Заповiт мисливця

У зграї було всього чотирнадцять птахів, з яких п'ятеро поплатилися життям за безтурботність. У них, мабуть, на землі небагато ворогів, а тому птахи більше стежили за небом, де ширяють орли і яструби. Молоді уларі важили по кілограму, а старі — по два з гаком. М'ясо в них дуже смачне.

Одного з птахів я зварив у борщі, а решту засмажив на рожні. Коли повернулися члени експедиції, багата вечеря була вже майже готова.

Старобор кульгав, опираючись на палицю, а в Олега на лобі синіла гуля. Коли я спитав, що за лихо їх спіткало, кожен тільки мовчки махнув рукою. Вже за вечерею в них розв'язалися язики, і я, нарешті, довідався, що трапилось.

Вони всі разом пройшли широким уступом скелі, потім спустилися в улоговину, де після розшуків помітили дві позначки. Одну з них витесав на скелі, мабуть, дід Єменки — Хатангін, а другу — Іван Хомич, дід Олега. Ця позначка була надзвичайно цікавою і складалася з кількох літер і цифр. Олег подав мені блокнот, куди він списав усі знаки, і я прочитав:

Цифри, видно, вказували певний напрям по компасу, а скорочення «сп. г.», мабуть, означало «Співуча гора». Я мимоволі пригадав запис у книзі Пушкіна і запитав, чи він не збігається з написом на скелі.

— Так, ви вгадали, — відповів Олег. — Перші числа збігаються. Всі інші знаки я відгадав. Знак «2в» означає дві верстви підйому, трикутник, — напевне, скелю, схожу на піраміду, а другий рядок — спуск на 120 сажнів до Співучої гори. Значення стрілки і латинського S для мене неясне. Все це, правда, забрало чимало часу, особливо визначення напряму. Спершу я думав, що дані, наведені в книзі, означають географічну широту, але з умовних знаків зрозумів, що тут йдеться про напрям, азимут відносно сторін світу. Я зорієнтував бусоль за вказаними градусами і по азимуту визначив напрям. Цим напрямом я й вирушив разом з Тамарою і Старобором. Петро Андрійович і Єменка пішли за позначкою Хатангіна. Ми, звичайно, спочатку не розуміли, чому ці напрями розходяться. Тільки потім збагнули, що обидва шляхи ведуть до однієї певної точки і розвідані на випадок, якщо один з них стане непрохідним внаслідок руйнування гір. Це передбачення справдилось, бо протягом двадцяти років у горах відбулися такі істотні зміни, що ми ледве могли дотримуватися визначеного напряму. Дорога була завалена великим камінням. Перелазячи через один з них, я послизнувся і вдарився головою об невеликий уламок скелі, який, на щастя, був порослий лишайником, і це пом'якшило удар. Перепочивши, ми вирушили далі, хоч Тамара дуже радила мені повернутися в табір.

— Не дивуйтесь, — озвалася дівчина. — Олег після падіння лежав як прибитий, і я вже думала, що в нього струс мозку.

— Весь наш рід твердоголовий, і саме це сьогодні мене врятувало, — жартома сказав Олег.

Далі вони розповіли, як досягли вершини і з неї побачили скелю, трохи схожу на піраміду. Ця скеля стояла майже самітно на рівнині, але підступи до неї були такі круті, що без вірьовок і альпіністських костилів наші мандрівники навіть не пробували спуститися вниз.

Незабаром вони з'єдналися з другою групою, в якій не пощастило Старобору. Спускаючись крутим схилом, він придержувався за невеличкі деревця; одне з них не витримало дядю вагою в центнер і вирвалося з коренем. Старобор зсунувся на спині до кінця схилу й зупинився тільки на купі каміння. Він подер штани, збив коліно й зідрав зад так, що тепер не міг сидіти і весь час лаявся.

Так минув день, який закінчився більш-менш щасливо для всіх, крім Старобора.

Під час розвідки мандрівники знайшли шлях, де вільно могли пройти коні, а тому ми вирішили перенести табір ближче до рівнини, на якій стояла самітна скеля, схожа на єгипетську піраміду.

Ніч минула без будь-яких пригод, і вранці, тільки-но сонце піднялося з-за гір, ми вирушили в похід. Опівдні дісталися до місця, яке було дуже зручне для нас своїм положенням і рельєфом. Тут з-під землі пробивалося кілька струмків, на гірській луці зеленіла розкішна паша для коней, карликові сосни годилися на паливо, а великий виступ на скелі був чудовим захистком для палаток.

