Дисертацiя лейтенанта Шпильового

Фронт Иванович кашлянув і подивився поверх окуляров на мене.

— Ну, а подвиг? — запита я.

— Про подвиг достовірно нічого невідомо. Знаємо, що Матвій загинув на бойовому посту. Пізніше, правда, приходив хтось до Антоніни і сказав, що хлопець висадив у повітря якийсь склад разом з фашистами.

Я поставив крапку в блокноті і подумав, що хоч усі ці дані і сходяться з відомостями, зібраними в музеї, але повної ясності вони не вносять. «Хтось», «якийсь»…

Помітивши на моєму обличчі незадоволення, голова запропонував:

— Давайте сходимо в хату до Петрищевих. Там тепер Нюра Пасивіна з дітьми живе. Може, якісь документи чи фотографії після Антоніни залишились.

— А як же її розшукати?

— Ну, чого ж розшукувати? — усміхнувся голова. — Я тебе сам проведу.

Він уже зарахував мене в шефи. Видно, що в нього ділова хватка.

По дорозі голова знайомив мене з селом.

— Бачиш, яку школу побудували? У вас такої нема!

Я похвалив школу. Пішли далі.

— А тут на річці хочемо побудувати електростанцію. Ви б допомогли нам електриками. На флоті електрики добрячі.

Я обіцяв переговорити з начальством. А голова показував мені новий клуб, потім розсадник, потім сади. В мене зародилась підозра, що до Пасивіної він веде мене кружним шляхом, щоб більше похвалитися селом. Зрозуміло, мені хотілося швидше дізнатися що-небудь про Петрищева, але голова з таким запалом розповідав про свої справи, що я, захопившись його красномовством, охоче оглядав усі визначні місця Слобідського.

Ми підійшли до білого будиночка за невисоким тином. Ще на вулиці нас уздрів замурзаний хлопчак з вилинялим на сонці розтріпаним чубом. Поблискуючи п’ятами, він кинувся в глибину подвір’я, і звідти долинув його голос:

— Мамо, дядько Гнат прийшов.

— Дядько Гнат — це я, — пояснив голова.

Назустріч вийшла жінка з милим добрим обличчям, на якому дуже симпатично променіли ледь помітні зморшки.

— Добрих гостей — просимо до хати, — мовила жінка.

— Ось, Нюро, привів до тебе флотського офіцера.

— Які в мене можуть бути справи з флотськими? — ніяковіла жінка.

— Все може бути. А коли після смерті Антоніни ти в хату в’їхала, не знаходила часом якихось документів про Матвія або фотографій?

— Були і документи і фотографії, — відповіла Нюра. — Повний портфельчик. А на тому тижні приходив кореспондент із газети і забрав усе з собою.

Мене наче окропом ошпарили.

— З якої газети? — запитав я.

— Не знаю, — розвела руками Нюра, — ніби з міської…

Помітивши, що ця звістка прикро вразила мене, Нюра Пасивіна співчутливо поцікавилась:

— А вам дуже потрібні документи?

— Дуже.

— А який з себе той кореспондент? — нетерпеливився голова.

— Верткий такий, невисокий. Чорнявий. Усе до блокнота записував, а потім попросив портфельчик, сказав, що поверне.

Голова докірливо похитав головою:

— Ой Нюро, Нюро! Як же так без мене? А тепер шукай вітра в полі. —Він винувато поглянув на мене. — Бачиш, брат, які справи. Ну, нічого, фотографію я тобі знайду. У нас у клубі, в червоному куточку, є портрет Матвія.

Ми попрощалися з Нюрою і пішли до клубу. Взагалі я ходжу дуже швидко, але, правду кажучи, за головою не встигав. Очевидно, йому щиро хотілося допомогти мені.

У клубі ми пройшли через зал для глядачів, потім коридором до кімнати, на дверях якої висіла табличка: «Кімната героїв села Слобідського».

Голова відчинив двері, і прямо перед собою я побачив рамку з написом «Матвій Петрищев». Але рамка була пуста. Голова розгублено подивився на мене. Я і сам помітив, що фотографію зірвано зовсім недавно. На червоному сукні лишилися сліди, як і в музеї.

Серед хвиль

Фотографії Петрищева так і не знайшли. Голова лаявся, сам обнишпорив усі приміщення клубу. Розпитував завідуючого, як і що, але… фотографії не було.

Я повернувся на корабель ї розповів про все Скосирєву. Капітан третього рангу вислухав мене уважно, потім підійшов до ілюмінатора і, відсунувши шторки, довго дивився на море.

— Ситуація! — нарешті промовив він. — Портфель з документами, ясна річ, знайдемо в редакції, але чому саме тепер зникли фотографії…

Я теж висловив подив:

— У двох місцях… Дивний збіг.

— Оце мені і не подобається, — промовив Скосирєв. — І потім цей скептик… як його?

— Гужва.

— Ви теж хороший! Хіба так шукають? Зовсім незнайома людина заявляє, що Петрищева не було, і ви, не з’ясувавши подробиць, відпускаєте цю людину.

— У мене є адреса Гужви.

— Де ж він живе?

Я покопирсався в кишенях і дістав зім’ятий папірець:

— Радгосп «Першотравневий».

— Неодмінно побувайте в цьому радгоспі. Поговоріть з Гужвою і запишіть усе до найменших дрібниць, — порадив Скосирєв таким тоном, який, власне, означав наказ.

Коли я вийшов з каюти заступника командира по політчастині, загриміли дзвони гучного бою.

Бойова тривога! Застукотіли броньові кришки ілюмінаторів. Задеренчали трапи під ногами матросів. Ревнули мотори і розвернулись артилерійські башти. Корабель входив у район стрільби.

Я зайняв своє місце за бойовим розкладом і доповів про готовність. Усі мої підлеглі прикипіли до приладів. Стиснувши рукоятки вертикального наведення, завмер навідник, нетерпляче поглядав на мене заряджаючий, немов для стрибка напружився піднощик. Я помітив на його чолі краплини поту. Хвилюється.

Дрібно брязнувши, розкрились кришки елеваторів. Почали подавати снаряди. Підхоплений чіпкими руками заряджаючого, снаряд покірно ліг у лоток досилача. Гучномовці вже передавали перші команди керуючого вогнем:

— По цілі зліва тридцять!

Я подивився у візир і побачив ціль. Невиразною, розпливчатою цяткою вона біліла на задимленому горизонті. Це був брезентовий щит. Звідси він поставав у вигляді світлого кружечка, а насправді — це чимала споруда, схожа на невелике судно з білими полотнищами замість надбудов. Клацнули досилачі. Снаряди влетіли в казенники, мов більярдні кулі до луз. За мить прогримів залп. Снаряди з свистом полетіли до цілі. Навколо щита знялися білі фонтани вибухів, а в цей час повітря уже краяли снаряди інших залпів. Корабель здригався. Залп лунав за залпом. Море біля щита кипіло.

На приладах моряки повернули стрілки. Елеватори подавали нові й нові снаряди. Залп! Залп!

— Накриття! — закричав я, побачивши, що частина сплесків піднялась за щитом, а частина — перед ним.

Матроси запрацювали меткіше… А потім стрільба враз припинилась і стало незвично тихо. Десь заскиглила чайка, зашаруділа вода біля форштевня.

Ми збуджено дивились один на одного. Нас цікавили результати стрільби. Я відчинив броньовані двері башти.

Корабель повніш ходом ішов до щита. Екіпаж дуже хотів знати кількість прямих влучань у ціль. Незабаром по корабельній трансляції пролунала команда:

— На шлюпку лівого борту! Шлюпку до спуску!

Команда стосувалась мене, оскільки я був командиром шлюпки. Ми швидко вибігли на шкафут і зайняли місця в шлюпці. На шкафуті зібралися майже всі члени екіпажу, вільні од вахти: офіцери, старшини, матроси. Був там і Селін.

— Без пробоїн не повертайся, — пожартував він.

Корабель уповільнив хід, шлюпку скинули в зеленувату пінисту воду. Моряки на борту корабля підхопили ходовий кінець, і шлюпка вилетіла вперед.

— Весла на воду! — скомандував я.

Весла одночасно врізались у пружну хвилю. Незабаром ми підійшли до щита. Всім не терпілось вискочити на нього і особисто помацати дірки в полотнищах, але я залишив двох гребців у шлюпці. В морі можуть бути всякі несподіванки.

Прямих влучань було багато. Моряки розсипались по щиту, радісно вигукуючи:

— Влучання!.. Ще одно!.. Ще!..

Я дістав блокнот і почав наносити на схему місця пробоїн. Це було дуже важливо для аналізу стрільби. Я радів: знову відмінна стрільба. Про наш корабель і так говорили на всьому флоті. А тут новий успіх.

— Товаришу лейтенант, семафорять! — доповів матрос Сухоруков.