите?..

Дівчина, що стояла біля виходу, покірно відступила вбік. Раптом зовсім близько Олександр побачив здивовано й радісно розширені сяючі очі.

— Ви?

— О! Це ви?

Вагон зупинився. Ззаду гукнули:

— Товаришу моряк! Не виходите, то дайте людям вийти!

Відчуваючи, як його нетерпляче штовхають в спину, Олександр несподівано нахилився до своєї колишньої сусідки по театру і, майже торкаючись губами її вуха, швиденько прошепотів:

— Побажайте мені талану!

Очі її стали зовсім круглі.

Він зіскочив з підніжки, пройшов кілька кроків і озирнувся:

Дівчина повільно хитала головою, показуючи, що нічого не розуміє. Потім невпевненим рухом піднесла руку до щоки і ледь помітно поворушила пальцями — усе-таки побажала йому талану!

В поїзді Олександр не переставав дивуватися сам собі.

Що це на нього напало? Ні з того ні з сього попросив майже незнайому дівчину: “Побажайте мені талану!”

Адже ж ніколи не був марновірний чи надто чутливий. Очі, чи що, були в неї в цю мить такі розплющені, відверто радісні? Його ніби штовхнуло під руку.

Наступного дня групу лейтенанта Ластикова в складі його самого і двох плавців, відібраних серед матросів дивізіону, було перекинуто на маяк, що стояв поруч одного з островів у затоці.

Олександр пояснив матросам завдання.

— Справа, виходить, з туманом, — глибокодумно промовив матрос Кузьома.

Другий матрос, Бугров, узявся запально міркувати яро найновіших аквалангістів, які нібито вже пересуваються за допомогою моторчика й гвинта.

— Слухай! Не забивай ти мені баки, — попросив Кузьома. — Товариш лейтенант пояснив: наш піде без моторчика. Як він пролізе з моторчиком під скелею?

— Правильно, — підтвердив Олександр. — Нащо попові гармонія, як у нього є дзвони й кадило? Але, врахуйте, усякі несподіванки можливі. Бо що це за люди? Як кажуть: один пишуть, два пам’ятаємо.

— Хитрують?

— Ще й як хитрують!

Встановили нічну вахту. Вдень острів, як і раніше, був безлюдний, тільки його ретельно роздивлялися в бінокль, а ввечері туди привозили Олександра.