Двоe над прiрвою

— Руки вгору!

Той покірно підвів руки на рівень плечей. Обличчя його видовжилося, очі округлилися і поволі почали наповнюватися жахом.

— Таню, забери в нього зброю! Та швидше!

В ту мить, коли автомат опинився в Таниних руках, з протилежного кінця переходу долинув сміх — там з’явилося двоє дівчаток. До них залишалося ще добрих півсотні метрів, і вони ледь мріли в сіро-жовтавій імлі. Однак становище з їх появою ускладнювалося.

— Куди ж нам подіти його? — спитав Володя. — Стріляти тут небезпечно — почують…

Ще сходячи вниз, Таня помітила в кутку, до якого Володя стояв спиною, напівпричинені залізні дверцята.

— Може, туди?

Це було невелике допоміжне приміщення для збереження мітел, совків, лопат, відер та іншого інструменту, потрібного для підтримання чистоти на вокзалі.

Вони швидко вштовхнули фельджандарма в ту тісну комірчину, причинили за собою двері. Коли дівчатка зі сміхом поцокотіли по цементних сходах нагору, Володя намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.

— Лягай! — наказав він німцеві, що посірів від страху. Це був високий, дебелий есесівець із тих тилових частин, що несли патрульну службу в “фатерланді” та в окупованих країнах, виловлюючи підпільників, партизанів та своїх дезертирів. Володя штовхнув його пістолетом під бік. — Варто було б тебе спровадити до праотців, але поки що живи! Прийде і на тебе погибель!.. А тепер — лягай ниць! Руки за спину!

Фельджандарм слухняно простягнувся на підлозі.

Володя зняв з нього пояс — зв’язав руки. Потім, відрізавши від автомата ремінь, скрутив і ноги.

— Ось так полежиш спокійненько, поки тебе знайдуть!

Німець щось буркнув.

— Він подає голос! Чого доброго, як ми підемо, здійме тут крик! — сказала Таня.

— А ми йому запечатаємо пельку, щоб мовчав! — І Володя з ганчірки, яку знайшов у відрі, зробив кляп і забив його есесівцю в рота. — Тепер і не писне!

— А як бути з автоматом — заберемо?

— Ні, його в кишеню не заховаєш. Хоч і шкода, та хай залишається… А ось тесак — потрібна річ! Заберемо! — І Володя, відчепивши від пояса у фельджандарма солдатський кинджал, засунув його собі за халяву чобота. — Здається, все… Ходімо!

Причинивши щільно двері й защіпнувши їх защіпкою, вони швидко попростували до виходу.

Надворі вже добре стемніло. Ніде не горів жоден ліхтар, і густа темрява оповила і поїзди, і місто, і далекі білі гори над тихою річкою Заале.

Але станція жила своїм життям. Десь брязкали буфери, лунали приглушено людські голоси, до голови військового ешелону, чмихаючи, задкував паровоз…

Поправивши за плечем рюкзак, Володя шепнув Тані:

— Не поспішай! Пропустимо поперед себе робітника-мастильника — і на поїзд!

Старий робітник-німець, щось буркочучи сам до себе, піднімав металевим прутом кришку букси, з великої банки наливав туди мастила і йшов далі.

Коли він розтанув у темряві, Володя допоміг Тані вилізти на платформу, де вимальовувались під брезентом контури якихось машин, а потім і сам видерся слідом за нею.

Прислухалися.

Ніде нікого.

Паровоз тим часом наблизився до голови ешелону. Заляскали буфери, гойднулися вагони. У втікачів радісно забилися серця — скоро поїдуть!

Вони забралися під брезент. Тут було темно, як у льосі. Навпомацки визначили, що перед ними дві вантажні машини. В кузові передньої — шанцевий інструмент: лопати, кайла, сокири; в задній — намети, тюки солдатських ковдр, білизна.

— Гм, нам, здається, ще й поталанило, — прошепотів Володя. — Спати буде м’яко… Лягай, Таню, а я діждуся, поки рушимо, а тоді й собі задрімаю. їхатимемо з комфортом!

Витягши з кишені пістолет, щоб не муляв, і поклавши його біля себе, Таня намостила, замість подушки, сукняну ковдру, заслала ЇЇ солдатською байковою сорочкою й лягла. Незабаром почулося її рівне дихання.

