Ставка бiльша за життя. Частина 1

Поїзд трясся, видираючись на гору, рухався дуже повільно, стріляючи в небо пучками оранжевих іскор. Клосс, притиснутий до вікна, вдивлявся в сутінки, що дедалі густішали. Поволі пропливали стовбури беріз. І тоді він збагнув, що всілякі спроби відкинути думку про найгірше — це ошукування самого себе. Враз помітив і те, що намагається відкинути, віддаючись новим думкам і спогадам. Він ще не знав чому; не мав поняття, чи арешт не був випадком, злим жартом долі. Клосс любив Філіпа, цінував його спокій, витримку, швидку реакцію і здатність одразу виносити рішення.

Якось вони сиділи разом до півночі в потайному місці в будинку Філіпової тітки. Філій глянув на годинник і сказав: “Ну, нам даровано ще один день”.

Клосс зрозумів тоді, що Філіп живе відчуттям безнастанної небезпеки, очікуючи найгіршого. А Клосс не міг би так. Він вірив у свою щасливу зірку, мріяв, що по війні скінчить Гданський політехнічний інститут і з непохитною впевненістю чекав здійснення свого наміру. Одразу ж після наради в Гайбеля він побіг до Філіпа, щоб застерегти його від небезпеки, яка нависла над загоном. Сказав також” що повідомить, коли довідається про термін закінчення випробувань нового танка. “Я передам”, — відповів дантист. Потім наказав Клоссові зойкнути, а помітивши його здивований погляд, пояснив: “Пацієнти здивуються, коли ти не закричиш у кріслі зубного лікаря”.

Отакий він, Філіп, не забуває жодної дрібниці. Коли Клосс уже виходив, він сказав: “А проте тобі треба побувати в мене і пацієнтом. Три горішні зуби в тебе справді починають псуватися”. Тоді Клосс відповів йому: “Нічого з цього не вийде, я страшенно боюся дантиста…”

Хтось, стоячи на підніжці вагона, почав відчиняти двері. Клосс захитався, вхопився за полицю, щоб не впасти. До вагона втиснувся той хлопець, що скочив на підніжку в останню хвилину, коли поїзд вже рушив.

— Янку, — мовила жінка в хустці, — ах ти, мамуло, ледь не лишив мене з багажем.

— У Трокішках чекають жандарми, — випалив хлопець, важко дихаючи.

— Облава! — істерично вигукнув хтось. — Гальмо, треба загальмувати!

— Тихо, — заспокоїв їх Янек, — зараз почнеться ліс, там і зупинимо.

У вагоні зчинилася жахлива метушня. Багаж, що його стягали з полиць, падав на голови пасажирів, викликаючи ще більше замішання й гармидер.

Клосс вискочив разом з усіма, перейшов колію, лишаючи подорожніх, що з клунками тяглися лісом у напрямі містечка. Огледівся: за ним нікого нема. Поминув широку галяву, сховану в гущині, дістав карту й компас. Присвітив собі ліхтариком, потім вибрав напрямок і попростував по бездоріжжю.

Різке сліпуче світло вдарило йому просто в обличчя. Філіп замружив очі.

— Виходь, — гримнув гестапівець.

Спираючись руками об стіни тісної й темної хижі, він спробував підвестися. Ноги затерпли, лікті ковзали по слизькій, пофарбованій олійною фарбою стіні. Гестапівець брутально вхопив його за борт піджака й допоміг стати на ноги. Філіп підвівся, ступив крок, потім — другий. Торкнувся рукою розбитого, спітнілого обличчя. Захитався.

— Швидше! — буркнув німець, випихаючи його в коридор.

Десь за спиною грюкнули двері камери, з протилежного боку коридора двоє гестапівців тягли чоловіка, що стогнав, його голова підскакувала на нерівній цементній підлозі. Ось і сходи. Вузькі, брудні, без поручнів. Філіп ступав через силу, намагаючись лічити сходи — сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Гестапівець зупинився, постукав у якісь двері, відчинив і вштовхнув Філіпа в кімнату.

Спершу він збагнув, що не чує своїх кроків — м’який килим глушив звуки. Підвів очі. Глибокі шкіряні крісла, пригашене світло, фанеровані меблі, під величезним портретом Гітлера невеличкий письмовий стіл.

— Сідайте, будь ласка, — почув тихий голос. Тільки тепер він помітив, що за столом сидить чоловік у чорному мундирі. Впав у крісло.

“Судячи з розповідей, це, мабуть, сам Гайбель”, — спроквола подумав Філіп.

Чоловік підвівся з-за столу, підійшов, придивився до понівеченого Філіпового обличчя. І Філіп побачив великі коричневі плями на своєму халаті.

— Бруннер! — вигукнув Гайбель.

