Втрачений скарб. Iнший свiт

Майгін мовчав, уважно і серйозно дивлячись в очі-вуглики Арнаутова. Нарешті, одвівши погляд, у роздумі сказав:

— А, власне кажучи, що ж іще з нею можна зробити, як не полетіти на ній? Якщо це справді зоряний корабель і якщо він може піднятися, незважаючи на те, що похований під міцними шарами лави, туфу, пісковиків тощо…

— Це справді зоряний корабель, і він справді злетить у повітря, — твердо сказав Арнаутов. — А шари — це дурниця.

— Дай боже! Хоча, відверто кажучи, мені і моїм друзям шкода буде розлучатися з цим підземним чудом. Ми звикли до нього, полюбили його.

— А навіщо вам з ним розлучатися? — пильно дивлячись на Майгіна, спитав Арнаутов.

Молодий геолог здивовано підняв брови:

— Тобто?

— Тобто ми можемо полетіти всі разом і навіть ще декого взяти з собою. Я, наприклад, візьму з собою дружину. Я дуже її люблю, і мені важко було б з нею розлучатися надовго.

— Летіти?.. Я?.. Та ви що, Костянтине Платоновичу, жартуєте?..

— Я не вмію жартувати! — різко відповів Арнаутов, але одразу пом’якшив тон: — Я розумію, що приголомшив вас своєю несподіваною і незвичайною пропозицією. Але ви все-таки подумайте, і, коли щось вирішите, дасте мені відповідь.

— А я й думати не буду, — посміхаючись, сказав Майгін. — Я з тих, хто повзає, Костянтине Платоновичу. Я кріт, риюся в землі… Про таких, як я, Максим Горький сказав: “Народжений повзати літати не може”…

— З вами важко говорити, Майгін, — холодно сказав Арнаутов. — Коли ви відчуваєте слабість вашої позиції, то починаєте жартувати. А тим часом ви не блазень і не боягуз. Я встиг вас трохи узнати… Подумайте над моєю ідеєю, справа варта того, щоб над нею задуматися. Дивіться, ми залишимося тут на рік, розберемося в механізмах і керуванні — не може бути, щоб ми не могли розібратися, — потім ви поїдете на материк, підберете кількох супутників…

— Оце я можу обіцяти навіть тепер, — посміхнувся Майгін. — Я думаю, що охочих до сильних відчуттів, таких, як ви, можна буде знайти…

— Але ви подумаєте над моєю пропозицією?

— Навіщо я вам?

— Я вас питаю, Майгін…

— Який ви, справді!.. Ну добре, подумаю, не хвилюйтесь.

Два дні слова Арнаутова не виходили у Майгіна з голови. Він сердився, сміявся з себе, сто разів одмахувався від цієї думки.

“Та ну його к бісу! Потрібен мені цей політ! Арнаутов маніяк, а я над його маяченням сушу голову. Навіщо мені летіти у якусь безодню до чорта в зуби? Мені і на землі добре. Тут у мене є пласти, надра, є батьківщина, яку я люблю… З мене досить!..”

Але суворе обличчя Арнаутова через хвилину поставало перед його очима, і Майгін у думці говорив на свою адресу все те неприємне, що, здавалось, Арнаутов сказав би, коли б знав його думки,

“Боягуз!.. Обиватель!.. Ти вважаєш себе людиною, науки?.. Який же ти вчений, коли боїшся взяти участь у винятковій історичній експедиції? На Далекий Схід поїхав длубатися в землі, а на більше зважитися не можеш… “Народжений повзати літати не може!” А тільки подумати, що можна було б побачити “там”! Як можна збагатити науку!.. За весь час існування Землі на долю ечєних не часто випадало щастя брати участь у подібних експедиціях”.

Але одразу ж, заступаючи Арнаутова, випливав перед Майгіним образ Ніночки Росс, і запал його холонув.

