Корабельна катастрофа

— Ну гаразд. В скульптурі першорядну роль грає маса. Адже вона, врешті, є різновидом архітектури, — почав я і прочитав справжню лекцію про цей вид мистецтва, беручи за ілюстрацію свій власний шедевр, — лекцію, яку я, з вашого дозволу (чи й без нього) випущу цілком і повністю. Пінкертон виявив надзвичайну зацікавленість, ставив питання, що виказували і неосвіченість, і практичну проникливість; водночас він безперестану нотував у записнику. Те, що мої висловлювання записувались, наче лекція відомого професора, надихало мене; а що я жодного разу не мав іще справи з пресою, то навіть не підозрював, що записуються вони геть спотвореними. З тієї ж причини (хоч американцеві це може здатися неймовірним) мені й на думку не спало, що вони будуть щедро приправлені дешевенькими плітками, а я сам і мої твори будуть перетворені на фарш, аби задовольнити смаки читачів якоїсь недільної газети.

Я замовк, коли вечірні сутінки вже вкутали «Генія». Але розлучився я з новим другом лише після того, як ми домовились зустрітися наступного дня.

Мій співвітчизник сподобався мені відразу, і потім він так само цікавив, розважав і чарував мене. Я не буду розповідати про його вади, і не лише тому, що ті вади постали з його виховання, і неважко зрозуміти, що він леліяв і поглиблював їх, маючи за чесноти. Але не можу заперечити, що був він вельми неспокійним другом, і мої хвилювання почались незабаром.

Десь через два тижні після нашої першої зустрічі я відкрив таємницю записника. Мій люб'язний Пінкертон, як виявилось, надсилав кореспонденції до однієї з газет американського Заходу і черговий допис присвятив моїй особі. Я сказав, що він не мав права це робити, не спитавши мого дозволу.

— О, я так і знав! — вигукнув Пінкертон. — Я так і думав, що ви не зрозуміли, в чому справа, але мені все не вірилось — адже який це був би успіх!

— Друже мій, ви мали обов'язково попередити мене! — заперечив я.

— Звісно, так заведено, але ж ми друзі, і я затіяв усе для того, щоб прислужитися вам. Я хотів зробити сюрприз; я хотів, аби ви, як лорд Байрон, одного чудового ранку прокинулись і довідалися, що про вас пишуть усі газети! Погодьтесь, що такий задум — цілком природний. Адже пощо похвалятися ще не зробленою послугою…

— О боже мій! Та звідки ви взяли, що це для мене послуга?! — вигукнув я.

Він засмутився.

— Ви вважаєте, що я дозволив собі надмірну вільність, — сказав він. — Тепер усе ясно. Краще б уже я обрубав собі руки! Я забрав би допис назад, але тепер уже пізно. Либонь, він уже друкується. А я ж писав його з такою гордістю і втіхою!

Тепер я думав лише про те, як утішити його.

— Ну, не варто корити себе, — сказав я. — Розумію, що ви хотіли зробити мені приємність, тож, я певен, допис ваш досить тактовний і кваліфікований. Тому не сумнівайтесь! — зрадів Пінкертон. — і яка газета! Бездоганна, блискуча, першокласна — «Сандіеральд» у місті Сент-Джо! Цю серію кореспонденцій придумав я сам: зайшов до редактора, виклав свій задум. Редактора заполонила новизна ідеї, і я вийшов з кабінету з угодою в кишені. Свою першу паризьку кореспонденцію я написав того ж вечора, ще в Сент-Джо. Редактор лише поглянув на заголовок і мовив: «Саме ви нам потрібні!» Цей опис літературного жанру, в якому я мав уперше фігурувати, мене анітрохи не заспокоїв, але я промовчав і став терпляче очікувати. І якось мені прислали газету, на якій стояло: «З привітом від Д. П.» Не без страху розгорнувши її, між звітом про змагання з боротьби та гумористичним дописом про манікюр (подумати тільки — що смішне можна написати про манікюр?!) я знайшов півтори колонки, що увічнювали мою особу і мою бідолашну статую. Як і редактор, що колись узяв до рук першу Пінкертонову кореспонденцію, я лише кинув погляд на заголовок і відчув дещо більше, аніж задоволення.

