Заповiт мисливця

Зціпивши зуби, я натиснув на курок рушниці. Хижак коротко вереснув. Я вистрелив ще раз. Поранена в голову рись беркицьнулася в повітрі, широко роззявляючи пашу. Коли я наблизився до неї, вона ще безсило сіпалася всім тілом і ледь чутно гарчала; вуса на її морді то їжилися, то опускалися.

Здавалося, рись хотіла поскаржитися на свою наглу смерть, та в неї вже не вистачило сил. То був скоріше подих смерті, яку ця тварина все життя несла іншим, а тепер сама стала її жертвою.

Оленя я оббілував і прикрив гіллям, а рись повісив за лани на дерево, і, щоб легше відшукати це місце, позначив навколишні дерева зарубками. Потім я трохи посидів, щоб заспокоїтися, бо і в нас, мисливців, у таких випадках прискорюється кровообіг і навіть починають тремтіти руки й ноги. Та це й не дивно — адже я не чекав, що поблизу села зустрінуся з оленями й такою величезною хижою кішкою.

У тайзі велика й мала відстань іноді буває дуже, відносною. Я подивився на мочар і тільки тепер усвідомив собі, який він великий. Обійти цей мокрий струп на землі — означало б витратити багато часу, і тому я вирішив піти просто через болото.

Я вирізав довгу, міцну палицю, потім перекинув рушницю через плече й ступив у мочар. Тільки-но я зробив кілька кроків, як грунт під ногами затремтів, мов холодець, і опустився так, що я раптом опинився посеред великої воронки. Переступивши з ноги на ногу, я лише погіршив своє становище і швидко став провалюватися. З усієї сили намагався витягти одну ногу, але перш ніж це мені вдалося, я занурився в рідку кашу аж по самі стегна. Мочар булькотів, начеб не міг дочекатися, поки поглине мене цілком. Я швидко поклав перед собою палицю, з надлюдською напругою скочив на неї й щосили рвонувся до краю драговини. Мені пощастило схопитися за гостру траву, і я гарячково вчепився в неї. Трава різала руки, та все ж за її допомогою я поступово виліз на твердий грунт. Геть весь вимазаний у багно, сів я на землю й почав міркувати, що робити далі. Вертатися на шосе не хотілось — у мене прокинулося самолюбство: я боявся, що мене вважатимуть за новачка, який не зміг пройти самотужки тайгою навіть три кілометри. Я ж мисливець, який вздовж і поперек пройшов усі ліси Карелії та Півночі.

І ще одне: олені довели, що мочар прохідний!

Я уважно оглянув болото; його поверхня виблискувала в променях полуденного сонця, наче була густо помазана жиром. Деякі місця мали рожевувате забарвлення, а легкий вітерець здіймав на воді брижі. Подекуди виднілися мініатюрні ясно-зелені лужки, порослі восковим лататтям. То були небезпечні місця, котрі я знав ще з Карелії. Ці привабливі лужки — насправді зрадливі заглибини, що ведуть до самих надр мочарів. І мені треба було пильно уникати їх. Перша невдала спроба не розхолодила мене. «Не слід зупинятися, треба швидко й сміливо йти вперед, тримаючи напоготові палицю, — казав я сам собі. — Палиця може бути опорою, якщо поверхня провалиться».

І я рішуче ступив на мочар. Спочатку в мене перехоплювало дух й тремтіли ноги, тому що поверхня драговини небезпечно двигтіла й осувалася. Та через деякий час я звик до цієї ходьби і вже намагався при кожному кроці рівномірно розподіляти вагу тіла. Це було дуже втомливо. Несподівано одна моя нога провалилася в невеликій іржавій калюжі, якої я не помітив. Не встигнувши навіть отямитись, я втратив рівновагу і впав. Спробував спертись на лікті, але не знайшов ніякої опори, і рука аж по плече провалилася в багно. У цю небезпечну мить мені допомогла палиця. Я став на неї колінами, з великим зусиллям випростався й стрибнув якомога далі. Цей стрибок, як видно з обставин, врятував мене від повільної жахливої смерті, і тепер я більше біг, ніж ішов, щоб тільки чимшвидше дістатися до твердого грунту.

Ходьба так виснажила мене, що перед очима попливли червоні, зелені і сині кола, і я обминув зелений лужок, наче вві сні. Останнім зусиллям відштовхнувся я від палиці й ступив однією ногою на твердий грунт. Друга нога стирчала в грузькому багні. В такому положенні я постояв деякий час, поки не перестала стугоніти кров у скронях і не затих дзвін у вухах.

Струмочки поту на обличчі помалу висохли, і я, нарешті, став обома ногами на твердий грунт, відчуваючи безмірну радість від того, що подолав небезпечну путь. Адже я сам напросився на неї!

