Втрачений скарб. Iнший свiт

Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.

Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули глухі крики:

— Стій! Хлопче! Стривай! Куди ти?

З палатки прожогом вискочив скуйовджений брудний хлопчисько-ламут, а слідом за ним висунувся захеканий Петя. Хлопець пробіг кілька кроків, але Петя догнав його, схопив за плече і потяг до палатки Берсеньєва.

Обидва геологи, почувши галас, вийшли з палатки. Студент підвів до них хлопця.

— Це Нене, син ламута Нуке. Я знайшов його біля “вікна” в старій шахті.

— Як він туди потрапив? — суворо запитав Берсеньєв.

Петя знизав плечима:

— Не знаю. Я тільки на хвилину залишив вхід у шахту відкритим, він і прошмигнув. Заходжу, бачу — сидить біля “вікна”, ніс об “вікно” приплющив і витріщив очі. Я його за руку схопив, а він од мене…

Майгін з досадою сплюнув:

— От бісеня! Ну що тепер з ним робити?.. Піде в стійбище, розляпає. Мало того, що ламути копати перестануть, ще й напакостити можуть…

— Андрію, ну навіщо ви його лаєте? Це дуже хороший хлопець! — Голос Берсеньєва дзвенів незвичайно лагідно. — Як тебе звуть? Нене? А-а! Дуже добре! Петю, та відпустіть його руку, навіщо його тримати?

Петя здивовано глянув на Берсеньєва, потім на Майгіна і відпустив маленького ламута. Той потер руку і недовірливо подивився на Берсеньєва, який дружньо плескав його по плечу.

— Ти мені завжди подобався, Нене, — вів далі Берсеньєв. — Хочеш, я тобі цукру дам? Ти любиш цукор?.. Цукру не хочеш? А що ж ти хочеш?

— Батько йду… Яранга йду, — похмуро сказав Нене.

— Додому хочеш? Жаль. А я хотів тебе тут залишити. У нас добре: цукор є, м’ясо є. А потім, — Берсеньєв таємниче підморгнув ламутові, — ми з тобою туди підемо, — він кивнув у напрямку шахти. — Там гарне стійбище є. Ти бачив?..

Очі в хлопця загорілися. Він кивнув головою.

— Завтра підемо туди. Хочеш?

— Хо… чеш… — рішуче повторив Нене.

— Ну, от і добре! Тільки ти додому не йди. Підеш — не візьму з собою в красиве стійбище. Петю, — звернувся Берсеньєв до студента, — доручаю вам це дитя природи. Доглядайте за ним, а завтра зранку, перед тим, як приступити до роботи, ще раз поведіть його в шахту, хай полюбується… Ну, Андрію, перший інцидент, здається, улагоджено, — звернувся Берсеньєв до Майгіна, коли Петя, по-дружньому обнявши маленького ламута за плечі, повів його в палатку. — Тепер він ні за що в світі не піде звідси. Голова у нього ще не забита забобонами, а те, що він побачив там, унизу, мабуть, полонило його на все життя.

— Так само, як і мене, — замріяно промовив Майгін.

— Так само, як і нас, — у тон відповів йому Берсеньєв.

МАЛЕНЬКИЙ ЧАРІВНИК

Рано-вранці друзі взялися до роботи. Новий член експедиції, маленький ламут Нене, активно допомагав їм. Разом з Петром він носив у мішках породу і охоче підтримував із студентами розмову з допомогою кількох скалічених російських слів, які вже встиг вивчити.

Коли по Нене прийшов батько, хлопець навідріз відмовився йти додому, і Майгін легко умовив ламута Нуке залишити сина “погостювати”.

Ополудні зробили перерву на обід, під час, якої Нене, набивши рот цукром, розважав геологів, розповідаючи про те, що він бачив у шахті.

— Багато… огонь! — говорив Нене, прицмокуючи від подвійного задоволення — від цукру і від спогадів про “красиве стійбище”. — Огонь! Ще огонь! Ще огонь! — і хлопець підняв три пальці.

— Підрахунок правильний, — коментував Майгін. — Джерел світла справді три.

— Багато яранга… Кароші яранга. Я там іду?.. Га? — запитав хлопець, дивлячись на Берсеньєва.