В тексті під заголовком мені впали в око вбивчі вислови: «дещо тілиста фігура», «ясна інтелектуальна усмішка», «геній, який не усвідомлює власної геніальності»… «Скажіть, містере Додд, — провадив репортер, — а що ви думаєте про власне американський скульптурний стиль?» Так, це питання мені ставили, і на це питання я — ох! — таки відповів; далі й наводилась відповідь або, точніше, якесь химерне кришиво з моєї відповіді, що виставляло мене на вселюдську ганьбу. Я дякував богові, що мої товариші, студенти-французи, не знають англійської мови, та коли я згадав про англійців — про Майнера, приміром, про братів Стеннісів, — то ладен був побити Пінкертона.

Щоб менше думати (коли це взагалі можливо) про неждане лихо, я розкрив батькового листа, який прийшов одночасно. У конверт була вкладена газетна вирізка, і мені в око знову впали вислови: син мільйонера Додда», дещо тілиста фігура» і все інше ганебне безглуздя. Мене зацікавило, що ж подумав про все це батько, і я почав читати листа: Дорогий мій хлопчику, надсилаю тобі вирізку з досить поважної газети, що видається у Сент-Джозефі. я дуже зрадів, прочитавши цей допис: нарешті ти починаєш вибиватися в перші ряди, і я не можу не дякувати богові, усвідомлюючи, що небагатьом юнакам твого віку випадало зайняти майже дві газетні колонки. О, якби твоя мати стояла зараз поруч, читаючи допис через моє плече! Та будемо тішитись надією, що вона поділяє мою радість на небесах. Звісно, я послав газету твоєму дядькові й дідусеві в Едінбург, тож цю вирізку можеш зберегти собі на пам'ять. Цей Джім Пінкертон, мабуть, дуже корисний знайомий і, безперечно, дуже талановитий; а бути в товариських стосунках з журналістами — це завжди чудово».

Вважаю вельми похвальним для себе, що, ледве дочитавши ці слова, зворушливі в своїй щирості, я перестав гніватись на Пінкертона і відчув до нього вдячність. За все своє життя, виключаючи, можливо, лише факт мого народження, я не приніс батькові більшої радості, ніж та, яку він відчув, читаючи допис у «Санді Геральд». Отож яке безглузде було моє обурення! Адже мені вперше пощастило, ціною всього кількох хвилин сорому, хоч цим оплатити батькові свій вічний борг.

Зустрівшись з Пінкертоном, я був дуже чемний. Мій батько щасливий і вважав, що кореспонденція написана дуже розумно, сказав я йому; проте, як на мене, то краще не привертати уваги публіки: її мають цікавити не особа художника, а лише його твори; тому, хоча допис і дуже тактовний, я прошу його ніколи більше цього не робити.

— Отак, — мовив Пінкертон, — я вас образив. Та не треба мене втішати, Лаудене. Мені бракує талановитості, і цьому вже не зарадиш.

І він сів, обхопивши голову руками.

— Розумієте, в дитинстві я не мав ніяких можливостей, — додав він.

— Не треба так, милий друже, — сказав я. — Просто наступного разу, коли ви забажаєте зробити мені послугу, напишіть про мою творчість, не згадуючи про мою нещасну особу. І ніколи не записуйте моїх безпорадних висловлювань. А головне, — додав я, мимоволі здригнувшись, — не пишіть, як я все це сказав! Ось, наприклад: «З гордою, радісною усмішкою…» Кого цікавить, усміхався я чи ні?

— А ось тут ви, Лаудене, помиляєтесь! — перепинив мене Пінкертон. — Саме це й подобається читачам, саме Цим допис і цікавий, в цьому його літературна вартісність. Я ж відтворюю перед читачами всю сцену, я даю можливість найбіднішому громадянинові отримати від нашої розмови таку ж утіху, якої зазнав сам. Ви лише уявіть, що означало б для мене, коли я був мандрівним фотографом, прочитати півтори колонки дійсно культурної розмови: художник у своїй закордонній майстерні міркує про мистецтво, я його бачу, я оглядаю його студію, Я дізнаюсь, щоб він їв за сніданком; а потім, пережовуючи консервовані боби десь на березі струмка, я кажу собі: «Якщо все буде гаразд, рано чи пізно такого ж досягну і я». Таж я ніби в рай зазирнув би, Лаудене!