Втрачений скарб. Iнший свiт

“Невже з ним щось трапилося?.. А що як цей страшний сторож убив його?.. Підстеріг і вбив!..”

Вона схопилася і прожогом кинулась до церкви Іоанна Предтечі… Заторсала Руднєва і, не стримавшись, закричала:

— Товаришу Руднєв! Швидше! Він убив Ваню! Старик! Під землею! Вані вже нема годину!.. Швидше!..

Руднєв схопився мов ошпарений, разом з ним встав і Стрілецький. Прибіг зляканий Анишев.

— Хто вбив?.. Кого вбили?.. В чому справа?..

Тася кричала і квапила всіх хвилин п’ять, поки нарешті Руднєв не зрозумів, що трапилось. Він узяв з собою двох міліціонерів і спустився в склеп… Знайшов хід до нижнього тунелю і зрозумів, що Волошин зробив відкриття. У нижньому тунелі всі троє пішли туди, куди вказували стрілки на стіні, що їх крейдою намалював Волошин.

Зупинилися перед помостом і вже почали розбирати напис над отвором у стіні, як раптом із цього отвору виринула скуйовджена голова Волошина.

— Живий?! — радісно вигукнув Руднєв.

— Цілком, — відповів Волошин. — А ви прийшли саме вчасно. Я знайшов тайник і старика. Він заперся. Треба ламати двері. Сокира є. Пошліть людей по лом…

Незабаром Руднєв, Волошин і один міліціонер уже стояли перед дубовими дверима.

Волошин висмикнув прут і крикнув:

— Виходьте! Будемо ламати двері!..

У відповідь — мовчання…

Волошин махнув сокирою. Він одразу ж зрозумів, що ці двері розрубати буде нелегко, але рубав, рубав, рубав…

Несподівано вони відчули запах диму, який, очевидно, продирався крізь щілини в дверях, Руднєв і Волошин зрозуміли: старик палив бібліотеку, щоб не віддати її нікому…

— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.

Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.

…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.

— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.

— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.

Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:

— Дерев’яний! Наша взяла!..

Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина:

— Старик тут! Лежить на підлозі!..

— Тягніть його нагору! — гукнув міліціонерові Руднєв.

— Треба рятувати книги!.. — знову долинули слова Волошина, і майор зрозумів, що той гасить вогонь.

Волошин справді боровся з вогнем. Стягнувши з себе штани, він у самих трусах кидався туди, де здіймались крізь дим язики полум’я, накривав палаючі книги штаньми, топтав їх ногами, хлопав руками. Позаду пролунав одчайдушний жіночий крик:

— Ваню!.. Ваню!.. Ти живий?.. Де ти, Ваню?!

Витягнувши вперед руки, в тайник убігла Тася.

— Настусенько! — обізвався Волошин. — Горять книги!.. Треба гасити!..

— Уже біжать з брезентом! — відповіла Тася.

Справді, хвилин через дві в тайник убіг міліціонер, тягнучи за собою широкий цупкий брезент з арсеналу Анишева.

— Накрити вогонь! — весело скомандував Руднєв.

Тепер справа пішла швидше. З допомогою брезента Волошин, Руднєв і міліціонери остаточно розправилися з вогнем. Тася тим часом теж не залишалася без діла: нишпорячи руками по кам’яних полицях і підлозі, вона збирала в оберемок напівобгорілі книги. Зібравши, скільки могла нести, пішла тунелем до виходу.

В підземеллі було важко дихати, але Руднєв, Волошин, Тася і міліціонери все ж таки дихали. Очевидно, десь була тяга, і сюди потрапляло свіже повітря… Дим виходив.

Погасивши вогонь, Руднєв і Волошин уже передавали книги міліціонерам, які вишикувалися цепом уздовж тунелю.

Світало. Біля каплички Тася і професор Стрілецький оглядали врятовані книги.

— Що це? — з тривогою і хвилюванням говорив Стрілецький, беручи в руки один за одним запилені напівобгорілі фоліанти.

— Церковні книги, професоре, — сказала Тася.