Ми домовилися, що це місце буде нашим останнім привалом перед заключною фазою пошуків таємничого скарбу старого революціонера.

Вранці, взявши вірьовки і альпіністські костилі, ми вирушили на місце, де минулого дня зупинилися наші розвідники. В таборі лишився Старобор: у нього боліло коліно, яке набрякло і посиніло.

З великими труднощами подолали ми стрімку скелясту стіну й опинилися на рівній площині, що нависала, мов дах, над глибоким проваллям. Площина з'єднувалася карнизом з вершиною, звідки був спуск у продовгувату улоговину. За допомогою костилів ми піднялися по стіні, прив'язавшись, по черзі пройшли карнизом і, нарешті, опинилися в ущелині. Тут ми почали шукати бодай якихось слідів або знаків, що вказували б дорогу далі. Хоч, по суті, це було зайве, бо за орієнтир нам тепер правила скеля-піраміда.

Дорога до неї, звичайно, була важка, а найгірше те, що, навіть опинившись біля підніжжя скелі, ми орієнтувалися не краще, ніж досі. Чижов довго розглядався навколо, а потім весело сказав:

— Видно з усього, що ми вже біля Співучої гори. Раджу вам як слід її оглянути й вистукати. Якщо нічого особливого не виявимо, то сядемо тут і ждатимемо, поки вона подасть голос. Цікаво, якої-то заспіває нам ця гора.

Чижов зняв свої речі й сів на камінь.

— Щодо мене, то ніякої гори я тут не бачу, це просто скеля, — заперечив Єменка.

Олег мовчки розглядав креслення й записи, киваючи головою. Потім, зорієнтувавши компас, заявив, що йому конче потрібно залізти на скелю. Це, звичайно, було складним завданням навіть для альпініста, бо гладенькі схили скелі майже прямовисно здіймалися вгору. До того ж ніхто з нас не розумів, чого Олег хоче видиратися на вершину. Коли ми запитали, яка Мета цього карколомного підйому, геолог показав на креслення: на вершині трикутника була намальована стрілка.

— Чи не думаєте ви, що ваш дід і його напарник Хатангін випробовували тут свої альпіністські здібності? — запитав Чижов.

Та Олег тільки знизав плечима і мовчки почав підніматись на скелю. Ніхто не виявив бажання бути його супутником; тоді я скинув свої дорожні черевики, взяв арчі, [6] які носив у похідному мішку, обв'язався вірьовкою і пішов на допомогу геологові. За годину ми досягли вершини і нетерпляче почали роздивлятись, очікуючи якихось несподіванок.

Та навкруги громадилися тільки гострі скелі, порізані ущелинами, зеленіли альпійські луки — все було як звичайно в горах. Розчарований, я запитав Олега, — навіщо, власне, цей ризикований вояж, від якого в мене руки пашіли вогнем.

Та Олег не відповів і почав орієнтувати компас. Раптом геолог прикипів поглядом до південного схилу гори і збуджено вигукнув:

— Тільки тепер я прозрів, отут, на цьому горбочку! Нарешті ми знайшли те, що так довго шукали. Погляньте он туди, на оту скелю…

Я подивився якомога уважніше туди, куди вказував товариш, але, крім вивітрених і вкритих зморшками кам'яних стін, нічого незвичайного не побачив. Помітивши моє розчарування, Олег засміявся і квапливо почав пояснювати:

— З усіх приладів, які повинні бути в дослідника, найчутливішим і найважливішим є його власне око. Особливо це стосується геолога. Отой частокіл прямовисних скель — явище унікальне. Ці скелі гранітні. Давно, певно, мільйони років тому, коли вулканічні породи застигали, об'єм їх змінювався, і граніт тріскався. За довгастою розколиною ви бачите порожнину в скелі, що звичайно буває у вапняках. От про неї і сказано в записах мого діда. З підніжжя піраміди порожнини взагалі не видно, бо її заступають оці химерні маківки нижчих скель. Отже, перед нами справжня печера, розумієте, незвичайна печера! І нарешті, загадкове «Співучі г.» розв'язане. Літера означає гроти, а не гори. Тепер мені майже все зрозуміло в останній позначці діда на скелі і в його записах в книзі поезій Пушкіна. За трикутником-пірамідою, на якій ми з вами сидимо, стрілкою позначено відповідний напрям за компасом. Потім іде латинська літера «S», що безумовно, є скороченням латинського Sреlaеum — печера. Тепер усе прояснилося, печеру знайдено, і скарб, напевне, там… у тій печері. Наша взяла! Ур-ра-а!