“Ні! Не можу. Аллах з ними, з зірками і планетами… Та й як це летіти?.. З зав’язаними очима в безодню, на неминучу смерть… Дурниці!.. А втім, я даремно сушу собі голову. Цілком ясно, що навіть цей маніяк Арнаутов нікуди не полетить… Якщо ми справді знайшли в землі зоряний або міжпланетний корабель, то його неможливо звільнити від багатовікових нашарувань. Для цього потрібні великі гроші, тисячі робітників… Фантастика!.. Але припустімо, який-небудь Рябушинський розщедриться, дасть гроші: — ми відкопаємо корабель… Що далі?.. Хіба Арнаутов зможе взнати таємницю його керування, збагнути секрети його машин? “Залишимося тут на рік… Розберемося…” Дідька ти розберешся, інженере! І за сто років не розберешся. На що ти сподіваєшся, коли зараз авіатори літають мало не з швидкістю єлизаветинської карети на своїх недоладних етажерках? Куди спрямуєш зоряний корабель, якщо навіть піднімеш його, і як будеш керувати ним у безповітряному океані?”

Всі ці думки не давали спокою, будоражили уяву молодого геолога, але вони ж і заспокоювали іноді Майгіна: “Ніхто нікуди не полетить, аж поки людина сама, своїми силами, не побудує казковий зоряний корабель… А Арнаутов? Важко зрозуміти, хто він, — божевільний, дивак і безпредметний мрійник чи, може, вчений, що прокладає нові шляхи в науці? А що, як він розгадає секрет керування загадковими машинами підземного міста, що, коли запустить їх і, розметавши давні шари лави і пісковика, підніметься у зоряну височінь?..” і знову пригадувалися гнівні слова Горького: “Народжений повзати літати не може”… “Невже я справді тільки кріт?”…

В кінці третього дня Майгін сердито відкинув блокнот, у який записував під диктовку Арнаутова про механізми, і випалив:

— Згода. Лечу з вами.

Арнаутов радісно посміхнувся. У ту ж мить десь нагорі почувся крик Петі:

— Костянтине Платоновичу! Андрію Гавриловичу! Де ви? Виходьте! Ніна приїхала!

ДРУГЕ ЗАСІДАННЯ “НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА”

Майгін, не промовивши й слова, повернувся і побіг до “ліфта”. Арнаутов пішов за ним.

— Хто приїхав? — спитав інженер.

— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.

— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?

— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?

— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.

На “верхній палубі” корабля-міста їх чекав Петя.

— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла, обвітрилася…

— Де вони? — спитав Майгін.

— Там, у таборі.

Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на “підземне чудо”. Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.

— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…

— Пробач, пробач, Ніночко… Це я не навмисно. Нарешті ви приїхали! Ми вам тут таке покажемо… Здрастуй, Григорію Миколайовичу! — Майгін відпустив нарешті руки Ніни і обернувся до Венберга, який стояв поруч і посміхаючись дивився на нього: — Давай, брат, обнімемося з радощів…

Друзі розцілувалися.

— Ось, — вів далі Майгін, — дозволь представити тобі Костянтина Платоновича Арнаутова.

— Арнаутов? — Венберг зробив крок до інженера. — Костя! Ти? Очам не вірю!.. Як ти сюди потрапив?

Кілька років тому Арнаутов і Венберг вчилися разом у Петербурзькому університеті. Правда, Арнаутов вчився на інженерному, а Венберг — на геологічному, але жили вони в одній кімнатці на Виборзькій стороні, ділились останньою копійкою, палко сперечалися і міцно дружили. Незабаром після закінчення університету вони загубили один одного. Ця зустріч для обох, правду кажучи, була несподіваною.

— Он який ти став! — промовив Венберг, поклавши руки на плечі інженерові і оглядаючи його з голови до ніг. — Змарнів, витягнувся… І не впізнаєш. То як ти опинився тут?

— Утік з заслання, — невесело усміхнувся Арнаутов.

— Був на засланні? За що? Політика?

— Ні, за підпал…

— Ах, так, так, пригадую… Звичайно… Це ті твої ракети, так? Ну добре, про це потім. Познайомтесь, ось доктор Васенькін Сергій Іванович. Прекрасна людина, рекомендую…