— Так. Але це зовсім не те…

Стрілецький розкрив якийсь том у картонній оправі і прочитав уголос:

— “Житіє святого Ферапонта, можайського і лужицького чудотворця…” Ця книга надрукована в 1912 році в Московській синодальній друкарні.

Тася підняла іншу книгу, що лежала на траві. Це був часослов, надрукований у 1909 році. Тася ще нічого не розуміла, вона механічно розгортала одну за одною врятовані книги і пересвідчилася, що все це була звичайна церковна макулатура — псалтирі, часослови, молитовники, “житія святих”, сучасні, надруковані на папері, російською і церковнослов’янською мовами.

— Не може бути! — вигукнув стривожений професор. — Ці книги туди потрапили випадково!.. Давайте! Давайте сюди! — крикнув він міліціонерам, які виносили з гробниці нові оберемки книг. — Тасю! Дивіться уважно! Кожну книгу…

Але Тася пересвідчувалась, що всі книги були такі самі.

З підземелля вийшов Волошин, а за ним Руднєв. Їх, особливо Волошина, важко було впізнати. Забруднені землею і кіптявою, з обпаленим волоссям, з опіками на руках і ногах, вони, здавалося, тільки-но повернулися з самої гущі запеклого бою.

— Ваню! Ви обгоріли! У вас жахливий вигляд! — Тася кинулася до свого друга. — Швидше! До лікаря! Біжімо!

Але моторний Анишев уже з’явився з бинтом і якоюсь маззю. Тася перетворилася в медсестру (для Волошина), а Анишев — у “медбрата” (для Руднєва).

— Дуже болить тобі? — ніжно дивлячись на Волошина і накладаючи пов’язку, спитала Тася, знову несподівано для себе переходячи на “ти”.

— Та ні, Настенько! Що ви?.. Що ти?.. Дрібниці!

— Я мало не збожеволіла, коли почула, що ти там, під землею, гориш! — пробурмотіла Тася і навіть схлипнула від напливу почуттів.

Забувши про свої опіки і посмілівши, Волошин уже двічі поцілував її в гарячу щоку:

— Настусенько! Радість!..

— Тихо… Мовчи… — суворо сказала Тася, спритно забинтовуючи розбите коліно Волошина.

— Ну, як бібліотека Грозного, камрад Березкіна? — окликнув її вже забинтований Руднєв. — Мабуть, не вся згоріла?..

Тася не відповіла і з тривогою озирнулася на професора Стрілецького. Той стояв на колінах і уважно переглядав врятовані книги. Тася залишила Волошина і підійшла до нього:

— Ну що, Ігнате Яковичу?..

— Це не те, що ми шукали. Божевільний старик, знайшовши тайник порожнім, вирішив, що його пограбували, і за багато років стягнув у підземелля все, що потрапляло йому під руки… Не інакше… — відповів Стрілецький,

— Виходить, це не бібліотека Грозного? — розчаровано запитав Волошин.

— Ні, Ванюшо… — мовив Стрілецький. — Але ми попрацювали недаремно. Ось тут я відібрав старовинні грецькі і слов’янські рукописні книги, які колись зберігалися в монастирі. Вони дуже цінні. Їх вважали втраченими, а вони ось де…

Очі в Тасі ожили:

— Значить, все ж таки щось знайшли?..

— Знайшли, Тасенько! Але найцінніше, що ми знайшли, — це рукопис Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”…. Це цілком наукове, цілком матеріалістичне пояснення небесних явищ, написане розумною російською людиною в чотирнадцятому столітті… Існували тільки копії цієї праці, [8] а тепер ми знайшли оригінал. Це дуже, дуже цінний рукопис…

Тася взяла в руки пачку зшитих пергаментних аркушів, і раптом звідти випав якийсь папірець. Тася підняла його, але прочитати густий напис стародавньою російською мовою не змогла і подала Стрілецькому:

— Що це, професоре?

Стрілецький взяв у руки папірця, поправив окуляри і зразу глянув на підпис та дату.