Секретний фарватер

На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!

Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…

Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.

Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.

— Невже ти не чуєш, Венцель? — мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. — Ну от же — орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!

Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.

Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.

Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра — половину води він вилив на себе.

— Заспокойся! — сказав я. — Ти моряк, візьми себе в руки!

— Я спокійний, — пробурмотів він. — Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…

Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.

Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург — його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!

Рудольф вирізав з газети це оповіщення, дбайливо його обкантував і повісив над своєю койкою.

Спочатку це виглядало як жарт, хоч і похмурий, правда, але все ж жарт. Рудольф щораз повторював: “Я повно прожив своє життя, навіть прочитав траурне повідомлення про самого себе”.

А потім почалися оті слухові галюцинації…

Я один з небагатьох на нашому підводному човні, які досі ще зберігають ясну голову.

Професор Гільдебрандт завжди хвалив мою голову. Він вважав, що я вмію переконувати. Ганив лише за пристрасть до метафор і деяку сумбурність викладу. І все ж він збирався залишити мене при кафедрі.

Я б читав лекції в Кенігсбергському університеті, в тих аудиторіях, де вчився сам. З часом ти б стала панею професоровою. І тоді не треба було б ризикувати життям, щоб переконати тебе в тому, що я живий.

Але — затуманіла ясна голова!

Річ у тім, що Кенігсберг не тільки місто великого Канта. Це разом з тим і колишній центр комтурства Тевтонського ордена, а згодом опора Другого і Третього рейху на Сході.

І от почали бити барабани, заревіли труби, і од вітру, який вони здійняли, порозлітались мої акуратні конспекти з філософії.

Мабуть, у житті кожної людини (а також, гадаю, і народу) є рокована поворотна дата. Припущено помилку — непоправну, і все котиться по похилій площині казна-куди!

Для мене такою датою був 1934 рік. Фюрер проголосив могутність Німеччини на морі, і я, розпрощавшись з Гільдебрандтом, пішов до училища підводного плавання.

А коли вся Німеччина переступила роковану дату?..

У першій світовій війні — я пам’ятаю цифри — загинуло два мільйони німців, стільки ж, скільки населення у всій Данії. Нині, напевно, загинуло втричі більше, тобто населення Швеції.

Лоттхен, зрозумій! Мені набагато важче, ніж іншим — Рудольфу, Готлібу, Францу, Курту! Я більше думаю, ніж вони. Це — кадрові офіцери флоту Великої Німецької імперії, їх навчали тільки одного — вбивати. А я вмію не тільки ще. Все ж таки я закінчив університет…

Інколи я шкодую, що закінчив його…

Чи може виникнути миролюбна Німеччина — ось головне питання!

Чи немає фатальної невідворотності, історичної приреченості і обумовленості всього, що сталося? Сім’я військових катастроф — чи не закладено воно в самих глибинах німецького духу?

Я хотів би поговорити тепер із професором Гільдебрандтом.

Гадаю, що на питання про миролюбну Німеччину він би відповів ствердно. А й справді: чому б Німеччині не бути миролюбною? Адже ж є в нашому національному характері, побіч войовничості, і славнозвісна акуратність, і точність, і працьовитість, і, нарешті, мрійливість! Хто ще вміє так мріяти, як ми, німці? Фауст не тільки занапастив бідну Гретхен. Він узявся творчо працювати на благо людей. Він будував греблі, відвойовував землю у моря.

Інколи мене опановує ілюзія. Це не слухова галюцинація, як у Рудольфа. Просто я даю волю уяві, тій самій, за яку мене ганив професор Гільдебрандт…

Бачу й відчуваю себе в просторому світлому кабінеті. Вікно — до підлоги — розчинено навстіж. Удалині, за деревами, видніється церква, в бабинці якої поховано великого Канта.

Я не капітан-лейтенант Ранке, я доктор філософії Ранке.

Проте я бачу одночасно і цього бідолашного капітан-лейтенанта. Він згорбився над столиком біля своєї койки. Ось він полохливо озирнувся, прикрив картою маленький списаний аркушик. Ілюмінаторів у каюті немає. Лампочка горить упівнапруги.

Але ж це цілком чужа для мене людина! Вона викликає в мене страх і огиду.

Минає кілька хвилин, і видіння високого кабінету щезає. В каюті тісно, душно. Я — знову я, і втомлено випростовуюсь над оцим безконечним листом до тебе.

“Дві душі — гай-гай! — в душі моїй!” Яку мав рацію наш великий Гете, сказавши це!

Але якщо миролюбна Німеччина можлива, то це кінець для мене, для таких, як я! Нема й не може бути нам місця в миролюбній Німеччині! Ми надто багато грішили.

Ти скажеш, що, залишись я на кафедрі, мене все одно б мобілізували і відправили на фронт. Так. Але тут с різниця. Обер-лейтенант чи капітан піхоти, звичайний офіцер вермахту, — це зовсім не те, що штурман нашого підводного човна. Річ у нашому підводному човні…

Учора Курт перехопив по радіо повідомлення англійської станції. Нібито кілька фау, випущених на Лондон, збилися з курсу.

Вони покружляли в повітрі і, повернувшись, вибухнули у Франції, недалеко від командного пункту фельдмаршала Рундштедта. Фюрер у цей час проводив там нараду.

Англійці в нестямі від радощів. Ще б пак! Німецькі фау повертаються і б’ють по своїх! Але ж вони якраз і не б’ють по своїх! Адже бажана для англійців зустріч фау з фюрером не відбулася. Бог простягнув свою всемогутню десницю над фронтом і відвів снаряди фау од ставки Рундштедта. Фюрера було врятовано!

Хіба не видно в цьому прикмети? Фюреру — навіть у разі крайніх невдач на фронті — визначено величну роль у майбутньому. Бог за фюрера!

А якщо вже і бог відсахнеться од нього, то іще ж є “Летючий Голландець”. Ми станемо долею фюрера!

Але тсс! Мовчанка, сіленціум! [44]

Може, доля тому й оберігає мене, що з якогось часу життя моє і моїх товаришів нерозлучно зв’язане з життям фюрера?

Я вже навів декілька випадків, які повинні тебе переконати в тому, що я живий. Наведу ще один випадок. Він стався на суші, а не на морі, що дуже важливо.

Ми піднялися по річці, переборюючи бар. Прийшли сюди під час повені, коли вода стоїть на 10–12 футів над корінням дерев.

Це небачено величезна ріка, вся в густих, майже непрохідних заростях, де живуть дракони і де потай будують зачаровані замки.

Ми рухалися тільки ночами — в позиційному положенні. Це значить, що систерни заповнені, продута лиш середня група. Над водою підноситься рубка, трохи видно й поверхню палуби.

З берега може здатися, що це пливе сторч дерево, майже без гілок, але з могутнім корінням,

Однак дерево пливло проти течії!

За розрахунком часу, пора було повертати. Я вже став непокоїтися. Зненацька командир, що стояв поруч зі мною, сказав:

— Ось вона, блискуча доріжка на воді!

І справа, в заростях, ми побачили миготливу гірлянду. То були не болотяні вогні, а ліхтарики на вішках. їх запалили спеціально для нас, щоб вказати шлях до Вінети—п’ять.

Командир звелів продути всі систерни, ї підводний човен, випливши, заглибився в зарості очерету. За ними відкрилася вузенька протока.