Викрадений

— Досить! — вигукнув він. — Ви вмієте грати на флейті… можете вихвалятися цим. — І вже хотів устати.

Та Робін зробив знак рукою, немов просячи помовчати, й виконав шотландську народну пісню в повільному темпі. Сама собою це була прекрасна річ, і грав він її чудово, але, крім того, вона виявилась піснею Аппінських Споартів, найулюбленішою піснею Алана. Ледве пролунали перші звуки, як він змінився на обличчі, а коли темп прискорився, Алан, здавалось, не міг усидіти на місці. Задовго до кінця пісні з його обличчя зникли останні сліди гніву, і він думав тільки про музику.

— Робіне Ойг, — заявив Алан, коли той перестав грати, — ви великий музика. Я негідний грати навіть у одному королівстві з вами. Присягаюся честю, в одному вашому мізинці більше музикальності, ніж у мене в голові. І хоч мені й здається, що крицею я міг би довести вам зовсім інше, попереджую вас заздалегідь… але так було б несправедливо! Не моя звичка — сваритися з людиною, що може так чудово грати на флейті, як ви.

На цьому й скінчилася вся сварка, цілу ніч не висихав у чарках бровз, а флейта переходила з рук у руки.

Розділ XXVI

КІНЕЦЬ УТЕЧІ. МИ ПЕРЕПРАВЛЯЄМОСЬ ЧЕРЕЗ ФОРТ

Як я вже казав, не минуло й місяця з початку моєї хвороби, коли вирішили, що я можу йти далі. Був уже кінець серпня, стояла чудова тепла погода. Все обіцяло ранній і багатий врожай. У нас майже не залишалося грошей, тому передусім слід було подумати про те, щоб якнайшвидше вирушити в дорогу, бо коли б ми не дібралися вчасно до містера Ренкейлора або він відмовився допомогти мені, нам, певно, довелося б померти голодною смертю. Крім того, на Аланову думку, погоня на цей час уже, мабуть, припинилася й кордон біля Форту, а може навіть і Стерлінг-Бриджа, де була головна переправа через річку, охоронявся не так пильно.

— Головне у військовій справі, — пояснив Алан, — іти туди, де тебе чекають найменше. Форт небезпечний для нас, адже ви знаєте прислів'я: "Форт — вуздечка для дикого верховинця". Отже, якщо ми намагатимемось обійти верхоріччя і вийти біля Кіппена або Балфрона, то саме там нас і чекатимуть, щоб зловити. Коли ж ми підемо прямо на старий міст у Стер-лінзі, то, даю вам слово, нас пропустять безборонно.

Отож першої ночі, як було вирішено, ми пробралися до оселі одного з Макларенів у Стретайрі, де й заночували 21 серпня. Звідти під покривом ночі зробили ще один легкий перехід. Удень 22-го ми проспали якнайщасливіші десять годин у кущах вересу на схилі пагорба у Вем-Варі неподалік від табунця оленів. Яскраво світило сонце, зігріваючи нас своїм теплом, а земля під нами була така суха, на яку я вже давно не натрапляв за час своїх поневірянь. Уночі ми дійшли до Алан-Вотеру і, спустившись понад його берегом туди, де кінчалися пагорби, побачили внизу перед собою всю рівнину круг Стерлінга, пласку, як млинець. У долині розкинулося місто, посеред якого височів пагорб із замком на ньому, а води Форту мінилися сріблом місячного сяйва.

— Тепер, — промовив Алан, — не знаю, хвилює вас це чи ні, але ви знову на своїй батьківщині. Ми перейшли межу Верховини в першу ж годину нічного переходу, і якщо тільки нам пощастить перебратися через цю зміїсту річку, ми зможемо вільно дихнути.

На Алан-Вотері, поблизу того місця, де він впадає у Форт, виднівся невеличкий піщаний острівець, зарослий лопухами, кременою та іншим низькорослим зіллям, між яким можна було б переховуватись тільки лежачи. На цьому острівці ми й отаборилися. Просто перед нами височів Стерлінзький замок, звідки долинав гуркіт барабанів, бо якраз зараз там, мабуть, відбувався парад частин залоги. У полі по цей бік річки цілий день працювали женці, і ми чули брязкіт серпів об каміння, голоси й навіть окремі слова селян. Треба було лежати, притиснувшись до землі, й мовчати. Та ми почувалися не так уже й погано: пісок на острівці нагрівся від сонця, зелені рослини захищали наші голови, води і їжі ми мали вдосталь, а найголовніше — на другому березі нас чекав порятунок.

Як тільки женці закінчили свою роботу й спустилися сутінки, ми вбрід вибралися на берег і попрямували до Стерлінзького мосту, тримаючись весь час понад ровами, що розділяли поля.

Міст був недалеко від пагорба із замком — старий, високий, вузький міст із шпиликами над парапетом. Можете собі уявити, з якою цікавістю я дивився на нього не тільки тому, що міст вважався історичною пам'яткою, а й тому, що він був тепер нашим єдиним порятунком. Місяць іще не зійшов, коли ми прийшли туди; вздовж чола фортеці де-не-де блимало світло, а далі, у місті, теж виднілося кілька освітлених вікон. Навколо панувала мертва тиша. Здавалося, наче ніхто не охороняє проходу.

Я наполягав, щоб негайно ж іти через міст, та Алан був обережніший.

— Усе здається спокійним, — прошепотів він, — та все-таки ми трохи полежимо тихенько тут, за насипом, щоб не попасти в халепу.

Так ми пролежали майже чверть години, іноді перешіптуючись, але не чули жодного звуку, крім плюскоту води між биками мосту. Несподівано з'явилася якась стара кульгава жінка з костуром у руках. Спершу вона стала недалеко від нас і почала нарікати на свою долю, бідкатися, що їй довелось пройти такий довгий шлях; потім пошкандибала далі, піднімаючись по крутому мосту. Жінка була така маленька на зріст, а ніч така темна, що ми скоро перестали бачити її і тільки чули, як човгання ніг, стук костура та кашель помалу даленіють.

— Мабуть уже перейшла, — прошепотів я.

— Ні, — заперечив Алан, — На мосту ще чути її ходу. Тої ж миті пролунав оклик вартового: "Хто йде?" — і ми

почули, як об каміння брязнула кольба рушниці. Напевно, вартовий спав, і коли б ми спробували, то могли б пройти непоміченими. А тепер він прокинувся, й нагоду було втрачено.

— Тут у нас нічого не вийде, — кинув Алан, — і ніколи, ніколи нам не пощастить це зробити, Девіде!

Не сказавши більше ні слова, він поповз геть від мосту; а трохи згодом, коли вартовий уже не міг помітити нас, випростався і пішов далі дорогою, що вела на схід, Я не розумів, що він задумав, а після щойно пережитого гіркого розчарування мене важко було чимось потішити. Хвилину тому я вже уявляв, як стукаю в двері дому містера Ренкейлора, щоб заявити про свої права на спадщину, мов той герой з балади. І ось язнову залишаюсь тут, на другому березі Форту, де мене, як послідущого волоцюгу, переслідують солдати.

— Що ж далі? — порушив я мовчанку.

— Не знаю, — відказав Алан. — Що ж ви хотіли? Вони не такі дурні, як я гадав. Так чи інакше нам треба перебратися через Форт, Деві… Бодай би вони запались, ті дощі, що живлять його, і ті гори, що між ними він протікає.

— А чому ми йдемо на схід? — спитав я.

— Апросто навмання, — відповів він. — Якщо ми не можемо перебратися через річку, то, може, пощастить у затоці.

— На річці хоч є броди, а в затоці їх немає, — зауважив я.

— Звичайно, тут є броди, а крім того ще й міст, — погодився Алан. — Та яке з них пуття, коли їх охороняють?

— Правда, — відповів я. — Але річку можна перепливти.

— Можна тому, хто вміє плавати, — кинув Алан. — От тільки я чогось не чув, щоб ви були великий мастак до цього. Що ж до мене, то я плаваю, як сокира.

— Нічого не можу заперечити вам, Алане, — сказав я, — проте мені здається, що ми ліземо з дощу під ринву. Якщо важко переправитися через річку, то, очевидно, через затоку переправитися ще важче.

— Але ж є ще й такі речі, як човни, коли я не помиляюся, — сказав Алан у відповідь.

— Авжеж, і такі речі, як гроші, — додав я. — Ми ж не маємо ні того, ні другого, а тому чи є човни, чи нема, нам однаковісінько.

— Ви так гадаєте?

— Авжеж!

— Девіде, у вас мало винахідливості, а ще менше віри. Дайте мені тільки час, щоб я міг пометикувати, і якщо мені не пощастить випросити, позичити або навіть украсти човна, я зроблю його!