— Звичайно, підеш. Я обіцяв, — з ласкавою посмішкою відповів Берсеньєв. — Ну, друзі, обід закінчився, берімося до роботи…

Робота відновилася. Через дві години лопата Майгіна стукнулась об щось тверде. Звук удару був дзвінкий, наче залізо ударилось об залізо, і всі відразу ж зупинилися, повернувшись до Майгіна. Майгін нахилився, повозився в себе під ногами і витяг сіру круглу кулю завбільшки з кулак.

— Що це? — спитав Берсеньєв.

— Не знаю… Куля якась…

Майгін підніс свою знахідку до ліхтаря.

— Річ ніби скляна. Треба розглянути краще. Ходімо нагору.

— Ні. Відкладіть, Андрію, вбік, потім роздивимось. Зараз треба копати, копати, копати.

Майгін беззаперечно відклав знахідку і знову взявся за лопату.

— Це добре, що ми вже дещо знайшли, — розсудливо промовив він. — Очевидно, ми за кілька кроків од входу.

Не минуло і десяти хвилин, як його здивований вигук знову примусив усіх перервати роботу.

— Клавдію Володимировичу! Візьміть ліхтар, ідіть сюди!

Берсеньєв підійшов, тримаючи ліхтар у піднятій руці.

— Кістка?..

— Людська… — додав Берсеньєв і нахилився над жовтою кісткою, що стирчала з уламків туфу. — Гомілкова кістка! Цікаво… Але там, де була гомілкова кістка, повинна бути і голінка і весь кістяк.

Геологи заходилися обережно відвалювати туф кругом кістки і скоро знайшли весь кістяк. Це був кістяк дуже високої на зріст людини. Геологи знайшли його в горизонтальному положенні. Напевно, ця людина загинула під час якоїсь катастрофи. Вона лежала ниць, розкинувши руки і повернувши голову набік.

Геологи винесли останки на поверхню землі і тут, недалеко від входу в шахту, склали на траву. Рядом із кістяком Майгін поклав знайдену кулю.

— Ну от ми і зустрілися з першим жителем “красивого стійбища”, — сказав Майгін. — Думаю, що смерть настигла його несподівано.

— За роботу, друзі! — нетерпляче вигукнув Берсеньєв. — Ще кілька кроків, і ми ввійдемо в підземне місто…

Знову врізалися кирки і лопати в темну стіну підземного ходу, знову Петя і Нене взялися за мішки…

День наближався до кінця. Нене і студент уже втомилися, вони все частіше сідали на камінь коло входу в шахту, щоб перепочити й подихати свіжим повітрям. Голий до пояса, спітнілий і замазаний Майгін уже важко дихав, врубуючись киркою в кам’яну “пробку”, що зустрілась йому на шляху. Берсеньєв похмуро сопів, мовчки відгрібаючи уламки. Нарешті він зупинився:

— Заждіть, Андрію.

Майгін опустив кирку і оглянувся.

— Ми пройшли вже не три, а п’ять сажнів.

— Ну і що ж?

— Вийдіть і відпочиньте, а я перевірю свої підрахунки. Я, здається, помилився.

— Дурниця! На три сажні більше, яка різниця? Дійте, Клавдію Володимировичу, я певен, що лишилось небагато.

— Хлопці стомилися. Вечір надворі. Відкладемо до завтра.

Майгін схопив кирку.

— Ні за що! Хай хлопці відпочивають, лягайте спати і ви, коли хочете, а я копатиму. Всю ніч копатиму, поки не звалюсь або не доберусь до цих анафемських дверей.

— Але ж я міг помилитися, — спробував заперечити Берсеньєв. Незважаючи на втому, йому і самому не хотілося кидати роботу.

— Не повірю. Я знаю вас п’ять років, вчився у вас, Клавдію Володимировичу. Коли б розрахунок робив я, помилка була б можлива, але ви?..

Берсеньєв вийшов із шахти. Він наказав Нене і Петі кінчати роботу і йти спати. Але й тут він зустрів опір.

— Як? — обурився Петя. — Ви хочете увійти в підземне місто без нас? Ну ні, Клавдію Володимировичу, з цим не тільки я, а й Нене не погодиться.

Хлопчисько, мабуть, зрозумів, про що мова. Він енергійно захитав головою, ткнув пальцем у землю і твердо промовив: