На дикому Заходi

— Я нічого не хочу від нього, _ прошепотів індіянин. — Поки що нічого не хочу. Але регулятори шукають його. Асоваум прийшов, щоб урятувати вашу дочку. Вже пізно?

— Мою дочку? Господи милостивий, що з нею таке? Чого ви не доказуєте?

— Маріон уже стала дружиною блідолицього чоловіка?

— Ні. А що з містером Раусоном?

— Регулятори хочуть його спіймати. То він убив Гіскота.

— Боже праведний! Це наклеп. Ганебний, підлий наклеп. Хто той негідник, що його звинувачує?

— Я сам, — тихо відповів Асоваум. — Я боюсь… що на його руках є й кров Алапаги.

— Що ви кажете! Який жах! І моя дитина… Але ж ні, того не може бути. То якась помилка.

— Де містер Робертс? Де дівчина? І де сам блідолиций чоловік? — спитав індіянин.

— Я щомиті чекаю його. Маріон і чоловік уже поїхали до його хати. Сьогодні по обіді вони мали повінчатися в судді. Ох, це щось неймовірне. Раусон, такий богобоязливий чоловік, не може бути вбивцею.

— Ви пам'ятаєте той день, коли вбито Алапагу? — Асоваум витяг з-за пояса маленький томагавк своєї скво й поклав на стіл. — Цією зброєю, тихо вів далі він, — Квітка Прерій боронилася від убивці, і того дня в Раусона була поранена рука. А цього ґудзика, — він сягнув до патронташа, — я знайшов у руці в мертвої Алапаги. Це Раусонів ґудзик. Асоваум говорив з людьми, і ті ствердили, що це так.

— То все тільки непевні здогади, а не докази, — заперечила місіс Робертс. — Я ще раз кажу вам, що такого не може бути. Раусон не винен!

— То спитайте його самі. Он він їде, — спокійно мовив Асоваум. — Чи блідолиций чоловік стане ще блідіший, коли шановна пані скаже йому, що він убивця?

Не встигла місіс Робертс відповісти, як Асоваум схопив томагавка й миттю сховався за ліжко. Ту ж саму хвилину проповідник спинив коня біля тину, скочив з сідла й зайшов до хати. Хрипко, майже пошепки він спитав, де його наречена і де містер Робертс з гістьми. Місіс Робертс відповіла, що вони поїхали наперед і чекають уже їх.

— Містере Раусоне, я хочу вас щось запитати. Ви мені відповісте чесно й щиро?

— Відповім, — сказав проповідник збентежено. — Тільки попрошу вас швидше, бо… мені треба кудись ще поїхати. Ви ж знаєте, скільки в мене сьогодні діла…

— Містере Раусоне, сьогодні вранці я чула про вас дивні речі.

— Про мене? Від кого? — злякано спитав проповідник. — Хто тут був?

— Це все тільки здогади, спокійно вела далі місіс Робертс. — Але вам треба знати, що про вас говорять, аби ви змогли захищатися.

— Я справді не знаю… Що сталося? — заникуючись пробурмотів Раусон. Він ще дужче збентежився й крадькома позирав на двері, наче хотів дременути, не вдаючись у дальшу розмову. Думаючи про своє, він грався квіткою, що лежала на столі, й несвідомо взяв ґудзика, якого лишив індіянин.

— Киньте ґудзика! — злякано крикнула місіс Робертс. — Його…

— Що з вами, шановна пані? — спитав Раусон, опанувавши себе. — Чого ви такі схвильовані? Це мій ґудзик. Я його, мабуть…

— Ваш? — вжахнулася жінка і впала на стілець.

— Що з вами?

— Того ґудзика Асоваум знайшов у кулані в Алапаги, — сказала місіс Робертс. — Він може належати тільки вбивці.

Проповідникова рука потяглася по зброю. І враз він стрівся очима з індіянином, що тримав рушницю напоготові.

— Ані руш, бо…

Раусон побачив, що йому край. Місіс Робертс, глянувши на грізного індіянина, подумала, що той хоче тут же, в кімнаті, помститися за Алапагу. Вона кинулась до нього, схопилася руками за рушницю й перелякано крикнула:

— Тільки не тут! Тільки не в мене перед очима!

Раусон зрозумів, що це остання нагода йому втекти. Не встиг індіянин вирвати рушницю з рук жінки, як проповідник спритно, мов пантера, шаснув у двері, скочив на коня й відразу ж зник у хащах.

Асоваум кинувся за ним. Він підбіг до коня місіс Робертс, що його негр тримав напоготові перед хатою, миттю скинув жіноче сідло, вихопив з рук у спантеличеного хлопця повід, сів верхи й помчав Раусоновим слідом.

