Я 11–17 Небезпечний маршрут

— Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?

— Ні. У мене живе обер-лейтенант Грімм.

Дементьєв завмер. Початок пароля-відповіді було сказано вірно, а кінець не сходився.

Крізь прочинені двері висунулася сива голова, і Дементьєв почув шепіт: «Завтра в залі поштамту о чотирнадцятій годині…»

Двері захлопнулися. Дементьєв швидко пішов сходами униз. Думка його працювала швидкими поштовхами; ніби гострий промінчик світла, вона встромлялася в тривожну темряву небезпеки… Явка в руках гестапо? Але тоді навіщо їм було міняти пароль? Хіба не краще б для гестапо, якби він вірно сказав пароль і увійшов у квартиру, де б його можна було легко схопити? Може, вони спочатку хочуть узнати його зв'язки і спеціально для цього перекрутили пароль, а тепер за ним почнуть стежити?.. А може, явка просто в небезпеці і її хазяїн сповіщає про це зміною пароля? Але як розцінювати призначення зустрічі на поштамті?.. Чесне бажання хазяїна явки?.. Чи це зроблено під диктовку гестапо?.. Але навіщо гестапо відкладати його арешт на якихось десять годин і потім робити це в людному місці, а не зараз, тут, без свідків?.. Лишається одне: ці десять годин вони все-таки хочуть за ним постежити. І ось коли стане в пригоді готель для офіцерів…

Дементьєв ішов вулицею то швидко, то повільно, створюючи цим труднощі для можливого спостерігача. Навмисне пройшов крізь два патрулі, користуючись паролем, одержаним від фельдфебеля. Проминувши патруль, причаювався в ніші воріт, ждав, поки до патруля підійде спостерігач. Але ніхто не підходив. Ні, за ним ніхто не стежив, і це певною мірою підтримувало версію, що завтрашнє побачення на поштамті не зв'язане з гестапо. Так чи інакше, а швидше в готель. Треба відпочити. Крім того, ще тоді, коли заходив у штаб, він розраховував, що цей готель може йому знадобитися не тільки для відпочинку…

Коло під'їзду готелю «Брістоль» густо стояли автомашини. Смішно виглядала фронтова танкетка, що втиснулася серед них. З неї лунало богатирське хропіння — водій спав на передньому сидінні, висунувши через борт довгі ноги в стоптаних чоботях.

Крізь обертові двері Дементьєв увійшов у вестибюль. За стойкою портьє нікого не було.

— Чи є тут хто живий?

З-за гардини вийшов молодий чоловік. Кинувши на Дементьєва байдужий погляд, він розгорнув величезну книгу.

— Капітан Рюперт?

— Рюкерт! — сердито поправив Дементьєв.

— Пробачте. Триста п'ята кімната. Третій поверх. Ліфт, на жаль, не працює. І, будь ласка, тихенько, — там уже спить майор Зандель.

Дементьєв повільно піднімався сходами, обдумуючи, чим йому може загрожувати присутність в номері майора Занделя.

Майор спав, укрившись з головою. Не засвічуючи світла, Дементьєв роздягнувся. Кітель повісив на стілець так, щоб видно було пропущену в петельку стрічку «залізного хреста». Уважно оглянувши кімнату, Дементьєв ліг у постіль і почав думати.

Головне, що треба було обдумати, — завтрашнє побачення в залі поштамту. Все вирішувало — хто він, цей хазяїн явки. Дементьєв знав, що він латиш, що звати його Павло Арвидович, що в нього є дочка і що він майже два роки мав зв'язок з латиськими партизанами. Але хіба цього недосить, щоб вірити людині?.. Кінець кінцем Дементьєв за вихідну точку і взяв віру в хазяїна явки і почав обдумувати всі можливі для нього заходи обережності на той випадок, якщо його віра в цю людину не справдиться. Через годину Дементьєв заснув. Він просто наказав собі спати — до ранку в нього повинна бути свіжа голова.

Сусід Дементьєва прокинувся о восьмій годині ранку. Дементьєв повернувся обличчям до стіни і натягнув ковдру на голову. Майор Зандель проляпав босими ногами у ванну і довго хлюпався під душем. Потім повернувся в кімнату і, гекаючи, почав робити гімнастику. Вдягаючись, він бубонів щось собі під ніс. І раптом голосно промовив:

— Колего, так можна проспати всю війну!

Дементьєв повільно обернувся на спину, неохоче стягнув з голови ковдру і здивовано озирнувся навкруги, як завжди розглядаються спросонку люди, що проспали ніч в новому для них місці. Побачивши майора, він посміхнувся:

— Доброго ранку!

