Останнiй заколот

— Це вам, — сказав і зняв кашкета, — свіжинки привіз, поласуйте.

Фрося відкинула з чола мокре пасмо волосся, і Іван Іванович розчулено подумав, яку роботящу дочку викохав. Але вирішив також: дурепа. Була б розумнішою, не бруднила б руки в ночвах, на те є служниці: он скільки їх, дівчаток з бердичівських передмість, блукають у пошуках роботи, кланяються Гольдройзові, аби взяв хоча б у посудомийки.

— Якої свіжини? — перепитала Фрося.

Іван Іванович витрусив з мішка просто на траву задню частину барана.

— Поласуйте, — повторив. — Ти, Фросю, завжди смачний плов готувала, може, зробиш, то і я не відмовлюсь.

— Тату! — докірливо протягнула Фрося. — Ну, тату… Ми ж домовлялися… Якось незручно…

— Незручно, дочко, штани через голову натягати, — грубувато пожартував Іван Іванович. — А я для своїх дітей нічого не пошкодую. Де тепер свіжу баранину візьмеш? Навіть для червоних командирів задача, а ми ще можемо…

Сергій все ще сидів, цікаво спостерігаючи за тестем. Певно, він одразу відчув підсвідому Тимченкову неприязнь, бо не називав його “батьком” чи “татом”, як ведеться на Україні, а величав дещо офіційно й відчужено Іваном Івановичем, як стороння людина. І це також не настроювало Тимченка на дружню ноту.

Ось і зараз зять зазирнув Івану Івановичу у вічі й мовив прохально:

— Не треба, ми, як усі, мені ж пайок належить, тож не сидимо голодні.

Видно, Фрося відчула в цих словах чоловіка зародження конфлікту, що назріває,— покинула прання, легко збігла сходинками й схилилася над бараниною.

— Гарний баранчик, — сказала, — добре, буде вам плов, але, тату, не потребуємо таких дорогих подарунків.

“Дорогих? — хотів заперечити Іван Іванович. — Шматок м’яса, я таким м’ясом міг би завалити вас, їжте, на все шиття стачить, все ж ти дочка моя, для кого ж мені стягатися?”

Але тільки глипнув на зятя, й той відступив назад до ганку.

І ще подумав Іван Іванович не без злостивості: хоча ти й полковник, велике цабе й тебе сотні людей слухаються, та справжнім начальством виявилась таки його дочка — сказала лише слово, й здався без бою…

Іван Іванович витягнув пожмаканий носовичок, обтер спітніле чоло, хотів заховати хусточку, та Фрося відібрала:

— Дайте виперу.

Іван Іванович віддав, переступив з ноги на ногу, тепер можна було б податися на свою половину, проте лише думка про порожню кімнату навівала нудьгу, він позорив очима навколо, знайшов табурет і всівся, хоч ніхто й не запрошував.

“А могли б і запросити, — подумав роздратовано. — Бо все від мене: півдому, меблі, пристойний посаг… Та й зараз майже щоденні гостинці…”

Від цієї думки Іван Іванович спітнів, потягнувся по носовик, та згадав, що Фрося відібрала. Обтер чоло просто рукавом і зауважив не без натяку:

— У таку спеку, кажуть люди, рятуватися треба не холодним квасом, а чаєм…

— То я зараз самовар поставлю, — запропонувала Фрося. — Ось тільки доперу…

— Я сам… — Іван Іванович пошукав очима самовар: стоїть там, де й належить, у кутку веранди, молодець дочка, все в неї на місці, а хто виховав? І знову від цієї думки зробилося не приємно, а гірко, наче тебе хтось пограбував серед білого дня.

Іван Іванович розпалив самовар, надів на нього жерстяну трубу й знову вмостився на табуреті.

— А ти, зятю, чайком не побавишся? — запитав у Сергія.

Той скосив на Івана Івановича невдоволене око: гарно їм було з Фросею вдвох, бесіда точилася легка і прозора, начебто ні про що, але сповнена глибокого змісту. І тут з’явився тесть — Сергій розумів, який дорогий він Фросі, та й сам не мав жодних підстав ставитися до Івана Івановича погано, — але прийшов тесть, і розмова сама собою згасла, повисло в повітрі якесь напруження, закортіло піти до покоїв по книжку. Сьогодні привезли з Києва збірку червоного поета Василя Чумака, Сергій уже встиг прочитати кілька віршів, і вони вразили його: пише начебто вже про сьогоднішній день, а відчуваєш революцію.

— Чайком? — перепитав Сергій і хотів одразу відмовитись. Проте згадав: тесть робить для них стільки гарного, от і сьогодні привіз півбарана, і його підсвідома неприязнь до Івана Івановича, либонь, породжена ревнощами до Фросі, а ревнощі, як казав лектор у клубі, пережиток проклятого капіталістичного минулого.

