-->

Посланець

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Посланець, Ячейкин Юрий Дмитриевич-- . Жанр: Прочие приключения / Военная проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Посланець
Название: Посланець
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 271
Читать онлайн

Посланець читать книгу онлайн

Посланець - читать бесплатно онлайн , автор Ячейкин Юрий Дмитриевич

В основу роману взято яскраві сторінки героїчної битви радянського народу за Кавказ у період Великої Вітчизняної війни. В центрі оповіді — нелегка ратна праця фронтових чекістів, які внесли чималий вклад у справу розгрому гітлерівських окупантів на Північному Кавказі. На широкому гарячому тлі військових операцій діючої армії, учасником яких був один із авторів цієї книги П. Поплавський, показані захоплюючі епізоди боротьби радянської контррозвідки з підривною діяльністю спецслужб фашистської Німеччини.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 61 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Калина тулився край майдану, на виході з вузького провулка вуличної щілини, між, певно, задавненими, будованими не на один людський вік кам'яницями. Ніколи не пнувся наперед, на уважні очі, волів навіть в юрмищі лишатися на самоті, наодинці з собою, аби ніхто не заважав його думкам і він би сам нікому, нехай би навіть несамохіть, не ставав на заваді. Окрім того, ще поболювало в грудях, і Костя оберігався від усього, щоб швидше видужати, щоб він міг якомога раніше повернутися до побратимів-окопників, знову важити життям, неодмінною умовою ратної праці розвідника. На жаль, зовсім не гучні то слова — життя і смерть, а щоденна буденність, що живиться останнім подихом солдата і вмивається останньою краплиною його гарячої крові. Згадуючи про полеглих і ще живих друзів, Костя відчував пекучий сором, стидався чистих простирадл і гарячої їжі; картав себе за хрумку, випрану білизну, за те, що животіє у госпіталі, як ввижалося йому, тиловим хробачком. Тому й тулився він до міцної кам'яниці: надійно, з боку стіни його ніхто навіть випадково не штовхне.

А на майдані — людське безмежжя, що затопило не лише бруківку, а й прилеглі вулиці і гронами звисало з балконів. Над пілотками і військовими кашкетами, гірськими папахами і кубанками, чорними хустинами вдів і матерів полеглих синів тріпотіли військові прапори, транспаранти і плакати з гаслами: «Все для фронту, все для перемоги!», «Ані кроку назад!», «Смерть фашистським окупантам!», «Вітчизна-мати кличе!». На кого схожа Вітчизна-мати, що суворо дивиться з плаката? Для Кості її в живому, зримому і конкретному образі уособлювала Софія Шаламберідзе, мати загиблого в бою червоноармійця. Це вона пристрасно кинула гарячі, мов незгасний вогонь, слова до комсомольців-добровольців, що йшли на фронт:

— Воїне! Я, стара мати, благословляю тебе, кличу тебе: вбий фашиста!

Костя, спираючись на вже не дуже-то й потрібну палицю, жадібно пас очима збиту за ніч трибуну, що кумачево височіла посеред щільного людського юрмища і звідки гнівно, палко і владно лунали до щему відомі ще з мирних днів голоси Голови Президії Верховної Ради Грузинської PСP товариша Стуруа, академіків Орбелі та Беріташвілі, Героя Радянського Союзу Гакохідзе і бакинського нафтовика Харитонова, а надто — письменника Кіходзе, поета Самеда Вургуна і народної артистки СРСР Айкунаш Данієлян. Їхні голоси, такі рідні за тембром і вимовою, зливалися в один могутній голос, що кликав на нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками. І той голос, посилений гучномовцями, злитий воєдино у Відозві до всіх народів Кавказу, грізно гримів над тисячоголовим майданом:

— Ми перетворимо в неприступні рубежі кожну гірську стежину, кожну ущелину, де на ворога повсюди чекатиме невблаганна смерть! Ми ніколи не схилимося перед хижими німецькими розбійниками-імперіалістами, які б тяжкі випробування не довелося нам знести. Ми знаємо, ми палко віримо: ворог буде знищений!

Сивоголовий Кавказ віддавав Соціалістичній Батьківщині все — сотні тисяч синів і дочок для фронту, честь і кров свою — для спільної звитяги; багатства свої — високоякісний бензин і каучук, марганець і мідь, боєприпаси і спорядження.

Легкий, обережний доторк до плеча вивів Костю із задуми. Поряд з ним зупинився ставний майор, що позирав дружньо, по-товариськи, ніби здавна приятелював з Костею, проте пам'ять Калину не зраджувала, бачилися вони вперше.

— Капітан Калина? — запитав майор, хоч було видно, що й сам певен цього, і, мабуть, тому, не чекаючи на відповідь, тихо додав: — Ледь розшукав вас… Я — з управління контррозвідки фронту. Прізвище моє Тамбуліді. Звуть Анзор. Ходімо зі мною — вас дуже чекають. Машина за рогом.

