Посланець
Посланець читать книгу онлайн
В основу роману взято яскраві сторінки героїчної битви радянського народу за Кавказ у період Великої Вітчизняної війни. В центрі оповіді — нелегка ратна праця фронтових чекістів, які внесли чималий вклад у справу розгрому гітлерівських окупантів на Північному Кавказі. На широкому гарячому тлі військових операцій діючої армії, учасником яких був один із авторів цієї книги П. Поплавський, показані захоплюючі епізоди боротьби радянської контррозвідки з підривною діяльністю спецслужб фашистської Німеччини.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— У вигляді свіжовипраного простирадла, — бовкнув розпечений напоями, як мідь в алхімічному тиглі, Густав Готтфрід.
Та Штюбе не зважав на його п'яне варнякання і піднесено волав, дослухаючись самого себе:
— Коротше кажучи, чоловікові наперед слід тонко змоделювати потрібні йому емоції у жінки, покликати їх з небуття, розбурхати, якщо вони сплять, а тоді — розумно і чітко диригувати ними. Скажімо, ніжно підняти її на дужі руки і шепотливо пообіцяти понести її край світу…
— А насправді поволокти до ліжка, — уточнив повітряний ас.
— Фу, Густаве! Це на вас не схоже, — манірно закопилила губи Крістіна, удаючи ніби вона геть шокована.
— А що? Я перебрав край? — набурмосився мідний випивоха. — А хіба Штюбе не про це ж верзе? Ці шпигуни дурять людям голови навіть у застольному товаристві і ведуть агентурну працю в ліжку повії… А я — вояк! Мені плювати на словесне лахміття, в яке одягаються голі королі. Я кажу про речі прямо, як вони є, здираючи з суті словесний непотріб…
— Чудова річ — вояцька прямота! — встряв до розмови Шеєр, запобігаючи можливій, але небажаній сварці. — Та на неї має право лише цнотливий лицар без страху і докору.
— А може, я — нащадок отих лицарів? І єдине, що дозволяю на свій докір, це зайву чарчину? Але її теж хилю без усілякого остраху! Вип'ємо, Адольфе?
— Е ні! — заперечив Штюбе. — Він не у формі…
— Тобто як? — щиро обурився Густав. — Він же, власне, ще й не пив!
— Я не про це. Наша застольна форма — біла сорочка й краватка. Забули? Геть погони! За столом служби нема, і всі в одному званні — камради. А Шеєр? Він же досі — гауптман!
— І справді — забув, — пробурчав Густав. — Знімай, Адольфе, до біса свого кітеля й бери чарку…
— Допоможемо панові кореспонденту, — гучно проголосив слідчий Кеслер і бадьоро почав розстібати на кітелі Шеєра ґудзики.
— Кеслере, поміняйте фах, — порадив Шеєр, — з вас вийшла б чудова гувернантка.
— Кеслер у спідничці? — зареготав Густав. — А що? На вигляд вийшла б типова повія з портового бірхауза!
Та Кеслер не зважав на дошкульні закиди. Він діловито робив свою справу, впертий, мов віслюк. Стягнув з Шеєра кітель і жбурнув його через стіл, прямо в пику майорові Штюбе:
— Ось вам, захисникові пияцької демократії!
Штюбе не образився.
— Порядок є порядок! — мовив повчально. Потім, похитуючись, піднявся і недбало почепив кітель на вішак. За стіл уже не сів. — «Ваше місце, пане історик», — а непевними кроками поплентався до Хейніша.
Там він п'яно впав на стілець і, навмання тикаючи виделкою в слизькі і тому непокірні мариновані білі грибочки, цілком тверезо прошепотів оберштурмбанфюрерові:
— Так і є, як я передбачав: шифр у нього в комірі. Я особисто промацав паперову смужку.
— Вельми цікаво, — скептично промимрив Хейніш. — Але звідки вам відомо, що це дійсно шифр?
— А що б йому ще ховати у комір? Обшук у кімнаті жодних наслідків не дав…
— А ви на них сподівалися?
— Чому б ні? Отже, якщо моє припущення непомильне… «— Що ж, чекатиму на вас у кабінеті власника казино. Подивимося разом, що то за папірець. Ой Штюбе, здається мені, що вас колись примусово лікуватимуть від шпигуноманії. Розвідник мусить зважати лише на безперечні факти, а не на маніакальні припущення і голослівні твердження. Я пішов. А ви мене супроводжуйте…
Кеслер скоса зауважив, як Хейніш і Штюбе попливли тютюновому смозі на вихід, і торкнув за плече куняючого пияку:
— Гауптмане, вам недобре? Ну ж бо, Зайбелю, прокиньтеся!
Зайбель очманіло витріщив очі і ні сіло ні впало пробелькотав:
— Мені недобре… Де тут туалет?..
— Знайдемо, Зайбелю, знайдемо, — лагідно, мов кіт, воркотів Кеслер, міцно беручи гауптмана під пахви.
— Віддайте мені мої штани! — рішуче наполіг Зайбель.
