Посланець

І тепер Калину проймав дедалі більший сумнів, чи доходять за призначенням його донесення. Він крок за кроком, слово «за словом перебирав подумки перебіг недавніх подій, сконцентрованих у напружені, сповнені небезпекою дні. Він знав, що з нього чомусь не спускає ока абвер, але не розумів, чим викликана підозра, причину пильного, повсякденного нагляду. З чого все почалося? І коли? Того ж дня, коли він побував на лінії фронту в Ельхотових воротах… Так, саме тоді його попередила Крістіна.

— Добрий день, фрейлейн Бергер! — привітав він її з машини, коли випадково побачив на вулиці.

— О, пане Шеєр! — обдарувала вона його приязною усмішкою. — Куди ви зникли і звідки з'явилися?

— Побував у «долині Смерті» і ледь видряпався з воріт Танатоса.

— Ви дуже інтригуєте мене і лякаєте водночас…

— А ми не дозволимо залякувати вас, фрейлейн, — озвався хтось за її спиною, — є ще лицарі, ладні в ім'я прекрасної дами ламати списи на вогнедишних драконах.

— О, це ви, пане майор Штюбе! Ви так непомітно виникли, що я навіть наполохалася… Знайомтеся, це пан кореспондент з Берліна Адольф Шеєр, а це — грізний винищувач шпигунів пан майор Штюбе.

— Дуже приємно, — мовив Штюбе.

— А мені ще й цікаво, — засвідчив Шеєр. — Сподіваюся, що й звитяги абверу прикрасять сторінки моєї книги.

— Цілком можливо, — ввічливо зазначив майор. — Але поки що я не заважатиму вам брати захоплююче інтерв'ю у чарівної фрейлейн. Маю честь!

Штюбе козирнув і, не озираючись, пішов світлою, сонячною вулицею. Місто оповило тепло бабиного літа, і походжати було просто приємно, якщо це дозволяли службові клопоти.

— Вас підвезти? — запитав Шеєр.

— Е ні, краще скористаємося прикладом майора, якщо ви не заперечуєте. Погода пречудова, а вона тут нестійка, за якусь годину і сніг може впасти. То як, пристаєте на мою пропозицію?

— Із задоволенням, фрейлейн!

Вони неквапом пішли вздовж вулиці, капітан — привітно усміхнений, фрейлейн — поблажлива й трохи кокетуючи. Так принаймні здавалося, якщо дивитися на них збоку. Ганс Лютке тихо вів машину вслід.

— Останні вісті, — весело сяяла Крістіна Бергер. — В Ельхотових воротах загинуло 18 700 солдатів і офіцерів, втрачено 384 танки.

— Чудова плата за ваші вчасні повідомлення, фрейлейн! Тепер ви розумієте, чому саме мусите лишатися тут? Ваш бій іде без лінії фронту, та ворог сплачує високою ціною…

— Розумію, гауптмане, й раніше розуміла… Але щоночі йдуть арешти, а я щодня — на допитах. Тримаю себе в нервовому кулаці, дивлячись на страхітливі тортури і нескінченні садистські катування…

— Облишмо про це, Крістіно, мені чисто по-людськи шкода вас, та я не вмію на словах співчувати, коли не можу допомогти ділом… Перейдемо до справ. Нібито Клейст має намір повести наступ на Орджонікідзе з району Нальчика. Місцевість там танкопрохідна… Ви нічого не чули про це?

— Про наступ — нічого. Але знаю: в район Нальчика почали перекидати 13-ту і 23-тю танкові дивізії, окремі частини мотопіхоти, румунських гірських стрільців…

— Значить, відомості вірогідні…

— Пане гауптман, будьте обережні — вами зацікавився абвер. Гадаю, і поява зараз майора Штюбе була не випадкова.

— З чого ви це взяли? — насторожився Шеєр.

— «Функ-абвер» [51] засік роботу невідомої радіостанції в нашому районі. Майор Штюбе мав розмову з штурмбанфюрером Хейнішем. Згадував тебе…

— Що саме?

— Мовляв, ти занадто цікавишся військовими об'єктами і дислокацією армійських частин…

— І що на це Хейніш?

— Сказав, що теревені Штюбе — курям на сміх і що офіцери абверу, мабуть, ладні й рідну матір запідозрити. А цікавість Шеєра — цілком виправдана, бо пояснюється специфічною тематикою його книги, і що про це прямо зазначено в його відомчому приписі.

— І Штюбе?..

— Не сперечався…

— Кепсько… Що ж, скористаємося запасним варіантом — вісті термінові.

— Я турбуюся за тебе, Адольфе. Тебе можуть…

— Можуть… Але що б там не сталося, тримайся, Крістіно! Стисни зуби і тримайся…

— Тобі слід зникнути…

— А завдання? Ні, ще зарано…

— Але ж ризик…

— А як без ризику в нашій справі, фрейлейн?