Майор засміявся:

— Ранок справді неначе добрий! А от ніч була люта. Наш готель не раз підстрибував… Коли ви прийшли, я не чув.

— Я прийшов удосвіта. — Дементьєв сів на ліжку і почав неквапливо одягатися, сподіваючись, що майор піде.

Але майор не поспішав. Він сів у крісло, простягнув худі ноги в новеньких лакованих чоботях. «Штабний», — відзначив сам собі Дементьєв. Умившись, Дементьєв одягнув кітель і підійшов до майора:

— Давайте знайомитись — капітан Рюкерт.

Майор підвівся:

— Майор Зандель.

Вони потиснули один одному руки.

— Рюкерт, Рюкерт… — пригадував майор, не випускаючи руку Дементьєва. — Звідкись я це прізвище знаю…

— Ви розпалюєте моє самолюбство! — розсміявся Дементьєв. — Я починаю нахабно думати про свою неіснуючу славу і популярність.

Майор відпустив руку Дементьєва, і його обличчя раптом набрало сумного і водночас суворого виразу. Він помовчав і, глянувши на годинник, сказав:

— Ходімо, капітане, снідати.

Вони зійшли в ресторан і зайняли столик біля великого дзеркального вікна. Офіціант узяв замовлення і пішов.

— Ось ви, капітане, сказали про неіснуючу славу… — Майор зітхнув і, дивлячись між фіранками на ще безлюдну площу, продовжував: — А була ж у нас у всіх слава справжня, велика. Була вона і у вас. Я бачу у вас горду стрічку — «залізний хрест» одержували найхоробріші…

Майор замовк. Дементьєв напружено обдумував, яку позицію він повинен зайняти в цій розмові. Напрям думок майора він угадував наперед.

— Відомий вам, капітане, воєнний геній попереджав, що тривалість війни неминуче вступає в протиріччя зі всіма її розрахунками, які на перших етапах війни пророкували успіх. Зараз ми цей фактор тривалості насамперед і відчуваємо. Чи не так, капітане?

В цей час Дементьєв уже вирішив, як поводитись, але йому треба було ще краще взнати настрій майора. На його питання Дементьєв не відповів, і за столом настала ніякова мовчанка.

— Я не люблю поквапливої відвертості. А до того ж воєнний геній Бісмарка для мене — лише історія. Моя віра сьогодні — геній фюрера… — тихо і переконливо промовив Дементьєв. Помітивши, що після останніх його слів у очах майора промайнуло занепокоєння, він, щоб трохи заспокоїти його, додав: — Я тільки-но пережив трагедію восьмої дивізії…

— О, ви з восьмої? Як же це ви уціліли? Адже дивізія, я чув, знищена.

— Це не зовсім вірно, — сумно відповів Дементьєв. — Нас кинули в контрнаступ без будь-якої підтримки. Операція була спланована вірно, але росіяни… — Дементьєв злегка вдарив кулаком об стіл. — Наші солдати билися, як леви, і гинули. Після блукання по лісах і болотах я вивів кількох своїх хлопців і, як бачите, вийшов сам. І прибув сюди, щоб розказати командуванню, що сталося з нашою дивізією. — Помовчавши, Дементьєв додав: — І просити призначення. До речі, ви не в курсі справ: реально зараз дістати призначення? Я чув, ніби таких, як я, тут більш ніж досить.

— Я сам такий, — задумливо сказав майор. — Але призначення вже дістав. Справа ця нелегка. Крім усього іншого, тут уже діє фактор паніки, він породжує безладдя в штабних справах. У вас якісь зв'язки в штабі є?

— Ніяких.

— Я спробую вам допомогти, — помовчавши, сказав майор і, посміхнувшись, додав: — Ви не дивуйтеся, що я одразу з вами занадто відверто розмовляю. Я люблю людей з відкритими обличчями і сліпо їм вірю. Може, даремно?

— Бувають обличчя, які відкриті навмисне, — посміхнувся Дементьєв.

— Я знаю, знаю! — злякано погодився майор.

— Якби ви допомогли мені влаштуватись, я був би вам дуже вдячний, — сказав Дементьєв. І це його «якби», здавалось, ховало в собі якийсь особливий зміст, що в ньому майор не міг не відчути ледь помітної погрози. — Я офіцер, який має погони і фронтовий досвід, але, на жаль, не має ніяких зв'язків. А тинятися в резерві без діла я не зможу, не витримаю. Піду на фронт рядовим!