Заповiт мисливця

Олег замислено постояв перед хатиною, потім розгріб уламки порід, уважно оглянув їх, узяв у руки якусь грудку і, нарешті, сів, глибоко зітхнувши. Тамара щось запитала, але він тільки махнув рукою.

В закритому з усіх боків каньйоні було душно. Я вирішив скупатися. Недовго роздумуючи, рушив до озера, швидко роздягнувся і зайшов у воду. Та не встиг зробити й кроку, як послизнувся на гладенькому дні і безпорадно шубовснув у мілку прозору веду, аж виляски пішли. Вода скаламутилась і в першу мить видалася мені дуже холодною. Я поплив від берега. Прорізаючи водяну гладінь, я насолоджувався приємною прохолодою, коли це раптом спокійна вода захвилювалася, завирувала, могутнім поривом підняла мене вгору, крутонула кілька разів, і сильна течія забила дихання. Напружуючи всі сили, я намагався вирватись з обіймів грізної стихії. Недовго було й втопитися, бо водяний вир не переставав мене крутити, піднімав угору й не давав навіть дихнути. Вода боляче хльоскала мене по всьому тілу, в голові гуло, очі, здавалося, от-от повилазять з орбіт. Я вже не плив, а тільки розгрібав руками вируючу воду, коли раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу. З останніх сил я опирався страшній потворі, яка, можливо, жила в цьому озері ще з прадавніх часів і підстерігала жадану здобич.

— Не брикайтесь, хай вам чорт! Лягайте на спину!.. — крикнув хтось поблизу.

Я послухався, бо голос людини відігнав примару страховища, яке хотіло втягнути мене в таємничі глибини озера.

Не знаю вже, як я опинився на березі, бо навколо раптом запанувала тиша.

Я зомлів. Але опритомнів досить швидко: товариші робили мені штучне дихання так енергійно, що в мене аж кості заболіли. Я розплющив очі, але — який жах! — перед очима були тільки сині круги.

Що вже я кричав з переляку, не знаю. Пам'ятаю, мене заспокоювали знайомі голоси, чиїсь руки гладили обличчя, чоло…

Сині кола поступово розходились, і за хвилину страшна пітьма, що окутала мене, почала рідшати. Нарешті, я знову побачив світло, світло життя!

В мене почався раптовий приступ лихоманки. За допомогою Олега й Чижова я швидко одягнувся, а чимала чарчина горілки повернула мене знову до майже нормального стану. Тільки тепер я міг сердечно подякувати Єменці, який витяг мене з вируючих хвиль.

Непогано подорожувати по тайзі в товаристві такого досвідченого геолога, яким був Олег. Він швидко збагнув загадку дивовижного явища, що відбулося у нас перед очима.

Чортове Око являло собою басейн, куди впадали всі підземні струмки й річки навколишніх гір. Гирла цих струмків і канали, якими вода стікала, були десь під водою озера. Підземні русла струмків з'єднували Чортове Око з якимось іншим басейном, що лежав десь вище. Як тільки рівень води цього невідомого басейну підвищувався, зайву воду поглинали підземні річки, які потім скидали її в Чортове Око під таким тиском, що на поверхні озера виникали великі гейзери. І треба ж було обставинам збігтися так, що водозлив настав саме тоді, коли я плавав по озеру.

Поки Олег пояснював нам це явище, рівень води в озері піднявся майже на два метри і затопив скелясті береги. Тепер ми збагнули, чому береги озера були такі гладенькі, позбавлені будь-якої рослинності: вода безперервно змивала родючий намул підземних річок, і він осідав на дно.

Але чому рівень води в озері знову спадає. Це поки що лишалося незрозумілим. Та незабаром ми розгадали і цю таємницю. Поки ми обідали і пили чай, дія гейзерів припинилась, під скелями протилежного берега, що нависав над поверхнею води, почулося грізне булькання. Рівень води досягнув, напевне, горловин каналів, що ховалися під виступом скелі. Хлинувши в різні провалля, вода, мабуть, відкрила інші горловини, що були нижче і звільнялися від води раніше, ніж поверхня озера зрівнювалася з усіма отворами підземних річок, які поглинали води.

Явище, характерне для вапнякових порід, відбувалося тут у скелях зовсім іншої геологічної структури.

