"Грант" викликаe Москву

— Чув, звичайно, — відповів Шрагін. — Прокладка будівельного кабельного господарства — традиційна біда.

Очі Сапарова засміялись.

— Загалом традиційне коротке замикання. Так? — Він подав Шрагіну щось схоже на велику викрутку з гумовою ручкою і, трохи підвівшись, схилився над столом, разом із Шрагіним розглядаючи залізце. Потім уважно подивився на Шрагіна. — Оцю штуку витягли з кабеля, з її допомогою зроблено коротке замикання, те саме, традиційне. Бачте, як від дуги оплив і деформувався метал? А до вжитку кінець цієї штуки був, очевидно, гострий, як у шила. Адже інакше його й не ввіткнути. Правильно?

— Правильно, — мовив Шрагін, все ще розглядаючи знахідку. — І ручка як здорово заізольована — колоти безпечно. Але хто ж це міг зробити?

— Хто це зробив? Оце, товаришу Шрагін, нам з вами й треба з’ясувати. І якомога скоріше…

Отак, непомітно для себе, Шрагін став чекістом. Два роки він працював у Ленінграді поруч з Сапаровим, навчаючись у нього. Потім його перевели в Москву, і там поряд з ним теж були досвідчені бойові товариші. Але ніхто ніколи не вчив його, як працювати, як поводитись у рідному своєму радянському місті, яке захопили вороги. Йому ще ніколи не було так важко, як тепер. Але він пам’ятав, як Сапаров сказав йому якось: чекіст повинен бути чесний, проте не честолюбний, а головне, він мусить так любити свою роботу, що чим вона важча, тим він щасливіший.

Розділ 6

Шрагін стояв на вулиці, якою густо рухались німецькі війська. Вони їхали через місто весь день, було таке враження, що місто їх зовсім не цікавить і вони поспішають кудись далі. Всю першу половину дня їхали щільно — піхота на машинах, тягачі з гарматами на причтах, мотоциклісти. Піших солдатів не було. Години до третьої у потоці військ почали утворюватись просвіти. На головних вулицях уже стояли грузовики і легкові машини, біля яких товпилися солдати й офіцери. Щоб не накликати гріха, зіваки розійшлися по домівках. Але один високий літній чоловік у хорошому світло-сірому костюмі і білому солом’яному брилі все ще стояв біля вітрини аптеки. Шрагін уже давно дивився на нього і намагався вгадати, що це за людина з таким абсолютно байдужим виразом спостерігає рух ворожих військ.

Вдалині повільно їхала вантажна машина з відкритими бортами. Рядом з нею йшли солдати. У машині поруч з шофером сидів офіцер. На кожному перехресті машина зупинялась, солдати брали з машини і прикріплювали до стовпів вказівні знаки — стріли з нарисованими під ними емблемами військових частин. Одна емблема нагадувала зігнутого вовка з настовбурченою шерстю, друга — схожа на лебедя з розгорнутими крилами, третя — на левову голову. Шрагін стежив за роботою німців і запам’ятовував емблеми — його робота вже почалась.

— Оце порядок! Здоровенна сила і порядок! — раптом почув він позад себе тихий голос.

Шрагін оглянувся. Це був літній чоловік у сірому костюмі.

— Так, порядку в них треба повчитись, — підтакнув йому Шрагін.

— А як вони йшли! — тихо вигукнув чоловік. — Куди там нашим? Ідуть без оркестру, без вигуків, без гасел, а бачиш — здоровенна сила пре. Ви згодні?

— Ви маєте рацію, звичайно, хоч як не важко це визнати, — немов задумливо сказав Шрагін, дивлячись на низку легкових машин, що проїздили повз них.

— Начальство прибуло, — шанобливо мовив чоловік, проводжаючи поглядом машини. — І де він, я вас питаю, бандитський грабунок? Де вбивства жінок і дітей? Я з самого початку не вірив у це. — Чоловік замовк, неначе враз перелякався, уважно подивився на Шрагіна, а потім говорив далі: — Ви не подумайте тільки, що я якийсь… — сказав він тихо. — Я просто людина поза політикою. Я всього-на-всього кравець. Дивлюся на події тверезо і бачу: німець є німець.

Шрагіну дуже хотілося сказати цьому кравцеві, що з таких, як він, виростають зрадники. Але замість цього він зітхнув:

— Але що тепер ми робитимемо — не знаю.

— А чого нам думати, хай вони думають! — безтурботно сказав кравець. — Взяли панове місто, будь ласка, налагодь-те в ньому життя. А я як шив чоловічий одяг, так і шитиму, найголовніше — дістати в німців викройки, які в них у моді. — Він помовчав і спитав: — А чого ж ви залишались, якщо не знали, що робитимете?

— Отак вийшло. Збирався з заводом, а всі поїхали без мене.

— Це в нас цілком можлива річ, — ущипливо зауважив кравець. — Загалом все є як є, і треба йти обідати. Бувайте здорові,— він торкнувся пальцями до крисів бриля, вклонився і повільно пішов вулицею…

В цей же час Марія Степанівна Любченко, лікар місцевої лікарні для хворих на туберкульоз, дивилася на ту саму вулицю з вікна своєї квартири. Вона стояла в глибині кімнати, щоб її не побачили. Кожного разу, коли від техніки, що рухалася вулицею, бряжчали шибки, вона здригалась. їй було страшно. Місяць тому, коли у міськкомі партії сказали, що треба залишитись для підпільної роботи, вона заявила прямо:

— Я боюсь.

— Нічого страшного, Маріє Степанівно, — сказав їй працівник міськкому. — З автоматом і гранатою вам орудувати не доведеться. До ваших послуг підпільники вдадуться тільки в крайньому разі, якщо раптом потрібно буде кого-небудь сховати в лікарні.

— Але в лікарні кожен знає, що я член партії, мене викажуть, — жахнулась Любченко.

— По-перше, ви в партії без року тиждень, — швидко роздратовуючись, заперечив працівник міськкому. — По-друге, нам відомо, що в лікарні про вас ходили плітки, ніби ви пішли в партію тільки для того, щоб стати головним лікарем. Чому б вам цю думку тепер не підтримати? І як доказ — ви залишилися в місті. Нарешті, Маріє Степанівно, хіба ви, вступаючи в партію, не писали в своїй заяві, що готові виконати будь-яке завдання?

Любченко відчувала, що її боязкість цей чоловік до уваги не візьме, а інших аргументів у неї немає. І тоді вона подумала: «Мабуть, німці продержаться в місті недовго, так що мої послуги, може, нікому й не придадуться, а те, що я тут залишусь, потім мені зарахується». І вона дала згоду.

Але тепер, спостерігаючи крізь вікно за рухом німецьких військ, Марія Степанівна гірко за цим жалкувала. Коли б навіть вона залишилась, але просто як лікар, який не зміг кинути своїх хворих, їй зараз не було б так страшно. Лякала думка, що вона не зможе виконати доручене їй таємне завдання і що про це таємне можуть довідатися німці… Страшно навіть подумати, що тоді буде.

Забряжчало вікно — Марія Степанівна здригнулась…

У цей же час Павло Харченко, в недоладному своєму казенно-чепурному одягу, стояв у зарослому акаціями дворику і в щілину паркана дивився на гітлерівські війська.

Він скреготів зубами з досади — все в нього вийшло так безглуздо і по-дурному…

Якийсь майор, що удавав з себе поінформованого, сказав йому вчора, що німців зупинили за тридцять кілометрів од міста. І Харченко вирішив сьогодні зранку спокійно підшукати собі просту одежу, а потім житло. Він пішов на базар, але там було пусто. Повертався він завулками і раптом, коли до головної вулиці лишалось кроків сто, не більше, побачив німецькі військові машини. Не роздумуючи, Павло вскочив у перший стрічний двір і ось уже четверту годину стояв тут, не знаючи, яких заходів вжити. Страху не відчував, він просто не знав, що робити, і карав себе: він не мав права вірити цьому майору.

Коли почало смеркати, Харченко підійшов до будиночка, аж під саму покрівлю обплетеного виноградником. В цю мить вийшов з будиночка високий сухорлявий старик. Він став, підвів обличчя догори і прислухався. Вітерець ворушив його здиблений сивий чуб. Потім дідусь попрямував до хвіртки і виглянув на вулицю.

— Дмитре, вернись зараз же! — почувся з будиночка жіночий голос.

Старик причинив хвіртку, закрив на засув і, човгаючи ногами, пішов до будинку.

— Здрастуйте, — тихо промовив Харченко, коли старик порівнявся з ним.

Той зупинився, спокійно вдивляючись у присмерковий садок. Харченко вийшов на стежку. Господар глянув на нього без будь-якого здивування й переляку.