Дисертацiя лейтенанта Шпильового

— Тут на причал машина приїхала… по вас.

— По мене?!

— Ти стаєш помітною постаттю? — запитав Селін, розбираючи на столі якісь деталі радіоприймача.

Я схопив кашкет і вибіг на ют. Там зустрів Скосирєва.

— Думаю, вам корисно оглянути місце вибуху, — запропонував він.

— Так це ви машину викликали?

— Ви ж самі казали, що Петрищев на шостому кілометрі Північного шосе висадив у повітря склади.

Я пройшов до машини. Автомобіль розвернувся і, чхнувши димком, вирвався в місто. Скосирєв порушив мовчанку:

— Ми вже знаємо, в чому полягає подвиг Петрищева. Тепер лишається уточнити деталі, і бесіду можна вважати підготовленою.

Я промовчав. Справді, день, коли я проведу бесіду, був уже не за горами. А про Петрищева я все ж знав дуже мало. Що це була за людина?

Машина мчала за містом. Праворуч і ліворуч мигтіли зелені смуги виноградників. Кілометрів за три синіло море. Як завжди в жарку безхмарну погоду, над ним мигтіло прозоро-сріблясте марево. З’явились горби, порослі густим чагарником. Шлях круто пішов угору.

— Скоро будемо на місці, — пообіцяв шофер.

Ми в’їхали в тісний видолинок і, минувши ще кілька заворотів, вискочили на рівнину. І ось тут ми побачили те, що колись було підземним складом з боєприпасами: хаотичне нагромадження великих гранітних брил. Страшно було подумати, що під такими громаддями загинув наш радянський воїн. Мабуть, весь особовий склад сховища евакуювався і залишився тільки Петрищев. Лункі підземні каземати начинені снарядами, мінами, торпедами. Петрищев мав висадити їх у повітря, коли на території складів скупчаться фашисти. І ось він бачить, що вороги уже там. Пора! Піднятий зсередини страшною силою граніт розвалився на тисячотонні уламки, з надр землі рвонулося полум’я, вибух заглушив крик жаху фашистських солдатів. Завалений гранітними брилами, загинув і Петрищев.

Скосирєв, я і шофер скинули кашкети і хвилину стояли мовчки. Потім блукали поміж гранітних уламків. Дивилися на глибокі тріщини в землі, на погнуті залізні балки.

Переживаючи побачене, на зворотному шляху ми говорили про інших героїв, які полягли у цій війні.

Уже на кораблі Скосирєв сказав:

— Мабуть, подвиг Петрищева таки вартий того, щоб розказати про нього людям.

— Дякую! — сказав я. — Дякую, що саме мені ви доручили розшуки.

Якщо до цієї поїздки я більш-менш спокійно готувався до бесіди, то після неї прямо-таки згоряв од нетерплячки якомога скоріше дізнатися про все. В каюту я зайшов схвильований. Селін уважио подивився на мене.

— Слухай, ти не хворий? Можиа подумати, що у тебе жар.

— Знаєш, — мрійливо сказав я, — сьогодні вперше в житті я фізично відчув, що таке безсмертя.

Селін замовк. Я підсів до столу, на якому були розкидані гайки, болти, шестірні, і розповів йому про Петрищева, про вибух.

— Так, — промовив Селін, задумливо перебираючи шестірні. Помовчав і знову — Так! — Потім вдарив себе по лобі: — Тобі ж дзвонили з музею!

Я кинувся до рубки чергового по кораблю, де стояв телефон зв’язку з берегом.

— Це товариш Шпильовий? — почув я жіночий голос. — Говорить Марія Андріївна. Чи ви не можете зараз приїхати до музею? Приїздіть, — не зовсім радісним тоном закінчила вона.

Я доповів Скосирєву, і він наказав негайно їхати.

Марія Андріївна зустріла мене в директорському кабінеті. Поруч з нею в кріслі сидів невисокий огрядний чоловік. Над маленькими очима нависли густі, невизначеного кольору брови. Я звернув увагу на його важкий погляд.

— Дмитро Гужва, — назвався він, тиснучи мені руку і дивлячись повз мене.

Марія Андріївна кивнула на нього:

— Ось товариш Гужва каже, що ніякого подвигу Матвія Петрищева не було.

— Як це не було?

— Не було. Не знаю я ніякого Петрищева.

— Товариш Гужва служив у частинах охорони складів, — пояснила Марія Андріївна.

— Служив, — підтвердив Гужва. — Охороняли ми той самий арсенал. Коли фашист сунув на Волногорськ, ми евакуювали все, що змогли. А що не змогли — висадили в повітря. І ніхто свого життя, як тут пишуть, не віддавав.

— Ну, а Петрищев? — запитав я.

— І Петрищева ніякого не було, — твердо відрізав Гужва.

— Але боєць, на прізвище Петрищев, служив у вас?

— Може й служив, а може й ні. Хіба запам’ятаєш? Та коли б він зробив подвиг, ми б знали.

Я подивився на Марію Андріївну.

— Тут щось не так, — гаряче заперечила Марія Андріївна. — Не могло не бути подвигу, якщо матеріал про нього є.

— Усе могло бути, — осміхнувся Гужва. — Тепер багато таких, що кричать: «Подвиг, подвиг!» А коли розслідують, то і виходить сама брехня! Ну, бувайте здорові!

— Дозвольте, — зупинив я його, — де ви хоча б живете?

— А навіщо вам?

— Ми все перевіримо. Можливо, ваші відомості знадобляться.

— В радгоспі «Першотравневий», — охоче відповів Гужва, — від Волногорська двадцять три кілометри…

Я і Марія Андріївна залишились у кабінеті і дивилися одне на одного. На стіні цокав старезний годинник, немов музейний експонат. У ньому раптом розкрилась верхня кришка, вискочила зозуля і тричі прокувала.

Нові факти і старі результати

Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Ґрунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуні. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.

Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.

Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.

Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.

— А гарно, ж, гарно як! — вихопилось у шофера.

Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.

Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.

— Зайдіть, — прогув чоловічий бас.

У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік — за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, — проти нього.

— О-о! Флот у гості прибув! — вигукнув високий і вийшов з-за столу. — Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, — потяг він ще одного стільця до столу. — Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!

— Ні, не в справі шефства.

— Тоді в якій же? — добродушно басив високий, видно з усього, голова.

— Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.

— Антоніна Павлівна?!

— Мабуть, так її звуть.

Голова зітхнув.

— Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.

Ми помовчали.

— А може, родичі зосталися? — не втрачав я надії.

— Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?

Я розповів про лекцію, про музей.

— Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, — усміхнувся голова. — Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.

— Виходить, подвиг він зробив? Герой?

— Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.

Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.

— Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, — звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.

Він подивився на чоловіка в окулярах, який стояв поруч.

— Може, ти, Фроле Івановичу, розкажеш? Я тоді ще підлітком був…

Фрол Іванович поправив окуляри, кахикнув:

— А чого ж, можна.

Голова тихенько підсунув йому стільця. Той сів і почав:

— Хлопець він бойовий був. Ще у фінську війну організував у нашому селі тимурівську команду. Тим жінкам, у яких чоловіків на війну забрали, вони то дров нарубають, то води принесуть. Учився Матвій теж непогано. Пам’ятаю, бо я з тієї школи. Учителька його за приклад для інших ставила. А як почалась війна, попросився він добровольцем в армію, йому тоді й вісімнадцяти не було. Подався прямо у Волногорськ. Не знаю, як йому вдалося, тільки скоро все знали, о Матвея взяли в армію. Потом пришла похоронка…