Попiл снiв

— Всесвітня бібліотека на місці?

— На місці.

— Що там сьогодні?

— Як завжди, «Божественна комедія».

— Пекло?

— Пекло.

— От і чудово. Тут у мене майор Винокур, проведіть його. Марино, до…

— До пекла? — засміялася Марина.

— До пекла.

Винокур сподівався побачити унікальні лазерні установки, електронні гармати і електронні мікроскопи, фантастичні лабораторії — храми з імпортним обладнанням на сотні мільйонів доларів, а його провели звичайним казенним коридором, відчинили дешевенькі казенні двері, за якими ховався не Мефістофель, не доктор Фауст і навіть не божевільний середньовічний (або «оборонно-комплексний» радянський) алхімік, а сором'язливий молодий чоловік, з дівочими рум'янцями на щоках, з білявим волоссям, ввесь якийсь ніби білий, просвітлений і навіть прозорий.

Вродлива Марина не стала затримуватися, їй треба було повертатися в академікову чарівну кулю, а господар кімнати підвівся, подав Винокурові руку.

— Литвинець.

Прізвище йому пасувало. Не Литвин, не Литвиненко або Литвинчук, а саме Литвинець. Все зменшене: постать, голос, прізвище.

— Я щодо матеріалу, який ви розробляли, як сказав мені академік.

Сказати правду… Винокур не дуже вірив, що цей рум'яноликий хлопчик міг розробити штуку, якої не бере навіть алмазний бур. Тому й вирішив одразу брати бика за роги: так чи ні?

Литвинець запросив Винокура сісти, сів сам, сором'язливо кивнув на товстелезну, чи не на цілу тисячу сторінок, книжку невеликого формату, що лежала розгорнена десь на середині.

— Оце гризу Данте. Італійське видання. Універсальна бібліотека Ріццолі. Мені привіз знайомий дипломат. Батюк. Може, чули? Тут в чому суть? Видання унікальне тим, що прокоментоване кожне слово Данте. Ось погляньте. На 428 сторінці надруковано всього один рядок з двадцять першої пісні «Пекла», а далі вся сторінка — це коментар. Це п'ятий рів восьмого кола. Данте описує скелі, мости, каміння. Скажімо, згадується геліотроп. Але не квітка, що її кладуть до труни небіжчика, а чудодійна яшма темно-зеленого кольору з червоними крапинками. Ця яшма оберігає від отрути і робить людину невидимою. З висоти наших знань ми тільки іронічно усміхнемося, почувши про таку яшму. Але не все так просто. Треба вірити не науці, а поетам.

— Поетам? — Винокур забув на мить, чого він сюди прийшов, але принаймні не для того, щоб слухати цю беліберду про поетів, яких він терпіти не міг.

— Так-так, — ласкаво погладив томик Данте Литвинець. — Ви думаєте, наш інститут видав би хоч один новий матеріал, коли б не велика світова поезія? У нашого директора є англійське видання Біблії десь з середини дев'ятнадцятого століття. Там, як оце у Данте, прокоментовано кожне слово. Люди, рослини, тварини, будівельні матеріали, кедри ліванські і дуби васанські, червоні крини, які збирав сам Христос на рівнинах Галілеї, каміння, з якого збудовано храм Соломона. І до кожного поняття, предмета, події — малюнок. Унікальна річ! Вважайте, половину всіх наших божевільних ідей ми почерпнули звідти, а наслідки — самі знаєте. У Шевченка, скажімо, є слово «дулевина». «В дулевину себе закуй…» Знаєте, що це таке?

— Не маю поняття. Якась груша?

— Груша? Спеціальний сорт надтвердої сталі, яка йшла на виготовлення вогнепальної зброї! Всі вже давно забули і про ту сталь, і про те слово, а поет зберіг його для нащадків. Ви знаєте, як любив поезію академік Глушков?

— Щось ніби чув, — Винокур подумав, що нічого не вшкребе в цих хитрих нетрадиціоналістів. Директор навмисне відіслав його до цієї «Всесвітньої літератури» (надзвичайно влучне прізвисько, треба визнати!), щоб йому тут пудрили мозок, поки він не витримає і втече ні з чим.

— Наш академік трохи наслідує Глушкова. Ну, йому не вистачає розмаху, але нічого. Принаймні мені тут ніхто не заважає.

Литвинець нарешті ніби виговорився, і Винокур мерщій виклав, з чим прийшов.

