Секретний фарватер

Одне за одним темніють вікна.

Тривожна група спить в одязі й чоботях, щоб не баритися з одяганням, коли пролунає телефонний виклик з кордону.

Ось і день минув. Що принесе ніч? З цією думкою засинають на заставі…

Мрець, якого так довго шукали, виплив саме в цю ніч.

Він виплив метрів за сто від нашого берега, напроти бухточки, затіненої крислатими деревами, де очерет густіший, ніж в інших місцях.

Помітили утопленика не відразу — він дуже довго погойдувався посередині плеса, ніби вагався.

Ніч — місячна, але небо геть заслане хмарами. Світло якесь розсіяне, мінливе, тьмяно-журливе.

Прикордонний наряд повільно проходить берегом, ховаючись за кущами.

Щоб прогнати почуття туги, наймолодший прикордонник починає стиха розмову:

— Тут старший лейтенант недавно рибу вудив. На спінінг. Однак не пішла. Всі нерви з нього витягла. Вигравала, вигравала, так і зникла.

— Тихше ти! — зупиняє старший. — Поглядай!

На плесі виграє велика риба; може, та сама, що “всі нерви витягла”. Блискотить плавець. Лунає характерний плескіт хвостом по воді. Знову тьмяно блиснув плавець. Що це? Невже не плавець — рука?!

Прикордонники не змовляючись разом присіли. Із-за кущів, не зводячи погляду, стежать за дивовижною рибою.

Усе-таки, мабуть, не риба. Швидше пеньок з короткими коренями. Підмило його весною під час льодоплаву і ось тепер носить, як неприкаяну душу.

Погойдуючись з боку на бік, пеньок неквапливо перетнув затоку.

Біля пасма підводного каміння, окресленого брижами, треба б цьому пенькові зупинитися. Течія завихрюється тут. Над камінням постійно кружляють тріски, гілки, пасма водоростей. Але він не затримався — пливе далі.

Напружений шепіт у кущах:

— Людина?!

— Замовкни ти!

“Пеньок” усе наближається до нашого берега.

Зараз підпливе, випростається, “перекинеться” в людину. Потім людина згорбиться, “перекинеться” в звіра і рачки, взута у ведмежі чи собачі кігті, щосили побіжить до лісу.

“По-старому, однак, працюють”, — хоче сказати молодший прикордонник, але йому перехоплює подих.

Ні! Це не людина, що перекинулася в пеньок. Це мрець! Він пливе на спині, відкинувши голову. В затіненому місячному світлі, що пробивається немовби крізь штори, обличчя видно неясно. Але проступає нежива білість, жахаюче, зловісне окостеніння вилиць, носа, підборіддя.

Мрець пливе горілиць, трохи погойдуючись, як на катафалку. Чоло йому перетинає вузька темна смужка, чи то рана, що запеклася, чи водорость.

Прикордонники чекають, анітелень, ніби приросли до землі.

Тривожно бурмочучи, хвиля підносить мерця все ближче.

Зарипів пісок. Хвиля пронесла труп ще трохи. Ноги лишились у воді, тулуб уже на березі. Мрець лежить так близько, що можна дотягтись до нього стволом автомата.

Тримаючи палець, як і раніше, на спусковому гачку, молодший прикордонник вдивляється у відкинуте назад обличчя. Воно страшне. Біле і непорушне. Одне око витекло, друге відсвічує, ніби крапля роси.

Прикордонники ждуть. Неабияке терпіння треба виховати в собі прикордонникам!

Минає ще хвилин п’ять… Молодший, мабуть, повірив би мертвотній нерухомості і вийшов би із-за кущів. Ллє старший досвідченіший. Що це блиснуло тоді над водою? Рука?

Утопленик поворухнувся.

Ні! Його гойднула хвиля. Вона повільно перевертає труп на бік, кладе на живіт. Однак хвиля ж зовсім маленька!..

Прикордонники ждуть.

Дуже моторошно спостерігати, як оживає мрець.

Повільно-повільно піднімав голову. Сперся на лікті. Завмер у позі сфінкса.

Це поза чекання й готовності. Найменший підозрілий шелест на березі — і облудний мрець підхопиться, майне вугрем. Два—три сильних змахи, і він опиниться в безпеці на середині плеса…

Але навколо тихо.

“Тече ритмічна тиша”, — це, здається, із Кіплінга?

