Ставка бiльша за життя. Частина 1

— Все ясно, — промовив рябий партизан. — Треба копати яму.

— Відведи його в льох, — наказав Флоріан. — Добре стережи і не смій без наказу…

— Як хочеш, — скривився партизан, — але я б на твоєму місці… — Він дулом штурхонув Клосса до дверей.

— Маєш рацію, — відповіла Анка на запитливий Флоріанів погляд, — треба діждатися Бартека.

— Тут щось не так, — сказав Флоріан. — Все надто просто, щоб могло бути правдою. Адже в абвері не сидять ідіоти. Коли б посилали агента, то забезпечили б його сотнею найкращих документів.

— Він хотів побачитися з Бартеком до півночі, — пригадала дівчина. — Невже він… — вона не доказала, але Флоріан зрозумів її.

— У нього не виявлено жодного повідомлення.

Лісник Рудзинський зайшов не постукавши, буркотливий, як завжди, і якийсь невдоволений. Він поставив перед ними кухлі молока саме з-під корови.

— Пийте, поки тепле, — мовив він. А по хвилі додав: — Пан комендант Бартек сердитиметься, що ви його звільнили.

— Кого? — не зрозумів Флоріан. Він все ще думав про Ганса Клосса, чий офіцерський квиток тримав у руці.

— Та того чортового швагра, чи то б пак Зайонца.

— Того спекулянта? Звідкіля, він має сидіти на місці.

— Нема його, — сказав Рудзинський. — Як спіймали цього шваба, то хлопці пішли нагору, щоб послухати, як ви з ним розмовляєте, а він, певно, в цей час… Але клунки залишив.

— Що в них? Треба перевірити.

— Свинина, певна річ, — спроквола відповів Рудзинський. — Тільки чи ж знайдете ви такого спекулянта, який би покинув товар і втік?

— Він — ваш швагер?

— Так, — буркнув старий, — та не я його вибирав. Правду сказати б, сміття, а не швагер. Перед війною кумався з поліцаями, люди казали всяке про нього, але чи все правда, що люди плещуть…

Флоріан відіпхнув Рудзинського й вискочив у сіни.

— Про втечу цього спекулянта ми ще поговоримо, це вас не обійде. А зараз ходімо на розшуки. Оточіть вихід на шосе, він, напевне, утік у той бік. Ти куди?.. — закричав на Анку. — Вернись назад! Приготуйся до передачі, за півгодини твій час. Оголосиш перерву, нові години передачі й новий шифр. Ясно? — Флоріан вибіг, перш ніж дівчина встигла відповісти.

Вони діждались, аж поки з дверей будинку пані Кобас вийшли останні п’яні німецькі офіцери. Невдовзі служниця-товстуля почалапала вгору по сходах; поверхом вище, як перед цим їм стало відомо, містилася її службова кімнатка. Тільки тоді вони ступили на сходи й подзвонили. Пані Кобас вже зодягла домашній халатик і з обличчя ще не встигла змити сліди гриму. Вона одразу помітила зброю в руках прибулих. Спробувала-зачинити двері, але якийсь із молодиків натис і просунув ногу в шпару. Невідомі вдерлися в квартиру. Вона так злякалася, що навіть не зойкнула.

— Я… я… — белькотіла вона. — У пене нема ніяких грошей…

— Ви самі вдома?

— Атож… Але в мене справді…

— Нам не потрібні ваші гроші, — мовив один із молодиків і побачив її перекошене з переляку обличчя, яке мало, під впливом незмитих решток гриму, трагічний і водночас гротескний вигляд.

— Так ви хочете, — прошепотіла вона, — ні… Я не зробила нічого поганого, влаштовую тільки справи… Я допомагаю людям… Ви не можете цього зробити… Не можете мене…

— Можемо, — сказав високий, що встромив ногу в шпарину дверей. — Можемо, але не хочемо, принаймні зараз. Ми розмовлятимем про інтереси й допомогу людям. Чи не запросите ви нас до кімнати?

— Прошу, дуже прошу, — відповіла вона, ледь приходячи до тями. Зрозуміла, що ніхто її не вбиватиме, принаймні відразу… — Даруйте за розгардіяш.

Кімната й справді мала такий вигляд, наче тут щойно пронісся тайфун.

— Самі бачите, вони поводяться, як свині, — мовила пані Кобас і зайшлася плачем. Сльози залишили сліди в шарі пудри. Нижчий з чоловіків підійшов до буфета, взяв недопиту пляшку коньяку, пошукав очима чарок. Не знайшовши чистих, підніс пляшку де рота, ковтнув і передав високому.

— Хто ви такі? — крізь сльози спитала зона.

