Заповiт мисливця

Раптом його охопив приступ гніву та буйства. Зубров крикнув, скочив на ноги, стягнув з голови ушанку й шпурнув нею в найближчого вовка. Той злякався й відстрибнув, але відразу ж кинувся на шапку й вп'явся в неї зубами. Грубезна хутряна ушанка недовго опиралася вовчим іклам і незабаром уже лежала пошматована на землі.

«Отак… отак і мене ви, бусурмани, будете шматувати, як мою парадну ушанку?» — горлав Зубров так, що вовки аж вуха нашорошили.

Після цього розлючений бранець вовків почав гарячково нишпорити по кишенях своєї шуби і нарешті намацав там ще одну пляшку горілки. Обличчя його розпливлось у посмішці, і він, ударивши долонею об денце пляшки, вибив пробку й жадібно почав смоктати — адже Зубров у цей час, як ніколи, відчував потребу «зміцнити» своє тіло й дух.

Але п'яниця недопив усієї горілки, бо похлинувся так, що на шиї в нього аж жили здулися. Похитуючись, почав він повертатися й виливати рештки горілки навколо себе і на вовків, начебто бажаючи відвернути небезпеку, що загрожувала йому, й створити круг себе зачароване коло, яке тримало б вовків на безпечній відстані. Раптом у голові в Зуброва запаморочилося, і він знову повалився на землю. П'яницю охопив невимовний жаль і відчай, він голосно плакав і схлипував, потім став на коліна, натяг собі на голову комір шуби й віддався на поталу вовкам. Зненацька Зуброву стало млосно, він захитався, потім повалився в сніг і заснув, мов бабак. Усе це було таким незвичним для вовків, що вони наїжачили шерсть, а ті, на яких потрапила горілка, почали качатися по снігу, щоб стерти з себе смердючу рідину.

Зубров спав собі, а вовки нерішуче тупцювали навколо нього; та ось вони наважились підступити ближче до п'яниці…

Дальші подробиці цієї пригоди, на жаль, лишились повиті темрявою невідомості, бо єдиний її учасник, який міг би щось розповісти, вже нічого не відчував. Але по слідах на снігу пощастило відтворити хід подій, і тому я можу описувати їх далі не тільки на основі здогадів.

Вовки поводились дуже зухвало й по-хуліганськи. Вони виявили свою огиду до алкоголіка, від якого страшенно неприємно тхнуло, тим, що геть всього його обмочили. За звичаєм родини собачих, виконавши малу потребу, вони почали загрібати задніми лапами і майже поховали п'яницю під снігом.

Кінець цієї ганебної процедури здалеку спостерігали два родичі Зуброва, що поспішали на місце пригоди.

В село, де чекали на гостя, примчав, наче скажений, кінь, вкритий клубами пари і піною, яка на сильному морозі замерзала на ньому білою попоною.

Від саней лишилося тільки полоззя. З цього можна було зрозуміти, що кінь десь покинув свого хазяїна, намагаючись сам врятуватися від небезпеки, якою, загрожували йому бродячі хижаки.

Вмить були запряжені сани, й рятівники рушили в путь. Сани тяг буйний жеребець Білий чорт; його кличка була цілком виправдана, тому що якось на пасовиську цей кінь розбив ударом копита голови двом вовкам. На місце нещасного випадку рятівники прибули саме в той час, коли вовки вже помалу відходили, і постріли, послані їм наздогін, не досягли мети. Гук рушниць лише примусив усю зграю прискорити відступ. Рятівники, охоплені жахом, кинулися до нерухомого тіла свого дорогого родича, гадаючи, що той уже віддав богові душу. Вони мали підстави для таких думок, бо ще здалеку помітили на снігу бліді плями крові. Та, як виявилося, то були замерзлі калюжі вовчої сечі, а мнимий мертвий насправді був лише п'яний, мов чіп.

Тут жах родичів змінився на подив і сміх, а в тому селі відтоді кажуть: «Якщо тхнеш горілкою на сто гонів, не бійся вовків, вертаючись додому».

Розповідь викликала загальний сміх, а коли слухачі заспокоїлися, Тит Андрійович розповів далі:

— Цей надзвичайний випадок, однак, не заперечує тієї істини, що вовк лишається вовком, завжди небезпечним, кровожерливим і підступним хижаком. Знаєте старе народне прислів'я: «Як вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться». Пригода, що трапилась у селі Чановці, цілком його стверджує.

