Секретний фарватер

Так принаймні розповідали про кабінет Грибова.

Але нічого такого тут не було.

Передусім звертав на себе увагу стіл. Він був дужо великий, і на ньому панував зразковий порядок. Усі речі було розставлено і розкладено строго симетрично. Гостро застругані олівці напоготові стирчали з вузької скляночки.

Тьмяно блимав анероїд, а на стіні, напроти письмового стола, висіла карта обох півкуль.

Без карти і анероїда Грибов, звичайно, ніяк не зміг би обійтися!

Від старшокурсників Ластиков знав, що, закінчивши корпус років сорок тому, Грибов здивував викладачів і однокашників, пішовши в Сибірський флотський екіпаж. “У сибіряків, — пояснював він, — під боком Великий океан, недалеко Індійський, а вчитися плавати треба, кажуть, на глибоких місцях”.

Йому не довелося шкодувати за свій вибір. Перед початкуючим штурманом відкрилися перспективи такої різноманітної самостійної морської практики, про яку можна було тільки мріяти.

Несучи дозорну службу і провадячи гідрографічні роботи, Грибов сходив уздовж і впоперек величезний водний простір між Берінговою протокою, Мадагаскаром і Каліфорнією. Згодом він побував також в Атлантиці і на Крайній Півночі.

Відшукавши в пам’яті потрібний приклад, Грибов запросто каже на лекції: “Якось, визначаючись за глибинами у Молуккській протоці”, або: “Одного разу, огинаючи мис Доброї Надії…”

Наче в гонг б’ють ці слова в захоплене юне серце!..

Курсанти дуже пишаються, що їхній професор — один з найстаріших штурманів російського флоту і плавав “по дузі великого кола”, інакше кажучи — не раз перетинав океани. Через те йому прощається все: і те, що він нестерпно педантичний, і те, що має далеко не лагідний характер, і те, що нещадний на екзаменах…

— Ось запис олафсонівського варіанту!

Курсант обернувся. Професор розгладжував на столі аркушики з машинописним текстом:

— Я, наскільки це було можливо, намагався зберегти живу розмовну мову. У Олафсона була одна особливість. Про легендарного Летючого Голландця він говорив як про людину, особисто йому знайому. “Той моряк уціліє, — повторював він, — хто до кінця розгадає характер старого”. Прийом оповідача? Мабуть, Олафсон славився як оповідач…

Грибов віддав курсантові свої записи і одійшов до вікна. Дощ усе ще мжичив.

За спиною шелестіли швидко перегортувані сторінки. Цокав годинник.

…І ось до кабінету, перевальцем, безшумною тінню ввійшов Олафсон.

Він був у важких гумових чоботях і своєму незмінному клейончатому плащі, застебнутому на верхній ґудзик. З-під козирка його лоцманського картуза було видно звислі вуса і червоний ніс.

Очей не було видно. Можливо, вони були заплющені? Адже старий лоцман уже помер…

Старий! Грибову він здавався старим ще в 1913 році. Тим часом йому було років сорок з гаком. Але є люди, зовнішність яких майже не змінюється з віком. Та й північна Атлантика не ласкава до моряків. Від її крижаних вітрів шкіра на обличчі дерев’яніє, рано вкривається зморшками, схожими на тріщини. А може, Грибов був надто молодий тоді і кожна людина за сорок здавалася йому старою?

Грибову розповідали, що шхерні лоцмани звичайно тримаються дуже замкнуто, магами і чаклунами, ревно оберігаючи свої маленькі таємниці. Траплялося, що, зазирнувши для годиться в записну книжку, поцятковану лише йому зрозумілими знаками, лоцман одвертав від курсу тільки заради того, щоб збити з пантелику спостерігачів, які стояли поруч.

Олафсон був не такий.

Він мав постійний контакт з російським військовим міністерством. До того ж на наших кораблях до нього ставилися уважно і у великій кількості постачали ризький чорний бальзам, яким він лікувався від ревматизму, професійної хвороби лоцманів.

Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він навіть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.

А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.

Без кінця міг говорити про кладовища затонулих кораблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які, віщуючи нещастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.

При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “застукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбурляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.

Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.

— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хитаючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!

Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:

— На морі я вірю в Летючого Голландця!..

Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.

Вечір.

Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку сидять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.

Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху наповнена недокурками.

Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб перекладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).

Над вухом професора знову забринів низький, хриплуватий, з неквапливими інтонаціями голос:

— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…

— Історію цю, дуже давню, дехто вважає, — брехнею, — так починав Олафсон. — Інші ладні закласти місячне жалування і душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води.

Отож, розповідають, що одного разу якийсь голландський капітан захотів обігнути мис Горн. Діло було пізньої осені, а всяк знає, що там у ту пору дують непереборні злі вітри.

Голландець зарифлював паруси, міняв галси, та лобовий вітер незмінно відкидав його назад.

Він був бравий і досвідчений моряк, але дуже великий грішник, та ще й упертий, як морський чорт.

За цими прикметами дехто пізнає у ньому капітана Ван-Страатена з Дельфта.

Інші, проте, горою стоять за його земляка, каштана Ван дер Декена.

Обидва вони жили років триста тому, любили зазирнути в чарку, а вже блюзнили, кажуть, так, що, почувши їх, кити переверталися догори черевом.

Отож, цей Ван-Страатен чи Ван дер Декен зовсім скалився, коли зустрічний вітер вп’яте чи вшосте перегородив йому дорогу. Він увесь затрусився від злості, підняв кулаки над головою і прокричав назустріч бурі таку страхітливу лайку, що хмари, не витримавши, плюнули у відповідь дощем.

Мокрий з голови до п’ят, загубивши трикутного капелюха, голландець, однак, не вгамувався. Кістками своєї матері він поклявся, що огинатиме мис Горн хоч до страшного суду, але наперекір бурі усе-таки обігне його!

І що ж? Голландець був тут же спійманий на слові! Бог засудив його на віки вічні поневірятися по морях і океанах, ніколи не пристаючи до берега! А коли він усе-таки пробував ввійти в гавань, то одразу ж щось виштовхувало його звідти, наче погано припасований клин з пробоїни.

Господь бог наш, між нами буде сказано, теж з упертих! Коли йому засяде щось у голові, спробуй-но — і буксиром не витягнеш звідти!

Ось так воно й ведеться відтоді!

Четверте століття гасає Летючий Голландець сюди й туди морями. Уночі вогні святого Ельма тремтять на топах його щогл, удень промені сонця просвічують між ребрами шпангоутів. Корабель — зовсім дірявий від старості — давно б потонув, але чарівна сила утримує його на поверхні. І паруси завжди наповнені вітром, навіть тоді, коли на морі штиль й інші кораблі лежать у дрейфі.