— Ви ж бачите наші візитні картки, — високий кивнув на пістолети. — Нічого більше вам не треба знати. У нас є одна справа. Наш приятель, Ян Борецький, пішов колись до дантиста. Сталося так, що дантиста заарештували. Разом з ним взяли й пацієнтів, а серед них — нашого приятеля. Треба, щоб його звільнили.

— Розумію, — сказала пані Кобас. — Але не знаю, чи зможу допомогти. Сховайте оте, будь ласка, — вже заспокоїлася вона. — Прийшли ж розмовляти про інтерес. — Симпатичні хлопці, а нагнали на неї стільки страху. — Ціни зависокі. Від п’ятдесяти до ста тисяч. Але тільки частина в “мельничках”, решта у доларах або фунтах. Інакше взагалі не хочуть розмовляти. Може бути золото, наприклад старовинні ювелірні вироби, та в деяких справах і це не допомагає.

— Заплатите їм, скільки вимагатимуть. Аби ви не бентежилися, додам, що наш приятель зовсім не причетний до справи того дантиста. На цій картці виписано всі дані: місце народження, місце роботи — і так далі.

— У вас є гроші? — пані Кобас припалила від галантно поданої запальнички й затяглася димом.

— У вас же є, — відповів нижчий. — Ви заплатите їм своїми.

— Ви хочете, щоб я виклала свої заощадження? — голосно розсміялася вона. — Нема дурних, панове. Це сьогодні вже не модно. А потім шукай вітра в полі.

— Ви нас не зрозуміли, — високий ґречно вклонився їй. — Ви заплатите їм своїми, і ніхто вам їх не віддасть.

— Ви хочете розорити мене, бідну, самотню жінку? Ви що — це все дали мені? Воно нажите власною працею! — Пані повела навкруги рукою, показуючи на меблі й картини.

— Не треба перебільшувати, — мовив нижчий. — Не тільки працею і не тільки власною. За рахунок майна, здобутого способами, не завжди гідними польки…

— Що ви хочете від мене? — урвала пані Кобас.

— …заплатити податок, — закінчив він. — Дамо розписку, знадобиться по війні,

— Я постараюсь, але не знаю, чи зможу.

— Такі розмови, як сьогодні, — усміхнувся нижчий, — ми починаємо звичайно з того, що голимо голову правопорушниці. Задля добра, ми робимо виняток і відступаємо від звичаю. Не кажучи вже про такі дрібниці, що, коли треба, ми можемо спалити, скажімо, чиюсь крамницю. Ви, напевно, знаєте такі випадки. Інколи, — він витяг з кишені пістолет, підкинув його вгору і піймав на льоту, — змушені вдаватися до крайностей.

— Я постараюсь, — повторила пані Кобас, — зроблю справді все, що в моїй змозі.

— Я знав, що ми досягнемо згоди. — Високий підвівся. — Ви розважлива жінка. Не будемо вам казати, що справа пильна. — Ага, ще одне, — обернувся до неї він. — Коли вам спаде на думку про сьогоднішню розмову повідомити оберштурмбанфюрера Гайбеля або когось іншого з ваших друзів, то раджу якнайшвидше спрямувати увагу на щось інше. Шкода було б не дочекатися кінця війни, чи не так?

— За кого ви мене маєте? — з обуренням вигукнула вона. — Адже я полька! Як мені вас попередити?

— Ми завітаємо самі. — Він вклонився їй від дверей. — Не проводжайте нас, ми знаємо дорогу.

Пані Кобас лишилася в передпокої сама. Торкнулася рукою чола, щільніше вкуталася халатом. її проймав дрож. Вона замкнула вхідні двері на всі три замки, а наостанок ще й навісила ланцюг.

Він сидів у кутку темного льоху на якомусь ящику, що його Франек — таку кличку мав рябий партизан — штовхнув йому ногою. Машинально підкидав на долоні велику картоплину, яку взяв з купи, що лежала за дощаною загородкою. Не слухав, а швидше вдавав, що не слухає монолог партизана, котрий упродовж години ще ні на мить не змовкав. Тайкома зиркнув на годинник — усього чверть години лишалося до півночі.

— Ти гадаєш, швабе, що це тобі так минеться? — просторікував партизан. — Даремно. Відправишся на той світ ще сьогодні. Я прикінчу тебе з цього автомата. А знаєш, звідки він? Один мерзотник, жандарм з Гутиськ, сп’яну дітей, як горобців… Вже землю гризе. Я поміг йому в цьому, от і дістав цю штуку.

Клосс зважився. Він підвівся, партизан замовк, випростався, пильно стежив за рухами Клосса, водячи за ним автоматом.