Майор Штюбе не сперечався — він підозрював. Всіх і все. Він не вірив у випадковий збіг обставин, ситуацій, що виникають в стосунках людей. Випадковість? Вона вірогідна лише тоді, коли пташка капне на кашкета… Цю рису всеосяжної недовіри йому прищепили у розвідшколі для асів шпигунської служби «Орденсбург Кресінзее», розташованої у Фалькенбурзі. Сюди, в інкубатор шпигунської еліти, неоднораз навідувалися ще до війни Гесс і Гітлер, Гіммлер і Герінг, про Канаріса годі й казати. Сюди для ознайомлення з досвідом підготовки агентурних кадрів спеціально приїздив італійський дуче Муссоліні. Як таблицю множення, кожен з випускників повинен був назавжди засвоїти «20 заповітів» цього своєрідного кодексу нацистського шпигуна. Зокрема:

«Не довіряйте нікому. Не забувайте, що лише той агент, який наслідує це правило, гарантований від провалу. У розвідці той, хто живе один, живе довше…»

І так далі.

«Не довіряйте нікому…» Чому ж він, Штюбе, має довіряти якомусь Шеєрові, що мов з неба впав зі своєю надмірною цікавістю у розпал військових операцій?

… Крістіна як у воду дивилася: на очі надто часто почав натрапляти «опель» з прим'ятим лівим крилом. Нагляд. Спостереження. Здається, точнісінько таку Шеєр бачив у абверівців, хоч номер було змінено. Отже, про те, щоб поїхати до тайника по рацію, не могло бути й мови.

— Гансе, машина в порядку?

— Так точно, гер гауптман!

— До П'ятигорська бензину стане?

— Повний бак.

— Тоді поїхали, треба навідатися до редакції армійської газети.

«Треба навідатися…» Адольфу Шеєру — як військовому кореспонденту для налагодження ділових контактів з колегами, розвідникові Калині — для встановлення зв'язку з підпільником на ім'я «дідусь Маклай». Калину попереджали: тільки за виняткових обставин дозволено йому звернутися до цієї людини, що працювала грубником, а разом з тим ще й двірником і мийником машин у редакції армійської газети. Чи зараз виняткова потреба? Мабуть, так: відомості про те, що німці збираються обійти Ельхотові ворота з нальчицького напрямку, були нагальні.

— Слухай уважно, Гансе. У П'ятигорську ми заїдемо до редакції армійської газети. Там я спробую зв'язатися з нашою людиною, він у них працює грубником. Якщо мене раптом спіткає невдача, дій за обставинами, діставайся сам до Кисловодська. Запам'ятай пароль і адресу, за якою тобі на випадок чого слід буде з'явитися…

Протягом усього шляху Шеєр бачив інтенсивний рух вантажних і танкових колон, йшли колони вояків, котили на причепах гармати. Іноді позаду виринав «опель» з прим'ятим крилом. Німецькі патрулі раз у раз зупиняли, вимагали документи, на в'їзді до міста шлях перетинав смугастий шлагбаум. Зрештою, це було навіть зручно, бо тут Шеєр дізнався, де розміщено редакцію, і не довелося плутати по незнайомому місту. У подвір'ї редакції машина Шеєра виглядала білою вороною, точніше — забрьоханою на розкислих путівцях вороною, серед чистеньких, вилискуючих редакційних машин. Видно було, про машини хтось добре дбав. Однак «опель» з пом'ятим крилом теж був не в кращому стані і теж понизу був увесь заболочений. Він заїхав до редакційного подвір'я слідом. Ніхто з нього не виходив.

— Помітив «опель» з особливою прикметою? — запитав Шеєр водія.

— Давно.

— Будь уважним. Від машини — ані на крок.

— Настирні, навіть не криються…

— Певно, вважають, що не маємо очей на потилиці, — пожартував гауптман, — і це відповідає дійсності, Лютке.

Двері до приміщення редакції майже не зачинялися, панувало якесь піднесене збудження, швидко сновигали офіцери. Шеєр відшукав кабінет редактора, увійшов хазяйновито — без стуку.

За столом сидів худорлявий майор, чисто виголений, з тонкими рисами обличчя, гармонію якого порушували тільки надміру товсті, якісь набряклі губи. Одягнений був з військовою елегантністю: френч з дорогого сукна, явно шитий на замовлення. Краватку до білосніжної сорочки шпилив чорний павучок свастики. Одне слово, в минулому, мабуть, модник, на якого раптом одягли військову форму. Тримаючи в руках машинописні аркушики, він недбало втовкмачував маленькому й кругленькому офіцерику, якому більше пасували б товстий халат і м'які хатні виступці, а не мундир, що зім'явся на ньому, мов ганчірка: