"Грант" викликаe Москву

— А загс же, мабуть, евакуювався…

— Штампик у паспорті поставити якнайпростіше. Зроблять це тут, в управлінні. Я вже говорив…

— Ви в ній упевнені?

— Як у собі, товаришу майор. Треба тільки з міськкомом партії домовитись, щоб потім комсомольці її не викликали. Так що ви вже повірте, товаришу майор, у нас з нею все тільки для справи.

— Про себе їй розказували?

— Та що ви, товаришу майор? Тут у нас з нею однакові труднощі. Розумієте, вона вербує мене в комсомольське підпілля. І я, так би мовити, піддаюсь потрошку. А поки дійде до діла, я з нею німецьку мову вдосконалюю.

— Яке в неї житло?

— Була одна кімната в маленькому будиночку. Сусід евакуювався, і тепер зовсім окремий будинок. Навіть садочок свій. А головне, товаришу майор, щоб ви повірили, що у всьому цьому немає нічого, крім нашої святої справи. Ні-чо-го!..

Федорчук дедалі більше подобався Шрагіну.

— Розкажіть мені коротко свою біографію, — попросив він.

— З робітничої сім’ї. Три роки білим світом нудив, усе до душі роботу шукав, — охоче почав розповідати Федорчук. — А тут армія. Опинився в саперах. Тому мені тепер і вибухівку довірили. Вернувся додому, почав працювати в міліції. Між іншим, ще в армії захопився важкою атлетикою, навіть розрядником став. Дома мене зразу в спортивне товариство «Динамо». Потрапив на динамівське змагання в Ленінград, зайняв друге місце, і мене призначили в спецшколу інструктором з фізкультури. Згодом придивився, подав заяву, щоб узяли курсантом. От і вся моя біографія…

Шрагін попросив Федорчука схарактеризувати учасників групи.

— Це заняття не для мене, я до людей дуже довірливий.

— Це небезпечно.

— Згоден, я ще до війни дійшов такого висновку. Що сказати про людей групи? Всі ми на один лад, разом учились. Ну, а якщо по-людському, то найбільше мені до душі Харченко.

— Чому? — спитав Шрагін.

— Та по всьому, — коротко відповів Федорчук і, побачивши, що Шрагін чекає докладнішої відповіді, додав: — Безвідмовний, роботу любить усяку, я ще в школі помітив. Знаєте, є такі люди: пошли їх у пекло печі топити, вони й слова не скажуть, поїдуть у те пекло і топитимуть ті печі. Як робота то робота… Ми й тут тримаємося з ним купи, якщо можна, врахуйте це на майбутнє…

Новим співрозмовником Шрагіна був худорлявий, нервовий хлопець. Він увійшов моряцькою ходою перевальцем, але зразу ж спохватився і пішов рівніше.

— Прибув для розмови, — сказав він жваво і почервонів. Було видно, що він намагається триматися незалежно, і в той же час суто по-хлопчачому боїться справити погане враження.

— Моє прізвище Димко… Сергій Димко… Сергій Миколайович Димко… Це якщо повністю, — говорив він швидко і плутано, прямо дивлячись на Шрагіна, ніби бажаючи знати вже зараз, яке враження справив. Але оскільки Шрагін вичікувально мовчав, хлопець вів далі: — Почав я життя безпритульним… Сиротою лишився. Ну, звичайно, дитбудинок, навчання… Початкове, так би мовити. Там же вступив до комсомолу. За путівкою комсомолу будував Московське метро. Не я один, звичайно, будував. Звідти послали в спецшколу. Вчився нічого. Бувало, звичайно, і зривався. Але коли зайшла мова про створення нашої групи, я визвався першим, вірніше, одним з перших.

— Ви уявляєте собі, чим ми займатимемось?

— Звичайно, уявляю, — впевнено відповів Димко і зараз же виправив себе: — В загальних рисах, звичайно.

— А до чого у вас більше лежить душа?

— Як до чого? — зніяковів Димко.

— До диверсії, розвідки, пропаганди?

— Що накажете, те й робитиму, — випалив Димко, явно уникаючи розмови про майбутню роботу.

«Хлопець ти хороший, — думав про нього Шрагін. — Але навіщо тебе вирішили зробити розвідником, ніхто не знає, а ти сам — тим більше».

— Це моя біда, я не вмію зразу справити хороше враження, — засмучено сказав Димко, ніби розгадавши думки Шрагіна. — І знаєте, це почалося ще в дитбудинку. Але повірте, завжди з часом з’ясовувалось, що я не такий уже й поганий, слово честі. А може, ця моя властивість якось пригодиться? — з надією спитав він.

— Нічого, не боги горшки ліплять. Працюватимемо, — сказав Шрагін.

Очі в Димка радісно спалахнули, і Шрагін подумав, що він зараз скаже щось пишномовне, непотрібне, але Димко промовчав…

Юнак, що прийшов після Димка, був небалакучий, кожне слово доводилось витягати кліщами.

— Ястребов Олексій Васильович, — відрекомендувався він, а потім на всі запитання відповідав лише: «так», «ні», «не знаю». В нього було відкрите, простацьке обличчя, і тільки ясно-сірі очі, якими він втупився у Шрагіна, приховували в собі поки що незбагненну силу характеру. Шрагін терпіти не міг балакучих людей, але, стикаючись з людьми мовчазними, завжди намагався розгадати, чим викликана замкнутість. Далеко не завжди це виявляє характер людини. Зараз він обережно випитував Ястребова про його життя, навчання в спецшколі, про взаємини з товаришами по групі і, чуючи односкладні відповіді, бачив, що не життя зробило цього хлопця таким стриманим. Його біографія була прямою і чистою, як погляд його ясно-сірих очей. Значить, справа в характері, а такий характер для розвідника — найцінніша якість.

Шрагін спитав, чи любить він свою чекістську роботу.

— На цю роботу, товаришу майор, без любові навряд чи так просто підеш, — переконано і з хорошою злістю відповів Ястребов.

— А ви що ж, отак зразу цю роботу й полюбили?

— Мій батько — український більшовик, — сказав він нарешті. — Його на очах у матері німці вбили… У вісімнадцятому. Мені тоді й трьох років не було…

Потім прийшов Семен Ковальов. Він був вище середнього зросту, широкий у плечах, але трохи сутулий і через те здавався незграбним. Юнак уже встиг позбутися казенного одягу, на ньому були різномасті піджак і штани, заправлені в гумові рибацькі чоботи з відкоченими халявами. Все це сиділо на ньому до ладу й природно, просто заглянула сюди людина, йдучи на рибалку…

— Вигляд у вас чудовий, — похвалив його Шрагін.

— Наморочився з цим. Уперше, знаєте, на базарі вдавав з себе міняйла. Проте спецівочка вийшла ніби нічого.

Шрагін попросив його розказати про себе.

— Із селян я, з потомствених теслярів, — говорив він, м’яко окаючи. — Мені б будинки зводити, а не це… — він підморгнув. — Та коли вже обізвався грибом, лізь у кошіль. Так що давайте завдання — виконаю все, що буде мені під силу. А коли треба, то й над силу…

— Що вам більше з руки? — спитав Шрагін.

— Що-небудь таке, товаришу майор, щоб німця бити здаля і в розмову з ним не вступати, — спокійно і не кваплячись відповів Ковальов. — Балакати з ним, мабуть, не зможу. І не через те, що мови не знаю. Просто витримки не вистачить. А от, наприклад, скинути під укіс поїзд — це я готовий. І якщо їх там хоч з півсотні загине, тоді й самому вмерти буде не шкода.

— Ну що ж, влаштовуйтеся на залізниці. Тільки гинути не треба, і міняти вас на півсотні фашистів не вигідно.

— Я й не поспішаю. Я хотів тільки, щоб ви знали: перед смертю не зраджу, — просто сказав Ковальов.

— Дем’янов Іван Спиридонович, — густим басом відрекомендувався ще один учасник групи, акуратний, підтягнутий чоловік, на якому навіть недоладний казенний одяг виглядав добре і не впадав у очі. Він був старший від усіх, з ким уже розмовляв Шрагін, і в ньому зразу ж проявлялась військова струнка. А через кілька хвилин Шрагін уже знав, що перед ним товариш з досвідом чекістської роботи, добре уявляє, що робитиме група. Шрагін навіть подумав, що треба мати його на увазі, як свого наступника на випадок біди. Шрагін спитав Дем’янова, чому він в такому віці опинився випускником спецшколи.

— Скільки разів я це пояснював людям! — стримано усміхнувся Дем’янов. — Я вже шість років працював в органах і на сьомий вирішив, що коли не підучусь, то краще мені в шофери йти. Повірте, п’ять рапортів написав, догану мав за спробу ухилятися від роботи, а все-таки прорвався. І не шкодую…

Останнім співрозмовником Шрагіна був Єгор Васильович Назаров. Він народився і виріс в робітничій сім’ї на березі Волги, а схожий був на жителя півдня: смагляве обличчя, чорні, як вугілля, чуб і очі. Некваплива, рязанська мова з усякими саморобними примовками. І весь він був такий же неквапливий, скупий на рухи.