З-за портьєри тихо, як тінь, вийшов Бруннер.

— Що ви з ним зробили? — спитав Гайбель. — Чому ви така нерозумна худобина, що вміє лише бити? Вийдіть, ми ще з вами поговоримо… Пробачте, — мовив він, схилившись над Філіпом. — Щиро прошу пробачити.

— Що? — не розчувши, спитав Філіп.

— Прошу пробачити, — повторив Гайбель. — На жаль, ми не самі добираємо собі співробітників, вдовольняємося тими, яких нам пришлють. Палите? Я хотів би з вами порозмовляти. А може, ви надто стомлені, може, ви згодні відкласти нашу розмову до завтра? — Гайбель підніс дантистові вогню, а потім припалив і сам. — Я не люблю, коли б’ють, — вів далі, — і не хотів би віддавати вас знову до рук мого співробітника. Я прихильник розмов. Розважливих розмов, які ведуть розсудливі люди. Чи можу я вважати вас розсудливою людиною, лікарю?

— Чому ж, — відповів Філіп і затягся цигаркою.

— Я радий, — сказав Гайбель. — Ваше прізвище?

— Сокольницький, Ян Сокольницький, — ледве вимовив Філіп. Він говорив з зусиллям, кожен порух щелеп завдавав йому болю.

— Я просив назвати ваше справжнє прізвище, — посміхнувся Гайбель, а побачивши, що Філіп мовчить, додав: — Однак ви не хочете бути розсудливим. Але я все ж сподіваюся, не втрачаю надії… — Він підійшов до столу, розгорнув течку. — Ви нас недооцінюєте, пане Сокольницький, даруйте, пане Філіп’як… — Він глянув у вічі чоловікові, що сидів, потонувши в кріслі, і, не помітивши ані тіні цікавості, почав читати: “Юзеф Філіп’як, народився 9 травня 1900 року в Лодзі, в 1924 році був засуджений за комуністичну діяльність на чотири роки, в 1929 році — на п’ять років, а в 1936-му — на вісім років. Партійна кличка — “товариш Філіп”. Все правильно?

— Моє прізвище Ян Сокольницький, — зібравшись з силами, повторив Філіп.

— Ми обидва знаємо, що ніякого Сокольницького не існує: ваш німецький паспорт фальшивий. Навіщо упиратися? Я особисто ставлюся з повагою до переможених супротивників, але тоді, як усвідомлять, що вони переможені. Ми знаємо все або майже все. Вашу лояльність може підтвердити тільки ваше щире зізнання. Речей, знайдених під час обшуку у вашому зубному кабінеті, цілком досить для обвинувачення.

— Я нічого не знаю, — мовив Філіп. — Я наймав цей кабінет щодня лише на кілька годин.

— Не будьмо дітьми, пане Філіп’як. Якщо ви назвете нам прізвища своїх агентів і співпрацівників, ми збережемо вам життя. Певна річ, не звільнимо вас, бо ви були у змові проти німців, але збережемо життя… Де радіостанція?

— Не знаю.

— Хто передавав інформацію про пересування наших військ?

— Не знаю, — повторив Філіп.

— Хто такий Янек?

Дантист уперто мовчав. Гайбель дивився на нього якусь мить, потім натиснув на кнопку дзвінка. Коли гестапівець з’явився на порозі, щоб вивести Філіпа, Гайбель сказав:

— Ви добре поміркуйте. Даю вам час до завтра.

Тільки-но зачинилися двері за Філіпом, Бруннер вийшов з-за портьєри.

— Знову те саме, — сказав Гайбель. — Я нічого з нього не витяг.

— Якби ви дозволили моїм хлопцям взяти його за горло… — Він присунув собі крісло до столу шефа, дістав шкіряний портсигар з монограмою, простяг Гайбелеві сигару.

— Я повідомив групенфюрера, — зізнався Гайбель.

— Він повинен зрозуміти, що в нас не було іншого виходу.

— На вашому місці, — сказав Гайбель, — я б не дуже зважав на це. Після першого рапорту, де йшлося про те, що завербовано Вольфа, він багато чого обіцяв. На щастя, Вольфа не викрили.

— Мене радує, — сказав Бруннер, — сама кличка. Вовк! Треба віддати вам належне — ви часом буваєте дотепним.

— Я боюся, що групенфюрер може не розуміти гумору. Вольф зробив своє і, треба сказати, досить непогано.

— Має досвід, — докинув Бруннер. — Працював у польській дифензиві.

— Ми легковажні були в цій справі. Коли б не поквапилися з цим зубним кабінетом, могли б вивідати більше. Ліквідовувати пункт після кількох годин спостереження — це погана робота, Бруннер. Вам не треба цього доводити.