Так, зрештою, і має бути. “Маскування під мертвого”. Добре придумано! У шефа, треба віддати належне, світла голова. Правда, він причепливий, зарозумілий, з підлеглими поводиться гірше, ніж поводився б із батраками, зате витівник, хитрий, спритний — справжнісінький тобі диявол!

Вичікуючи, людина лежить до половини у воді, ніби підвішена в місячному світлі.

Монотонно поскрипує сосна: рип-рип… рип-рип…

Спочатку план був інший, громіздкий. Але, на щастя, допомогла ця загибель під час катання на човнах.

Шеф і його “наймити” спостерігали катастрофу з сінника.

Човен перекинувся в ту мить, коли спортсмен, що сидів на рулі, лягав на інший галс. Вітрило, що впало, одразу накрило обох — і хлопця, і дівчину.

Натовп сипонув на місце загибелі. Шеф міцно вилаявся.

— Зчинять гармидер! — пояснив він. — Почнуть пошуки, похоронне виття, плач, те та се. Не менше п’ять—шість днів затримки.

Він мав рацію. Пошуки утоплеників затяглися. Із міста наїхало багато народу: чиновники, поліцаї, рідні, байдикуваті роззяви. На березі завжди товпились люди.

Шефові уривався терпець.

— Ну що за дурні ці утопленики! — казав він. — Де їм надало потонути? Перед самим російським постом для спостереження, і якраз тепер, коли ми тут!

“Наймит” старший погоджувався з начальством. Чекання завжди вимотує нерви.

Другий “наймит” зарозуміло мовчав, палив і спльовував убік.

Це дратувало його напарника.

Познайомились вони уже тут і з першого ж погляду безпідставно зненавиділи один одного.

Безпідставно? Мабуть, ні. Сума винагороди дуже велика, а шеф поки що тільки приглядається до своїх помічників. Хто з них піде на завдання, а хто лишиться в резерві? “Наймити” вбачають один в одному конкурента.

Другий “наймит” — німець. Обличчя в нього вузьке, зле, загострене, як сокира. А очі темні, без блиску, ніби наскрізь з’їдені іржею. Років йому не більше тридцяти, але волосся на голові і брови зовсім білі. Рання сивина, чи що, а може, він альбінос?

Перший “наймит” трохи старший. На питання про національну приналежність відповідає неохоче. Всяке бувало… Іншим разом — особливо з похмілля — довго, з зусиллям пригадує, хто ж він сьогодні: грек, турок, араб?

Проте десь на дні пам’яті зберігається розпливчато-тьмяне видіння: острів Мальта, нетрі Ла-Валлети. Там він народився. Але це було дуже давно, близько сорока років тому. Строкатим калейдоскопом закрутилося життя. І сорокалітній вік — майже межа в його професії.

Швидше б вирвати цю винагороду! Одійти геть, придбати бар, доживати вік спокійно. Але завдання, напевне, перехопить альбінос. Він молодший.

І тут, як усюди, безробітні відштовхують один одного ліктями. Молоді, зрозуміло, встигають раніше від літніх.

Злі, як осінні мухи, бродять по хутору “наймити”, виконуючи про людське око дріб’язкову роботу. Так і чекай, спалахне суперечка між ними. Шеф запобігає їй коротким “брек”. [48]

На третій день він з біноклем забирається на сінник. Там є вузенький отвір під дахом, на зразок амбразури. Крізь нього годинами роздивляється на протилежний, російський берег. І шкірить зуби при цьому. Ого! Маленьких дітей лякати б такою посмішкою!

Уранці він повідомляє “наймитам” свій план.

Альбінос вийняв трубку з рота:

— Придумано добре. А хто піде?

— Він.

— Чому не я?

Шеф нахмурився.

— Я вирішую!

Потім усе ж таки зволив пояснити:

— Він уже ходив на зв’язок із цим Цвішеном, бував на борту його човна. У Басрі, в сорок першому, — так, здається?

— Так.

Альбінос несподівано зареготав:

— Ви маєте рацію, як завжди. Старий краще за мене зіграє роль небіжчика.

Мальтієць образився:

— Я ненабагато від тебе старший, зубоскале! А втім, з твоєю похмурою, заціпенілою пикою не треба і маски, щоб…

— Брек, брек! Вам ще згодиться злість. Звичайно, ви зіграєте краще. Це ж не перша ваша роль, правда?