Тільки тепер я побачив, де опинився. Столітні ялини та смереки, що облямовували мочар, стіною стояли передо мною. Порослі аж до самої землі віттям, вони так щільно переплелися, що пройти через цю огорожу було неможливо.

Я пішов уздовж зеленої огорожі, сподіваючись відшукати прохід, але за кілька хвилин упевнився, що мої пошуки марні. Тайга створила сторожовий мур проти непроханих гостей, і пробратися тут можна було тільки поповзом. Не довго думаючи, я опустився на землю й побачив, що між найнижчими вітами і поверхнею грунту є досить місця, щоб плазом просуватися вперед. Навіть не підводячи голови, я поліз по землі далі і за мить потрапив у якийсь дивний присмерк. Він був зовсім не такий, як вечірні сутінки при заході сонця. То була якась зелена імла, крізь котру важко було побачити щось навкруги. Сюди не проникав жодний промінь світла, все потонуло в мертвій, примарній тиші, і власне дихання лунало в моїх вухах, наче пахкання ковальського міха.

Незабаром я втратив відчуття часу й простору і вже не знав, куди рухаюсь. Я вдихав дивний запах землі, століттями затопленої зеленою імлою. Вже багато років тліли на землі відмерлі гілки й цілі стовбури, що загинули в боротьбі за світло й життя. Я ліз через мертві тіла дерев, що яскраво флуоресціювали синьо-зеленим світлом. Тільки-но я доторкнувся до них, як холодне світло померлих велетнів прилипло до моїх рук і просякло поміж пальці. Я знав, що флуоресценцію викликають різні бактерії і що світлова енергія виникає в результаті складних хімічних процесів, головним чином, окислення, і зветься вона… я напружено згадував, намагаючись хоч так подолати пригнічення.

— Хімолюмінісценція… хімолюмінісценція… — тихо повторював я, та все одно мене наче трусила пропасниця. Адже не можна сказати, що було приємно лежати в зеленій імлі цього незнайомого предковічного лісу, куди навряд чи заходять коли-небудь люди. Що б вони тут шукали?

І тут я раптом засміявся, сам не знаю чому.

Може, тому, що я зрозумів все безглуздя своєї поведінки; а може, це була спроба подолати пригнічення, і вибух сміху мав відкрити клапан, крізь який воно зникло б…

Мій голосний сміх викликав дивну реакцію. Десь поблизу почулися повільні кроки, затріщала гілка і озвалось дивне гоготіння. Я напружив слух і поспішно приготував рушницю на випадок, якщо…

Та все знову затихло. Я поповз далі — і раптом на мене повіяло сильними фіалковими пахощами. Як могли рости фіалки в місцях, де панує темрява і безпросвітна зелена імла? Минув деякий час, перш ніж я згадав, що той запах також викликають певні бактерії на трухлявому дереві. При дотику вони здійнялися в повітря і, так би мовити, напахали мене. Я швидко повз далі, і зелена імла, нарешті, почала рідшати. Між деревами з'явилися клапті небесної блакиті, потім у кронах застрибали сонячні зайчики, і, кінець кінцем, можна було звестися на ноги.

Я зітхнув з полегшенням, радий, що, нарешті, щасливо вибрався з темної пастки тайги, до якої завела мене власна нерозважність. Я переконався, що розмови про віроломність тайги не були тільки побрехеньками. Я відчув це на власній шкурі, тільки-но ступив у тайгу.

Далі довелося йти навмання, бо, ще повзучи крізь зарості, я втратив орієнтацію. Незабаром я вийшов на невеличку галявину, облямовану могутніми кедрами. Вони росли біля підніжжя горба. Треба вилізти на цей горб і встановити, де село. Та це виявилося не легкою справою, я не знайшов ніякої дороги і мусив продиратися крізь густі зарості, перш ніж опинився перед скелею. Ця скеля утворювала щось наче природні сходи, і зійти на неї було вже неважко. Та тільки-но я ступив на перший східець, як згори почало падати каміння. Воно підстрибувало й котилося вниз. Я глянув на верхівку, боячись, чи не починає десь зсуватися кам'яна лавина, та одразу ж збагнув, що тут щось не так. Каміння не зсувалося, а летіло в повітрі, наче хтось кидав його. Коли ж зсувається лавина, каміння здебільшого прогуркотить одразу, а потім знову западає тиша. А тут камінь летів за каменем. Я обережно рушив далі і раптом, зупинився від подиву: на скелі стояв ведмідь і камінь за каменем скидав у долину. При цьому він витягував шию, нахиляв голову і з видимою цікавістю спостерігав наслідки своєї праці. Мені здалося, що я почув навіть бурмотіння, яким ведмідь супроводжував свою надзвичайну забаву.