Згадавши все це, Сергій дістав з кишені галіфе срібну цибулину годинника, клацнув кришкою й мовив:

— Маю ще двадцять сім хвилин. За мною заїдуть…

— За півгодини встигнемо. — Іван Іванович потягнувся до годинника, попросив: — Можна глянути?

Сергій відстібнув ланцюжок, подав. Тесть погладив годинник шерехатими пальцями й прочитав:

— “Пауль Буре…” Знаменита фірма… — побавився кришкою і прочитав на ній ще: — “Комеску Сергію Вариводі за хоробрість. Політвідділ п’ятої армії”. Овва! — вигукнув, — маю знаменитого зятя!

— Хіба ви, тату, не знаєте, що Сергія нагороджено орденом Червоного Прапора? — здивувалася Фрося.

Іван Іванович дістав з внутрішньої кишені піджака свого годинника, як дві краплини води схожого на зятів. Погойдав ним на ланцюжку, мовив начебто ні до чого:

— Ось і в мене Пауль Буре, та без напису. А виходить, все діло в написі: хто хоробрий, а хто й боягуз… Де відзначився? — запитав нараз без усілякої паузи.

— Під Перекопом.

— Коли барона Врангеля у Крим виштовхували?

— А потім вже з Криму…

— Отож, — промимрив Іван Іванович, і було незрозуміло, схвалює він цю акцію чи ні. — А тепер ти сам охвіцер і полком командуєш, то скажи мені, що змінилося?

— Невже не ясно? — Очі в Сергія заблищали. — Не офіцер я, а червоний командир, і це велика різниця. Ми захищаємо свободу й Радянську республіку.

— З отаманами тобто воюєте?

— Скоро зліквідуємо банди, й трудящому селянству стане значно легше.

— Це ж чому легше?

— Бо бандити людей мордують, жити спокійно не дають.

— Чув я, якийсь отаман наскочив на Краснопілля, — сказав Іван Іванович, намагаючись бути якомога байдужішим, але торжествуючі нотки все ж прохопилися в нього. — То як ви дозволили це?

— Прогавили, — визнав Сергій. — Полювали на бандитів в іншому місці, ви ж самі казали, що бачили їх під Баранівкою… А вам що, отамани подобаються?

Іван Іванович відвів очі й реготнув.

— Остобісіли, — покахикав. — І працювати заважають. Селяни від них худобу ховають, особливо коней: побачить отаман гарного коня — прощайся. А я так вважаю: коли б отамани коней у селян не відбирали, ви б їх швидше злапали.

— Бандити селян грабують, а ті їх ще прикривають… — поскаржився Сергій. — Якщо б земля під отаманами горіла, вже б забули про них.

— Селяни бояться, — сказав Іван Іванович вагомо, — по селах ще отаманів бояться. Вас — ні, а от перед отаманом коліна трусяться. Бо ви прийшли й пішли, а там — давай зерно, фураж, годуй і напувай, чисті збитки… А не даси — ще й батогів покуштуєш чи кулю між очі… Якби й ви з селянами суворіше, ото покрутилися б, і невідомо, як би все обернулося.

— Ні, — заперечив Сергій, — ми не банди, а Червона Армія, у нас закон і дисципліна.

— Звичайно, воно так, але, кажуть, з вовками жити — до-вовчому вити…

— Помилка, — вигукнув Сергій, — чиста помилка! Куркулі тільки вовками виють, але тепер навіть не всі куркулі за отаманів тягнуть, кому спокійного життя не хочеться? А Радянська влада всім дає жити, тільки працюй…

“Мені не дає…” — Хотів заперечити Іван Іванович, але сперечатися більше не схотів: самовар уже пускав пару, і Фрося, витираючи руки, спускалася з ганку.

— Ви, тату, з Сергієм не сперечайтеся, — докорила, — бо він правду каже і отаманам передиху не дасть. І на що вони сподіваються?

“На таких, як я”, — хотів відповісти Іван Іванович, та лише засопів і піднявся на веранду. Фрося накинула скатертину на стіл, поставила чашки й цукорницю, трохи домашніх коржиків, саме таких, як полюбляв Іван Іванович, і це знову поліпшило йому настрій і на якийсь час примирило навіть із зятем. Налив собі повну чашку чаю, не пошкодувавши заварки, мало не чорного, відкусив ще міцними, хоч і пожовклими від тютюну зубами, цукру, сьорбнув голосно і з задоволенням, бо яке ж чаювання без сьорбання? Щоправда, колись Фрося, мабуть, під впливом поручика Якубовича, зауважила йому за негарні манери, та Іван Іванович не звернув уваги — нехай поручик сам пристосовується до нього. А новий зять сьорбає так само голосно й зі смаком дмухає на гарячий чай.