ОБЛОГА

— Бачите, я правду казав. Ось і хата! — мовив Робертс, коли вони зупинилися на галявині перед звичайною собі будівлею. — Ну, Маріон, подобається тобі місце?

— Тут дуже тихо й пусто, — сумно мовила дівчина.

— Бо нема худоби, — озвався Баренс. — То воно й не дивно. Коли не чути теленькання дзвіночків на коровах, коли на подвір'ї не бігають кури й поросята, не гавкають собаки, то садиба здається ненасидженою й незатишною.

— А нащо б Раусон заводив худобу, — сказав Гарпер, — коли він, може, за тиждень знову кудись подасться.

— Тепер усе буде інакше, — засміявся Робертс. — Як. одружиться, то кине свої звички.

Нараз Елен скрикнула.

— Що з тобою? — спитала Маріон. — Що ти там побачила?

— О, нічого, — відповіла дівчина, крадькома позираючи на будинок. — То мені здалося, наче хтось раптом виглянув у щілину он там нагорі. Немов чиїсь очі блиснули.

— Де? Отам нагорі? — Баренс засміявся. — Навряд чи там би поселився якийсь гість. Якби хто захотів жити в цій хаті, то знайшов би собі зручніше місце. Ходімо, двері ж відчинені.

— Але ж які двері! — здивовано мовив Гарпер, що зайшов перший. — Таких грубезних я ще й не бачив. Наче тут лежать бозна-які скарби.

— Маріон! Елен! Чого ж ви не заходите? _ гукнув Робертс. — Ходіть, тут починається ваше царство. Маріон може зразу ж перейняти його під своє володіння. Ну, тепер хазяйнуйте, як собі хочете, — мовив він, коли дівчата зайшли до хати. — А ми тим часом розпалимо надворі ватру і наставимо казана, бо тут, я бачу, кухні немає.

І він, сміючись і жартуючи, разом з Гарпером та Баренсом взявся розпалювати вогонь. Як тільки дівчата лишилися самі, Маріон, не годна більше стримуватись, заплакала.

— Маріон, що тобі бракує? — спитала Елен. — Тебе щось гризе. Я вже давно помітила.

— Що мені бракує? Всього… всього. Довір'я, кохання, надії, так, навіть надії мені бракує. А тепер — тепер уже пізно. Я вже не можу відступити назад.

— Маріон, ти лякаєш мене, — прошепотіла Елен. — Що це все має означати?

— Я скажу тобі правду, — відповіла Маріон. — Але що з тобою? Що ти там набачила?

— Глянь-но, — здивовано мовила Елен. — То ж наче містер Раусон? Боже праведний, у нього кінь, мабуть, схарапудився! Дивись, як жене.

— Агов, Раусоне! — вигукнули від вогнища Робертс і Баренс, що аж тепер його помітили. — Що сталося?

— От сатана! — крикнув Гарпер і відскочив убік, бо кінь мало не збив його з ніг. — Чи ви здуріли?

Та Раусон не тільки не відповів їм, ба навіть не глянув на них. Він скочив з коня, кинувся до хати, замкнув двері на два залізні засуви, схопив з кілочка рушницю й аж тоді озирнувся по кімнаті, наче хотів застрілити першого ж, хто трапиться йому під руку.

— Містере Раусоне! — зойкнула Елен, перелякана до смерті. — Що ви хочете робити? Убити свою наречену?

— Котоне! — гукнув Раусон хрипким голосом, незважаючи на дівчат. — Котоне!

— Я тут, — буркнув той згори. — Пильнуйте там унизу. Індіянин їде.

— Злазьте швидко! — звелів проповідник. Він повитягав із щілин у стінах дерев'яні затички, щоб можна було стріляти й стежити за супротивником. — Хутчій. Зараз буде робота. Нам треба влаштувати своїх гостей.

Котон, як кішка, зліз по стіні з горища. Коли Елен побачила людину, якої боялася дужче за всіх, вона затулила обличчя руками й відвернулася.

— Що це таке? Бога ради, містере Раусоне, випустіть нас звідси, — попросила Маріон. — Пустіть мене до мого батька. Що це все означає?

— Зараз довідаєшся, — глузливо сказав Котон і схопив другу рушницю, що висіла над коминком. — Навіть завчасу довідаєшся.

— Назад! — крикнув Раусон крізь щілину. — Назад! А то вам буде смерть!

Він вистрілив, шпурнув рушницю вбік, підскочив до ліжка й скинув додолу сінник. Там лежали ще чотири наладовані рушниці.