— Що правда, то правда, — мовив Олег, — Сурунганські гори — це унікум, і саме тому дід мій звернув на них особливу увагу. Нам лишається тільки одне: розшукати підтвердження знахідки, на яку ми натрапили біля хатини. Повірте, друзі, я з нетерпінням чекаю, коли, нарешті, зможу вам сказати, що ось тут лежить скарб, який заповідав мій дід вільному російському народові. Ви пережили зі мною вже не мало розчарувань, і поки я не переконаюсь, що знаю все до останньої літери в цій справі, я не скажу вам нічого. Я не піду з цієї долини, доки не розгадаю таємниці заповіту Івана Хомича Феклістова!

Ми розуміли його прагнення і ні про що більше не питали. Але ніхто з нас не хотів повертатися до табору. Ми вірили: талановитому потомкові славетного геолога Івана Хомича, нарешті, пощастить знайти те, що ми так давно шукали.

Я сушив собі голову над тим, що ж мав на гадці Олег, але мовчав, час від часу поглядаючи на Тамару, яка не зводила очей з хлопця.

Вона сиділа біля Олега, тримаючи його за руку. Обличчя її світилося ласкою і ніжністю. Дівчина схилила голову на груди геологові, і той аж сяяв од щастя.

Чижов поглянув на них лагідно, узяв мене під руку і повів до озера. Спокійна гладінь Чортового Ока вигравала золотаво-червоними відблисками. То були чари вечірньої зорі.

— Я не хотів їх тривожити, — мовив Чижов майже пошепки. — Вони переживають найщасливіші хвилини з житті. Олега чекає велике, може, навіть державного значення відкриття, і я розумію, що відбувається у нього зараз в голові і в серці. Мозок його зайнятий геологією, а серце стукотить про щось інше. Одне скажу вам напевне: буде весілля! А чи будуть знайдені поклади, про це важко сказати без голосування всіх учасників експедиції.

— Ви думаєте, Петре Андрійовичу, що Олег нездатний розгадати таємницю Сурунганських гір, таємницю заповітного скарбу? — запитав я.

— Пророкування — невдячне ремесло, — зауважив той у відповідь і заперечливо замахав обома руками. Потім він обернувся, поглянув на двох молодих людей, що сиділи біля руїн халупи, і, лагідно посміхаючись, вів далі: — Замість пророкування можу вам сказати свою думку про Олега: я вважаю, що він дуже обдарований юнак і гідний довіри геолог. Але, зрозуміло, всього цього ще замало, щоб розібратися в такій заплутаній справі, як заповіт, написаний у роки царського самодержавства і першої світової війни. Час поглинає все. Він поглинув, напевне, і залишені умовні знаки та застереження старого Івана Хомича тут, у цій халупі. Почекаємо до завтра і побачимо, чим здивує нас Олег Андрійович: розгадкою таємниці скарбу чи повідомленням про одруження з Тамарою!

— Я бажав би йому і того, й другого, — зауважив я коротко.

— Даю наперед своє благословення, якщо буде потреба, — додав Чижов напівжартома, напівсерйозно.

Не знаю, про що воркували Олег з Тамарою, але дівчина заявила, що лишається в долині і радить нам зробити те саме.

— Справа давно вирішена, — гукнув Чижов, — я не рушу звідси, поки не дізнаюся, що там Олег Андрійович приховує.

Всі лишилися ночувати в цьому забутому закутку землі і взялися лаштувати постелі. Нарубали хмизу, розклали три великі багаття і, коли вони догоріли, встелили вітами нагріту землю. Над кожною постіллю напнули низенькі халабуди з довгих галузок, щоб не так швидко виходило тепло. Скромну вечерю запили чаєм і полягали.

Я швидко заснув. Та зненацька серед ночі мене розбудили якісь дивні звуки. Крізь сон мені здалося, що сурмлять труби. Товариші теж прокинулися і почали уважно прислухатися до дивовижних звуків, які нагадували диявольську сонату в Співучій печері.

Звуки линули з кількох невеликих отворів у скелі, де був вихід з нашого тунелю. Отже, ми спостерігали вже знайоме явище: коли зійшло сонце, від нагрівання скель почали утворюватися повітряні течії, які примусили зазвучати кам'яні органи.