Костя завагався, й гадки не маючи, навіщо він оце зараз і так раптово знадобився в управлінні, але майор весело і білозубо поклав край його ваганням:

— Не хвилюйтеся — Тамара Сергіївна дозволила умикнути вас щонайменше на дві години. Без обіду теж не лишитеся — це я особисто беру на себе. Шашлик по-карськи не гарантую, але «другий фронт» є! Тушкований дарунок від американських ковбоїв..

— Переконливо! — зголосився Костя. — То куди ж нам прямувати?

… У прийомній генерала Анзор мовив одне лише слово, що пролунало тут як пароль:

— Хартлінг!

Та на капітана Калину воно справило несподіване враження. Він весь напружився, обличчя його застигло у сторожкому очікуванні, рука міцніше стиснула палицю.

Черговий лейтенант, не гаючись, діловито зняв трубку з телефону без цифірного кола і теж коротко доповів:

— Товаришу генерал-майор, Хартлінг тут. — Поклав трубку і, вказуючи на високі масивні двері, запросив капітана Калину: — Заходьте! — І до Анзора Тамбуліді: — А ви, майоре, поки що вільні. Чекайте на розпорядження генерала у себе.

Калина поставив під вішалку палицю і увійшов, намагаючись ступати чітко, по-військовому.

— Товаришу генерал-майор, — почав було рапортувати, як належить за статутом, — капітан Калина…

— Дорогий Костику, нарешті я тебе бачу! — схвильовано урвав його літній чоловік, що прудко рухався з-за столу йому назустріч.

Він був рухливий і легкий на ходу не по літах і не по статурі. Час давно ретельно вибілив його скроні, посік білими пасмами колись, видно, чорне, воронячого крила волосся, зборознив широкого лоба і все обличчя різкими зморшками від упертих думок і постійної напруги. Незважаючи на його високе звання, нічого бундючного або показного не було в ньому — ні занесеного угору підборіддя, ні гарматного голосу, ані орлиних поглядів, як це личить стандартно уявному генералові. Капітан Калина був здивований якимось зовсім неудаваним, по-хатньому родинним і щирим звертанням, яке пролунало в цьому кабінеті вкрай неприродно і навіть неприпустимо: «Дорогий Костику…»

А генерал з прискіпливою жадібністю роздивлявся його, анітрохи не криючи своєї розчуленості, роздивлявся з усіх боків, як довго відсутнього сина, навіть не утримався і помацав його бувалу в бувальцях гімнастерку.

— Фронтова — вицвіла, потом просолена…

— Випрана, — докинув Калина неслухняним, безбарвним голосом.

Генерал завмер на мить, уважно поглянув йому в очі, потому енергійно рушив до столу і підняв телефонну трубку. Швидко набрав номер. Загомонів, з приязним докором раз у раз позираючи на розгубленого капітана, що вперто намагався приховати своє недоречне збентеження:

— Нонно?.. Так, це я… Ти знаєш, хто зараз у мене? Уяви — Костя, син Хартлінга!.. Та він, точно він… Що? До нас у гості? Ні, це завчасно. Він і мене, генерала Роговцева, не зволив упізнати, де ж йому впізнати генеральську дружину? Я вже навіть не знаю, як до нього звертатися, не інакше — як «товаришу капітан». Костик, як ми звикли, нині він з погордою ігнорує… Який із себе? Орел, справжній орел! Тільки худющий і трохи пощипаний… Але ти б його враз упізнала — викапаний батько… Ну, як я можу його до нас кликати, коли він навіть мене не надає впізнавати? Що мені, розводити салонні церемонії, знайомлячи вас? Та й взагалі, хіба набурмосений капітан отакому хвацькому й поважному генералові пара?..

Невиразний спогад дитячих літ нараз сплив з глибин пам'яті. Колись ген-ген давно це повновиде обличчя було худорлявим, сиве волосся буйно вилискувало шовковою чорнотою, колись ця людина була до того стрімлива, непосидюща і жвава, що друзі його жартома величали «товаришу Стрімголов». Здається, це він легко ганяв з малим Костиком на плечах без передиху аж на п'ятий поверх їхньої московської квартири. Чи не він колись приніс Костику незабутню радість — перший в його житті справжній футбольний м'яч, а разом з ним — перше хлоп'яче розпачливе лихо? Вони тоді вдвох завзято футболили у кімнаті, аж поки не задзвеніла розбитим склом шиба, а м'яч не вилетів на гомінку вулицю Горького. Поки збігли з п'ятого поверху вниз, від пречудового, прегарного, найкращого в усьому світі м'яча і слід простиг…

— Ого! Здається, упізнав нарешті, — мовив у трубку генерал Роговцев. — Нонно, кінчаймо розмову, а то наш любий Костик знову, мов скеля непорушна, закам'яніє…

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 61 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название