Пiдняти вiтрила!

Капітан вдивлявся в горизонт, питаючи самого себе, котрий із цих феноменів звалиться на них, бо барометр, хоч і не дуже впевнено, падав з учорашнього дня, хитаючись між бурею та ураганом.

На розпеченій сонцем палубі в нерухомому повітрі починалася задуха. Екіпаж знову став похмурий, хоч кожен добре знав, що цей штиль один із найнезначніших.

Кок заніс три пляшки віскі в каюту Мартіна Стрікленда.

Капітан глянув на стрілку барометра, яка погрозливо стрибнула вниз, глянув на небо, що зненацька потемніло на норд-весті, і відчув полегшення: ураган!

Найрозумніше було б спустити вітрила, залишивши тільки мале штормове, і прийняти ураган з корми, бо найкращий захист від бурі — тікати разом з нею. Але це означало б відхилитися від дороги на десятки або й сотні миль, тобто втратити цілі дні. А «Сперанца» не могла собі такого дозволити, бо саме в цей час її сестра «Есперанса», знайшовши притулок у котрійсь із бухт північніше Магелланової протоки, закінчувала, мабуть, останні приготування перед дальшою дорогою.

Антон Лупан глянув по черзі на своїх людей. Окрім Герасіма й Ісмаїла, ніхто з них не знав, що таке ураган. Як вони, невипробувані, перенесуть його? А стрілка барометра вперто опускалася вниз, щохвилини поминаючи одну лінію на циферблаті.

Нарешті капітан підвів голову. Він вирішив почати боротьбу і йти вперед, приймаючи ураган на правий борт.

Люди збилися біля парапету і вдивлялися в горизонт, над яким телесувалися хмари, перемішуючись, мов недисципліновані вояки, котрі не знаходять собі місця перед наступом.

— Що будемо робити, хлопці? — спитав Антон. — Втечемо чи станемо на прю?

— Станемо на прю, пане, — відповів Герасім.

— Напремо, — швидко сказав і Ісмаїл.

Решта спершу знизали плечима, зайвий раз засвідчивши, що не знають, що таке ураган, потім сказали вслід за стерновим:

— Станемо на прю!

— Тоді всі по місцях! — звелів капітан. — Задраїти ілюмінатори, люки, перевірити, щоб усе на борту було прив'язане!

Екіпаж заметушився по палубі. І хоч у душах людей був неспокій та острах, в рухах цього не вчувалося: все робилося поспішно, але впевнено й надійно.

Поки на палубі «Сперанци» все кипіло, океан спокійно дрімав…

На горизонті ще перемішувалися хмари, поволі розчиняючись одна в одній, їхній сірий колір все глибшав, аж поки став чорний, і з'явився суцільний, готовий до атаки фронт.

На палубі шхуни люди метушилися мовчки і стурбовано, тільки Негріле, спершись передніми лапами на парапет, вдивлявся жвавими очима в затемнений горизонт.

— Його слід було б відвести в_ трюм, Мігу, — сказав капітан.

— Він не захоче, пане.

— Так, це правда, а якщо налетить вал?

— Він зуміє вберегтися, я за це не боюся.

— Ходити в буда! — набундючився Ісмаїл. — Для чого я її робити, фарбувати, малювати, а тепер вона стояти марно?

Смуток Ісмаїла можна зрозуміти, адже досі Негріле жодного разу не переступив поріг буди, з такою любов'ю зробленої ще в Суліні.

Антон оглянув буду й вирішив, що інстинкт Негріле змусить його скористатися нею при потребі і водночас порадувати сердечного кока.

Нарешті все на борту готове, і люди почали чекати.

Мов чесний супротивник, що дав їм відстрочку, ураган не забарився й рушив з горизонту, де стояли готові до приступу хмари.

Спершу загуркотів грім, глухий, глибокий, струснувши хвилями, аж затремтів кіль шхуни, звідси вібрація, передалася щоглам, задзвеніли ванти, мов струни віолончелі, які торкнув музикант, готуючись узяти дивний акорд. Потім вертикальна блискавка розколола фронт навкіл аж до води, викинувши сліпуче світло, мов запрацював велетенський зварювальний апарат. Одразу запала тиша, і в цій тиші інші блискавки заткали горизонт, створюючи небачене видовище. Їхні короткі спалахи видавалися зблисками шабель, якими командири закликають своїх вояків до атаки.