— Доктор Аля? Ви її знаєте? — Литвинець, здається, вперше побачив Винокура і навіть забув про свого Данте. — Це фантастична жінка! Вона привезла з собою якогось однорукого і одноокого типа, якого я одразу ж за своїми літературними аналогіями прозвав Симеоном Пищиком, бо він не говорив, а пищав, обоє обіцяли інститутові й мені золоті гори, а мені особисто ще й квартиру, тільки щоб я зробив те, що їм треба, ну, самі розумієте…

— Дали вам квартиру?

— Наздогнали і ще дали! Сімнадцять років живемо з дружиною в «гостинці». Дві кімнати, шістнадцять квадратових метри. Дванадцять метрів і чотири. Двоє дітей. Я, звісно, в чотириметровій. Площа моєї майбутньої могили.

— І що ж доктор Аля?

— Вона з'явилася тут і процитувала мені з «Мастера и Маргариты» нашого земляка Булгакова: «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца Нисана в крытую колоннаду между двумя крыльями дворца Ирода Великого вышел прокуратор Иудеи Понтий Пилат».

Тоді заявила: «Мені потрібний такий матеріал». — «Який? — спитав я. — Той, що з нього збудовано було палац Ірода Великого?» — «Нащо мені палац? Плащ! Ви ж чули: «кровавый подбой». Ось саме такий матеріал нам потрібен». — «Тканина — не наш профіль», — спробував відкрутитися я, тоді в мене вчепився Симеон Пищик і без будь-якої дипломатії порадив не викобенюватися, а слухати, що від нас хоче доктор Аля. А доктор Аля сказала, що в даному випадку ніякі тканини її не цікавлять, хоч вона й жінка, і плащ Понтія Пилата вона використала для метафори: суть і колір. Прокуратор — всемогутній повелитель Іудеї, отже, його плащ — мовби покров цієї всевладності, а кривавий підбій плаща — колір влади. Що цікавить її? Матеріал, яким вистелено Всесвіт. Не нашу Галактику, не близькі й далекі зоряні світи, а весь Всесвіт, весь космічний океан Бруно. Я спробував заперечити: там нічим не вистелено, там порожнеча. Вона ласкаво, так, знаєте, як душать вас шовковою вірьовкою, пояснила мені, що це не моє діло філософствувати щодо порожнечі, від мене ждуть конкретної дії і відповіді: здатен я виконати їхнє замовлення чи ні.

— І що?

— Вони прийшли не з порожніми руками. Не тільки колір, а й властивості цього космічного будівельного матеріалу, і навіть хімічний склад.

— Звідки ж вони могли знати те, чого немає взагалі?

— Вони виходили з своїх потреб. Завдання завжди базується саме на потребах. їм потрібна була еластичність, якої не зустрічаємо ні в природі, ні в виробах homo faber. Плюс універсальний будівельний матеріал, якого найбільше на землі.

— Тобто?

— Звичайний пісок. Сіліціум о два.

— І ви справді розробили такий матеріал?

— Три роки. Працювала ціла бригада. Принципи, технологія, все, що треба.

— Виготовляли де? Тут, у вас?

— Симеон Пищик забрав документацію і повіз до Москви. Документацію і доктора Алю.

— А ви ніколи не думали, що доктор Аля не в Москві, а в Києві, а ваш матеріал…

— Робоча назва «Космічна кераміка».

— А ваша «Космічна кераміка» — навіть ось тут, під вашим інститутом.

— Під нами немає навіть лінії метро. Не дотягнули сюди.

— Гаразд. Вам відомі всі технічні характеристики «Космічної кераміки». Від чого вона може руйнуватися?

— Практично ні від чого.

— А теоретично?

— Думаю, що при абсолютному нулі настане розпад.

— Це охолодження рідким азотом? Як четвертий блок Чорнобиля?

— Рідкий азот не дає абсолютного нуля. Це треба проконсультуватися в нашій кріогенній групі.

— Ви дозволите, коли виникне потреба, звернутися до вас іще?

— Будь ласка! Ви ж бачите: я на трудовому посту! Зараз усе розвалилося. Радянському Союзу кінець, оборонних замовлень немає, Байконур заростає полинами… Мене виручає Данте… Ви ж знаєте: дорога в пекло вистелена благими намірами. А які будівельні матеріали застосовано для благих намірів — ось питання! — А ви знаєте? — вже навздогін Винокуру вигукнув Литвинець. — Найдивніше те, що в англійській Біблії, про яку я вам казав, про плащ Понтія Пилата ніякої згадки. Ні коментаря, ні малюнка, нічого. Звідки ж міг узяти Булгаков?