Розвеселий ас Густав радісно зареготав:
— Віддамо, хлопче, зараз віддамо…
Адольф Шеєр простежив увесь цей, здавалося б, незначний епізод: і як Штюбе шепотівся з Хейнішем, і миттєвий. косий погляд Кеслера, коли вони подалися з зали, і як Кеслер недбало накинув на плечі гауптмана Зайбеля його — Шеєра — кітель (звісно, «сплутав» у вовтузні, вони ж бо однакові), і як насилу поволік на вихід дійсно сп'янілого до нестями Зайбеля. Видно, цей гауптман був випадковою фігурою у цій шитій білими нитками, з незграбною режисурою грі, і його накачали по саму зав'язку наперед. Ну, що ж, для хвилювань нема ніяких підстав: поцупили справжній, шитий у Берліні кітель справжнього військового кореспондента Адольфа Шеєра. У кишенях — нічого зайвого.
— Нарешті, Кеслере! — буркотливо зустрів слідчого Хейніш. — Вас би по лихо посилати…
— Цей Зайбель п'яний мов чіп і важкий, як лантух, — виправдовувався захеканий і розчервонілий від питва й фізичної натуги Кеслер.
— Ну, гаразд! Давайте мундир.
Кеслер звалив гауптмана Зайбеля просто. на килим, що встилав підлогу кабінету відсутнього зараз власника казино, і мовчки подав кітель Шеєра майорові Штюбе.
— Мій багаж… не підлягає митному оподаткуванню! — прохрипів Зайбель, згорнувся на підлозі клубочком і миттю заснув.
— Тьху на тебе, вонюча свиното! — спересердя вилаявся Кеслер. — Моя б воля, примусив би цього покидька чистити солдатські сортири…
— Не патякайте зайве, Кеслере, — обірвав його Хейніш і наголосив: — А ви, Штюбе, ріжте комір обережно. По шву!
— Не хвилюйтеся, пане оберштурмбанфюрер. — Майор із спритністю швачки оперував безпечним лезом. — Все буде гаразд… Ага, ось він! Прошу, пане Хейніш, — він простягнув вузеньку паперову смужечку.
— Так я і знав! Ви дурень, Штюбе! — мало не сказився Хейніш, коли прочитав написане, і вголос процитував: — «Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це. Тільки за це, не за себе. Патріція». Це писано рукою матері Шеєра! Чуєте, Штюбе? її власною рукою! Я знаю її почерк. Оце і є ваша «остаточна і недвозначна» перевірка? Боже мій, це ж з якими бовдурами і йолопами мені доводиться спілкуватися! За що ти караєш мене, о боже, працею в балагані навіжених? Кеслере, приведіть мундир пана Шеєра в зразковий порядок! Материнську записку зашийте! І щоб Адольф нічого не помітив… Відповідаєте головою. А цей, — він штурхнув ногою заснулого Зайбеля, — нехай тут прочумається.
— Слухаюсь, гер оберштурмбанфюрер!
— Ну, Штюбе, разом вийшли, разом і повернемося…
А гауптмана залиште у спокої. Якщо хоч раз ще почую якусь дурницю… Начувайтеся. Штюбе! І негайно припиніть подальшу акцію!
А в залі акордеон рипів фокстротами. На підмостках усе вигиналися спітнілі, напівроздягнені красуні з фарбованими личками. Офіцери посилали їм ефірні поцілунки, а ті, що сиділи ближче, намагалися й поляскати…
Крістіна танцювала, запрошена самим паном, оберстом Арнольдом.
— Шеєре, — хрипко зашепотів геть сп'янілий Густав, — як, на твій смак, ота тендітна тростинка з повненьким задком, га? Як погляну, голова йде обертом…
Аж тут за спиною повітряного аса пролунав насмішкуватий голос:
— Даремно шукаєте поради, пане… не знаю, як вас… Цю людину дівки ніколи не цікавили, і тямить він у них стільки ж, як віслюк в апельсинах.
Густав рвучко озирнувся. Позад нього стовбичив здоровенний лейтенант з нахабною, глумливою пикою. Він зневажливо, з неприхованою відразою позирав на Шеєра.
— Що, не впізнаєш камрада?
«Хто він? — гарячково думав Шеєр, миттєво перебираючи всі деталі розмов з полоненим берлінським істориком у Тбілісі. — Шеєр нічого не згадував про цього здорованя… «Впізнати» чи ні? Трохи витримки і чекання…. Нехай розкривається першим… Хоч би якийсь натяк…»
— А ти здорово змінився. Якби не ім'я, нізащо не впізнав би. А твої погляди?.. Все ті ж?
Шеєр не відповідав.
Густав Готтфрід, не знаючи, що вдіяти, кидав на них обох сторожкі погляди.
Майєр не ворухнувся, ніби нічого й не сталося. І це застеріг Шеєр.
— Що ж ти мовчиш? Гадав, загинув Альфред у концтаборі? Це ж за твоїм доносом, покидьку, бідного Альфреда витурили з університету і скрушали ребра в гестапо. А бідолаха Альфред — перевихований Альфред — ось я! Як і ти — у формі офіцера вермахту!