І тоді, ніби у відповідь на цей сигнал, пішли хмари, роззявивши гігантського рота, одна щелепа рухалась по небу, друга — по океану. Вони йшли, мов чорна лава, захоплюючи воду й високе небо, занурюючись у хвилі, ніби хотіли знищити все живе в океані аж до глибин, інші підмітали небо, шукаючи зорі вгорі, щоб жодна з них не зійшла ніколи.

Палуба потемніла раніше, ніж напнулося вітрило. Верхня щелепа була довша, ніж нижня; обидві вони скидалися на щелепи акули, найбезжальнішої з усіх живих істот. Корабель почав хитатися без видимої причини, нахиляючи щогли до пащі.

Хмари в небі закліпали, мов повіко на оці хворого, потім упали, — чорна паща закрилася, піднявши з води смерч хаотичного плетива піни. Але це виявилося завчасним, паща ухопила тільки повітря, не здужавши проковтнути самотнього корабля, загубленого на сизих клекочучих водах.

Біля борту «Сперанци» звелася чорна стіна, основа якої, здавалось, ішла на п'ять тисяч метрів у глибини океану, а вершина вивищувалася над небом, щоб її не міг пройти ніхто — ні під нею, ні над нею.

Люди зблідли біля щогл, готові вхопитися за шкоти. Антан стиснув штифти стерна так, що, здавалося, вони ось-ось розламаються.

— Аллах, аллах! — прошепотів Ісмаїл, який досі наспівував газелі.

Негріле й далі стояв, зіпершись лапами на парапет, і звідти поглядав час від часу, чи запитливо, чи нетерпляче, а може, навіть неспокійно, на кожного з членів екіпажу.

Ніхто не розмовляв, ніхто не давав ніяких розпоряджень, усі тільки чекали.

І ось раптом чорна стіна, ніби підрубана під основу, хитнулася на південь, спершу повільно, потім швидше, вигнулась, крутнулась і впала, зачепившись своїми смоляними стовпами за щогли «Сперанци».

Корабель затріщав, застогнав голосами всіх дерев, які заболіли в ньому, і ліг на лівий борт, аж зачерпнувши воду парапетом.

На скам'янілому обличчі капітана з'явився жорстокий усміх, який перекосив його обличчя. І так, спотворений, Антон наказав, кидаючи різким рухом стерно ліворуч:

— Послабити велике вітрило! Підняти фок!

Корабель поволі підвівся з хвиль, повагався якусь мить, вітрила затріпотіли в безладді на вітрі, потім напнулись, стали опуклі, ніби каучукові, і форштевень із стогоном занурився у воду.

Це був справжній стогін, ніби стогнала людина.

І цієї миті з каюти Мартіна Стрікленда, де досі панувала могильна тиша, почувся нелюдський крик, мов там когось різали. Але люди на палубі, за стогоном форштевня, за шумом урагану, який пролітав над їхніми головами, перемішуючи океанську й небесну воду, не почули крику Мартіна Стрікленда.

Про Мартіна Стрікленда можна сказати, що він не пив води навіть у дитинстві, бо нянька, якій його довірили, домішувала в молоко йому чимало алкоголю.

Батько й мати цього навіженого персонажа тримали в той час винну лавку в Гуд Хоуп, що на річці Макензі в Канаді. Тут зупинялися весною збирачі хутра, які поверталися з півночі на собачих запрягах. У цій лавці мисливці могли знайти не тільки харчі й випивку, а й теплу ночівлю.

Джім Норман, батько Мартіна Стрікленда, замолоду займався кіньми. Займався — це м'яко сказано, бо Джім Норман, якого ще називали Дядечко Джім, займався не своїми кіньми, а чужими — ті дивовижним чином зникали у своїх господарів і вже ніколи не поверталися до них.

Під тридцять років Джім, послухавши шерифа, який, втім, був дуже прихильний до нього, вирішив «змитися» й пошукати безпечніше заняття. Так він і почав торгувати спиртним та хутром.

Мартін Стрікленд — у дитинстві його звали Кларк, а прізвище, як і в батька, було Норман — дуже мало знав про це. Дядечко Джім, хоч і став осідлою людиною, і далі зникав іноді на місяці з домівки, а повернувшись, шукав заняття переважно ночами, бо зазвичай удень він спав у Горішній кімнаті, замкнувши двері й зачинивши віконниці.

А коли господаря так подовгу не було, то хто міг займатися лавкою, як не дружина? Тому вона й віддала немовля на догляд сусідці, яка колись, при живому чоловікові, доглядала худобу, а дітей — ніколи.