Село це лежить за сто кілометрів на північ від нашого районного міста Алдана на березі Лени, там, де тайга велетенським темно-зеленим язиком врізається між поля й луки.

Наш колгосп у той час освоював вівчарство. Чановський колгосп «Нове життя» славиться племінними вівцями. Гладкі череди худоби, стада свиней, отари овець випасались там на ситих луках. Вовки ходили навколо тих пасовиськ, як коти навколо сала. Іноді чабани стріляли по них дробом, але сірі розбійники не зважали на небезпеку. Вони трималися поблизу отар, вичікуючи, поки якась вівця непомітно відіб'ється і зайде в глиб тайги, а там на неї давно вже чатують грізні ікла та зажерливі язики.

Сторожові собаки вівчарів сумлінно виконували свою службу, але хитрих і підступних хижаків було багато, і собаки не могли з ними впоратися.

Нарешті голові колгоспу пощастило придбати знаменитого пса Бурана, батьками якого були вовк й чистокровна алтайська вівчарка. Про не свідчив і вигляд собаки — Буран був викапаний вовк. Він мав точнісінько такі, як у вовка, широко поставлені світлі, заокруглені на кінчиках вуха, але був сильніший від самого великого вовка. Проте, незважаючи на це, пес не справляв враження хижака — в нього були м'які обриси тіла і приємний вираз морди.

Придбавши такого чудового пса, колгоспні чабани позбулися будь-яких клопотів з вовками.

Отари тепер спокійно випасалися на луках; сірі розбишаки їм більше не загрожували, хоч ніхто й не знав до ладу, як це Буранові вдалося так розправитися з вовками, що від тих навіть сліду не лишилося.

На пасовищі пес поводився цілком самостійно: він безупинно оббігав отару й не дозволяв жодній вівці відокремлюватися від решти. Пустотливих ягнят Буран обережно підштовхував мордою і, гавкаючи, застерігав, щоб вони не відходили далеко від отари. Старих овець і норовистих баранів він карав за неслухняність легкими укусами та сердитим гарчанням, а двох інших сторожових собак, Буран не спускав з очей і безжалісно розправлявся з ними навіть за найменший прояв лінощів або неслухняності.

Слава про Бурана швидко поширилась по всьому краю, а на обласній виставці службових і мисливських собак його визнали кінологічною рідкістю і відзначили золотою медаллю. Відтоді чабани з інших колгоспів почали привозити в Чановку до славнозвісного Бурана своїх самок-вівчарок, щоб розвести знаменитих собак. Старий Сидорович, старший чабан колгоспу, надзвичайно пишався своїм чотириногим помічником і запевняв, що Буран неймовірно розумний і що він, Сидорович, навіть не здивувався б, якби цей пес навчився розмовляти. Про цього собаку розповідали найрізноманітніші історії, твердили навіть, що Буран уранці сам відчиняє двері будинку, потім ворота кошари, за допомогою двох інших собак виганяє овець і лише потім біжить до господаря, який у цей час спокійнісінько снідає, і особливим гавканням доповідає старшому чабанові, що овець можна гнати на пасовисько.

А навесні Буран вчинив справді геройський подвиг. Ризикуючи життям, він урятував чотирьох ягнят, які мало не потонули під час розливу Лени. Бурхливі води ріки підмили берег, на якому стояли ягнята, й понесли їх у стрімкому потоці. Буран сам стрибнув у ріку й почав щодуху гребти, бо потік миттю підхопив його й поніс на середину широкого річища. Напружуючи всі сили, пес підплив до першого ягнятка, схопив його і, тримаючи в зубах, виніс на берег. Навіть не струсивши воду з своєї густої шерсті, пес кинувся бігти вздовж берега, щоб ближче було до другого ягнятка, якого швидко зносила течія. Берег на тому місці був високий, та собака не вагаючись знову скочив у воду. В ту ж мить він потрапив у вир, де опинилось і ягнятко; тільки завдяки неймовірному напруженню всіх сил Буран врятував і цього малюка. Третє ягня зачепилось у вітах дерева, яке десь вирвали нищівні води й тепер несли за собою. Дерево весь час крутилося, а разом з ним оберталось і ягня, то занурюючись під воду, то знову разом з вітами виринаючи на поверхню.