“Заснула, — подумав Володя і відчув, якою важкою втомою налите все його тіло. — А як же їй?.. Стрибок з літака, втеча від карателів, арешт, поневіряння на етапах, табір, нова втеча, нічні переходи, голод, спрага — важкий тягар упав на її зовсім юні, незміцнілі дівочі плечі, нелюдські випробування доводиться зносити… Чи ж витримає?”

Він уявив її тендітну постать, по-хлоп’ячому підстриженого короткого русявого чубчика, сумні очі, яких він ще не бачив по-справжньому усміхненими, пухкі пошерхлі губенята… Хлопчисько! Підліток! Не скажеш, що дівчина!.. Але яка гарна була в білому платті! Коли б коси — справжня красуня!

Потім усе сплуталось. Замість Тані побачив обличчя Ніни. Уявилася такою, як була тоді, коли ніс її по лузі до свого літака. В очах — і страх, і здивування, й захоплення…

Незабаром зникла й Ніна, і він раптом відчув, що став легким, невагомим, мов пір’їна, і кудись летить, летить… В цю мить щось грюкнуло, поїзд шарпнувся, і в згасаючій свідомості промайнуло: “Ну, поїхали…”

Та який сон у втікача? Заячий… Щоб не стати здобиччю хижака, треба бути весь час насторожі — на одне око спати, а другим пантрувати ворога.

Володя кілька разів прокидався, піднімав голову, прислухався. Все гаразд. З паровоза летіли іскри, гуркотіли колеса, відбиваючи свою одноманітну музику, — трах-тах-тах, трах-тах-тах, свистів прохолодний нічний вітерець. Поїзд мчав невтомно все далі й далі, і він засинав знову.

Його розбудила тиша. Ешелон зупинився. Крізь вузькі шпаринки у брезентовій халабуді пробивалося скупе сіре світло. Рум’янився край неба — наступав ранок.

— Де ми? — подала голос Таня.

Володя напружив зір і прочитав короткий готичний напис:

— Герліц… Ого! Починається Сілезія! Відмахали за ніч добрячий шмат дороги! Якщо і далі так їхатимемо, то незабаром опинимося в Польщі!

Ніби відповідаючи на гаряче бажання втікачів їхати якнайшвидше, паровоз подав протяжний гудок, випустив білу відпрацьовану пару і поволі рушив. Скрипнули гальма, заляскали буфери — і попливли назад станційні будівлі, численні ешелони на запасних коліях, гостроверхі дахи сплячого міста.

А коли, набравши розгону, поїзд пірнув у сизу ранкову імлу, що зависла над землею, Володя опустив брезент і сів поряд з Танею. Спати обом уже не хотілося.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Після страти поліцая Хомки Підмогильного ми зі Смольниковим відчули себе у відносній безпеці. Підступний ворог, що знав нас обох в обличчя і в першу-ліпшу хвилину міг виказати німцям, був ліквідований.

На якийсь час ми затаїлися. Що робитиме поліція? Шукатиме невідомих месників? Чи ніхто цією справою не буде цікавитися?

Обійшлося. Німців, мабуть, не дуже стурбувала загибель якогось там поліцая з “тубільців”, а поліція не натрапила на наші сліди.

Ми кожного дня справно ходили на роботу. Смольников по визначених об’єктах розвозив хліб, не забуваючи “зекономити” одну або й дві хлібини для себе. А я супроводив Ціммермана в його поїздках по таборах, де він з притаманним йому чуттям і нюхом “виловлював” потрібних йому людей, яких потім Гольбах власноручно “обробляв” — розпитував про довоєнне життя, про те, ким був за Радянської влади і де працював, чи не був репресований сам або хто-небудь з родичів, в яких частинах Червоної Армії служив, як потрапив у полон тощо… У нього був свій перекладач, молодий польський фольксдойч Броніслав, але часто перекладати доводилося мені, бо Броніслав, прекрасний знавець німецької і польської, далеко гірше знав російську, а української не знав зовсім. Тому Гольбах, коли я був під рукою, кликав мене:

— Володья, переклади, бо ця свиня щось плутає…

Я перекладав, запам’ятовуючи всіх, з ким доводилося мати справу, а потім дома, вечорами, всі ці дані занотовував у загальному зошиті, що зберігався за вікном, під шматком цинкової бляхи, якою було покрите зовнішнє підвіконня. Смольников детально розпитував мене про все, що я чув, а потім з моїх слів робив свої записи на невеличких картках цупкого паперу і, вивчивши їх напам’ять, ховав у чималу бляшану коробку на горищі.

На моє запитання, що це дасть, адже ми не маємо змоги передати ці відомості за лінію фронту, він відповів: