Корабельна катастрофа

Я був дуже розчарований, почувши, що він зовсім чужий моїй юній леді; ще хвилину тому прагнучи знайомства, я тепер ладен був піти геть. Та водночас щось в очах незнайомця вабило мене.

— Мене звати, — сказав я, — Лауден Додд. Я приїхав з Маскегону вчитися ліплення.

— Ліплення? — перепитав він так, наче щойно відкрив це слово. — А мене звати Джемс Пінкертон. Дуже радий нагоді познайомитися з вами.

— Пінкертон? — і собі здивувався я. — Чи не той самий Пінкертон — Трощитель Стільців?

Він підтвердив мій здогад задоволеним хлоп'ячим сміхом; та й справді — будь-хто з мешканців Латинського кварталу міг би пишатися таким прізвиськом.

Щоб пояснити, звідки взялося це прізвисько, мені доведеться заглибитись в історію звичаїв нашого дев'ятнадцятого століття — такий відступ вельми цікавий і сам по собі. В деяких художніх студіях досить по-варварськи й непристойно насміхалися з новачків. Але дві події, що стались одна за одною, сприяли пом'якшенню диких звичаїв, і, як це часто буває, завдяки тому, що в хід були пущені саме варварські способи. Перша подія трапилась тоді, коли поміж нас з'явився новачок із Вірменії. Він був невисокий на зріст, на голові носив феску, а в кишені (чого ніхто не помітив) — кинджал. Жарти почалися, як звичайно, але — певно через ту феску — завзятіше. Він терпів їх мовчки, а це ще більше під'юджувало насмішників-студентів. Та коли хтось із них дозволив собі справді непростиму брутальність, новачок вихопив кинджала і встромив кривдникові в бік. Радий повідомити, що тому джентльменові довелось пролежати кілька місяців у ліжку.

Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: «Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!» Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти — англійці й американці — схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров'ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому — палкий патріот; саме його пізніше на виставі «L'Oncle Sam» [35]доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: «О моя вітчизно, моя вітчизно!» А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніший з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, «свідомо оголеної натури». Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.

Легко уявити, скільки розмов викликала ця подія в Латинському кварталі і як я радів зустрічі з моїм славетним співвітчизником. Того ж ранку я мав нагоду особисто познайомитись з його донкіхотськими нахилами. Коли ми проминали майстерню одного молодого французького художника, чиї картини я давно вже обіцяв подивитись, я запросив Пінкертона (як це заведено в Латинському кварталі) зайти до нього разом зі мною. В ті часи серед моїх товаришів траплялися вельми неприємні особи. Паризькі художники-майстри завжди викликали в мене захоплення й повагу; що ж до студентської маси, то чимало початківців майже не мали хисту до живопису, і я не раз дивувався, звідки беруться справжні майстри і куди діваються студенти-нездари. Схожа таємниця огортає й середні ланки медичної освіти і, мабуть, не раз спантеличувала й неспостережливих людей. В усякому разі, той суб'єкт, до якого я завів Пінкертона, був один з наймерзенніших п'яниць кварталу. Він запропонував нам помилуватись велетенським зображенням святого Стефана; мученик борсався в калюжі крові на дні висохлої водойми, а натовп іудеїв у жовтих, зелених та блакитних шатах кидав в нього, — зважаючи на зображення, — здобними булками. Поки ми озирали це творіння, господар майстерні пригощав нас оповіддю про епізод із власної біографії, який саме тоді був у нього на язиці і в якому, на його думку, він грав досить героїчну роль. Я належу до тих американців-космополітів, які сприймають світ (і на батьківщині, й за кордоном) таким, який він є, і вважають за краще лишатися глядачами; та навіть я слухав ту історію, майже не приховуючи огиди. Зненацька я відчув, що мене розпачливо смикають за рукав.

— І він каже, що спустив її сходами? — уточнив Пінкертон, зблідлий, як святий Стефан [36].

— Так, — відповів я. — Свою натурницю, яка йому набридла. А потім кидав у неї камінням. Мабуть, саме це підказало йому сюжет картини. Та він навів дуже непереконливе виправдання: вона годилася йому в матері.

Пінкертон чи то застогнав, чи то схлипнув.

— Скажіть йому, — мовив він, задихаючись, — бо я не розмовляю французькою, хоч дещо розумію… Скажіть йому, що я зараз прокомпостую йому голову.

— Прошу вас, стримайтесь! — вихопилось у мене. — У них тут свої порядки!

І я спробував вивести Пінкертона з майстерні.

— Ні, спершу скажіть, щоб ми про нього думаємо, — заперечив він. — Врешті, я сам скажу, щоб про нього думає чесний американець.

— Краще це зроблю я, — заперечив я, виштовхуючи Пінкертона за двері.

— Que ce qui a? [37]— спитав студент.

— Monsieur se sent mal au coeur d'avoir trop regarder votre croute [38], — відповів я, намагаючись не втратити гідності, і подався вслід за Пінкертоном.

— Що ви йому сказали? — спитав той.

— Єдине, що могло його вколоти, — відповів я.

Після тієї сцени, після безцеремонності, з якою я виштовхав мого нового знайомого за двері, після того, як сам вислизнув слідом за ним, мені лишалося запросити його пообідати зі мною. Я забув назву ресторану, куди я завів його; пам'ятаю лише, що ресторан був десь побіля Люксембурзького палацу; через хвилину ми вже сиділи за столом один проти одного і, за звичаєм юності, викопували з свого минулого характерні події, як це роблять тер'єри, полюючи на кроликів.

Батьки Пінкертона поїхали з доброї старої Англії, де, як я зрозумів, він і народився, але він про це не сказав. Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам — себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі, — а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.

— Він був чудовою людиною! — мовив Пінкертон. — Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.

Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.

— Таке життя було мені до душі, містере Додд! — вів далі Пінкертон. — Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам'ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.

Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому, — гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи «Началами» Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам'яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов'язковим для кожного справжнього американця. Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші — такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. «Щоб створити наш національний тип! — гаряче заявив Пінкертон. — Це наш загальний обов'язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому — єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?»